Емоційний хвіст виляє раціональним собакою. Секрети сторітелінгу

Сторітелінг — уміння розповідати історії так, аби вони закарбувалися у пам'яті вашого читача, глядача або слухача, незалежно від того, які саме методи ви обираєте для розповіді.

Прийоми сторітелінгу сьогодні широко використовуються в медіа: історії можуть доповнювати даними та красивою візуалізацією, фотографіями або відео, проте в центрі все одно залишиться історія, яка чіпляє за душу.

«Кажуть, що в майбутньому журналістика як професія помре.

Я гадаю, що незатребуваними можуть бути ті, хто пише про цифри і факти.

Журналісти, які вміють розповідати історії, залишатимуться затребуваними фахівцями», — сказала під час відкриття 1+1 Digital Weekend 2019 digital-директор групи «1+1 медіа» Анна Ткаченко.

Тему сторітелінгу продовжили кілька спікерів конференції.

Отже, як стати успішним сторітелером?.

Як сприймає історії наш мозок.

Румунський журналіст Влад Міксіч почав свій виступ на 1+1 Digital Weekend 2019 з того, що попросив заплющити очі й згадати свій перший дитячий спогад.

Потім пояснив: наш мозок влаштований так, що з часом ми перестаємо пам'ятати повну картинку того, що з нами відбувалося, у деталях.

Деякі елементи пазлу стираються, дещо ми «домальовуємо» самі в нашій уяві, навіть не усвідомлюючи цього.

«Ми фабрикуємо деталі на основі побