Труднощі перегляду. Кілька запитань до творців фільму «Поліна»

До прокату добрався довгостраждальний проект «Поліна», який у новому вигляді набув додаткової підназви «І таємниця кіностудії».

Але ні це, ні загалом рік переробки «Поліні» не допомогли.

Запланований ще на травень 2017 року, українсько-бельгійсько-французький копродукційний фільм лише в листопаді того ж року був прийнятий Державним агентством України з питань кіно, яке частково профінансувало проект, що став переможцем 8-го конкурсного відбору (Держкіно виділило 10 млн 800 тис.

грн, що становить 20% від кошторисної вартості виробництва).

Це було дивно, адже стільки обнадійливих розмов точилося навкруги проекту, твореного в Україні французьким режисером Оліасом Барко, чия абсурдистська чорна комедія «Убий мене, будь ласка» здобула два призи (за найкращу режисуру та від Національної спілки кінематографістів України) на Одеському міжнародному кінофестивалі у 2011 році.

Від початку ідея «Поліни» захоплювала своєю сміливістю – відзняти весь фільм у межах лише однієї кіностудії Film.

ua, де її павільйони слугували б декораціями для фентезійних, міжпросторових порталів, у межах яких пересувалася б дівчинка в пошуках своїх зниклих батьків.

Зважаючи на чисельність цих павільйонів, на пропаговану Film.

ua крутість кіностудії та на незвичність режисерського погляду Барко всі очікували принаймні оригінальності, потаємно, як завжди, сподіваючись на український еквівалент «Убий мене...».

І «Поліна» справді вбила, тільки інакше.

Якщо виходити зі значення слова «оригінальний», «Поліна» дійсно є «самостійним твором», «не схожим на інші»..

Та й схожим бути не може, бо сюжет настільки незрозумілий, що переказати важко.

Що відбувається у фільмі й головне – чому так відбувається, пояснити неможливо.

Зрозуміло лише те, що головну героїню, дівчинку Поліну, насильно утримує у себе в палаці (?) її тітка Варвара, чомусь дужу подібна у своєму демонічному зовнішньому вигляді, повадках та з довгим мундштуком на Корнуеллу зі «101 далматинця».

І що Поліна має здібності для переходу у світ кіно і далі – з одного фільму в інший.

Але, якщо ви за аналогію маєте «Останнього кіногероя», забудьте, бо ж у голлівудському екшні була присутня чіткість кожного наступного кроку героя і самого сюжету, а цього «Поліна» позбавлена повністю.

Поліна легко виходить з палацу (хоча її нібито так ретельно охороняють) і починає шукати шматки фотографії, на якій зображений її батько, Антон Барко (для чого ця спорідненість режисера з персонажем?).

Але її рух від одного фільмового героя до іншого не пояснює, чому ці шматки є саме в них.

Хто такий Володар Часу у виконанні Жана Рено? Чому Поліна починає промовляти до годинника за секунду до того, як на ньому з’явився Рено? Чому сам Рено виглядає як бомж-наркоман, з витріщеними очима й одним застиглим виразом обличчя? І чому Поліна, проговорюючи, що йде до поселення вікінгів, опиняється в поселенні, де воїни мають вочевидь обладунки Київської Русі? Чи таким розумним кроком творці вказують нам, від кого пішли київські князі, маючи на увазі скандинавського Рюрика? По деталях сценарного плану питань іще більше, починаючи від непереконливої мотивації батька Поліни (почувши від її тітки, що Поліни тут немає, розвертається і йде – який батько так чинить?), дивної метаморфози героїні-боксерки (перетвореної на чайник через експеримент, який чомусь роблять діти), несподіваного добрішання директора кіностудії (який ганить вчительку за її нетолерантні методи виховання, хоча перед цим був пішаком монструозної тітки) і таке решта.

Фактично кожна дія героїні та всіх персонажів викликає подив і нерозуміння, що ж відбувається на екрані.

Квінтесенцією цього хаосу може слугувати фраза, промовлена героєм з епізоду про світ війни, зіграним Олександром Івановим: «Тут все перевернулося догори дригом!» А в її продовження чудово пасує діалог між злою вчителькою та її нещасним учнем.

«Це погано, дуже погано!» – волає вона.

На що він відказує: «Так ви самі дали мені ці ноти!» Кращої рецензії й не вигадаєш: яким сценарій написали, так його і поставили.

Перший варіант фільму, зроблений ще два роки тому, мав зовсім інший вигляд.

Але з певних причин його не прийняли, дописали сценарій (це вже після того, як було все знято) і почали дозйомку.

У результаті виникла окрема лінія дорослої Поліни, яка розказує доньці історію про свою юність, і ми бачимо перипетії пошуків на кіностудії як флешбеки.

А сам фільм набув форми дитячого кіно з елементами фентезі, військової та історичної драми, комедії та фантастики.

Чи за рахунок зміни сюжету, чи за рахунок зміни головного жанру Оліас Барко в титрах більше не значиться як режисер фільму.

Більше того, він не з’явився в Києві на прем’єрі.

Як розповів мені один з членів знімальної групи, Барко зробив альтернативну прем’єру в Бельгії, де показав свій варіант фільму, зібраного на основі його попереднього бачення (але інформації про таку прем’єру в бельгійських медіа ми не знайшли.

– ДМ).

Печаль ситуації полягає в неймовірних очікуваннях і небаченому до цього в українському кіно зоряному кастингу.

І мова, звісно, не про самого Барко, а про залучених акторів: про того ж Рено, про Вірджіні Ледоєн («8 жінок»), Едуара Бера («Астерікс і Обелікс у Британії»), Северію Янушаускайте («Вавилон-Берлін»), Сола Рубінека («Волл-стріт»), не кажучи про інших французьких та бельгійських акторів.

І тут виникає питання в дусі знаменитого анекдоту про Ржевського – «як міг не зіграти мій козирний туз?»: чому вся ця анфілада чудових артистів не допомогла фільму? Як так сталося, що Жан Рено тут просто ні до чого, Вірджіні Ледоєн має ніякі епізоди, Едуар Бер – несмішний, а Северія Янушаускайте – карикатурна? Дивовижно чудовим залишився лише Сол Рубінек, який, мов справжня віддушина, тішив око любителя кіно своєю артистичною вправністю.

Насправді, добре зіграного у фільмі так незначуще мало, що кожна сцена чи навіть секунда, в яку можна було повірити, сприймалася за маленьке щастя.

Як, наприклад, сцена, коли герой Голіафа у виконанні Василя Вірастюка заходить у психіатричні лікарню та б’є головою санітара – це викликало просто захват, так динамічно, по-кіношному правильно вона була знята і зіграна.

Страшним розчаруванням виявилася Поліна Печененко в головній ролі, а її ж так сильно нахвалював Барко.

Джамала, розказуючи про фільм останніми роками у своїх інтерв’ю, з’являється лише в одному кадрі.

А Мирослав Слабошпицький – в одній сцені, крім усього ще й позбавлений власного голосу і для чогось переозвучений.

Загалом весь фільм переозвучений українською, адже знімався в Україні якою завгодно мовою, тільки не українською – англійською, французькою і російською (україномовний Вірастюк у фільмі грає німого).

Утім, більш предметним питанням, у контексті анекдоту про Ржевського, залишається питання щодо прославленого Тьєррі Арбоґаста, який був (ніби) оператором «Поліни».

Око всіх головних фільмів Люка Бессона, стрічок Еміра Кустуриці та Матьє Кассовітца, Сільвії Тестюд та Джулі Дельпі, що він зняв у Києві? Тобто те, що він таки був на знімальному майданчику, – це факт, підтверджений багатьма людьми.

Але що ж доброго його прославлене око додало «Поліні»? У якому бодай кадрі «Поліни», якщо не сцені, можна побачити й відчути натяки на стрімкі рухи з «Люсі», або динаміку «Валеріана і міста тисячі планет», чи колористику «Неймовірних пригод Адель Блан-Сек», чи напругу «Малавіти»? Показовим є початок фільму.

Поліна сидить у своїй красивій кімнаті, посеред ліжка, яке ідеально застелене квітчастою постіллю та заставлене іграшками.

Що свідчить і про турботу.

Але заходить тітка і поводиться як мегера.

Наступний день – ситуація повторюється, але Поліна так само сидить посеред ліжка, так само застеленого, і вбрана теж так само.

Забув – ракурс камери змінився, тепер Поліну знімали знизу..

Особливого погляду ветерана операторського цеху, який знімає по всьому світі, який дійсно міг би скласти цікаву картинку, тут не видно.

Хоча, можливо, на заваді для цього став постпродакшн – кольорокорекція (на прем’єрі було дуже темне зображення) і монтаж (першу версію всуціль переробили)...

Зрозуміло, що копродукція для якості не панацея, як і іноземні режисери чи артисти не дають 100% гарантії успіху: у нас були страхітливі поразки, на кшталт «Землі забуття» з Ольгою Куриленко в головній ролі, і надихаючі злети, як у випадку з «Гірською жінкою: на війні» з Хальдорою Ґерхардсдоттір.

А як результат наблизити до оптимального, на жаль, рецепту не дають.

Треба знімати далі.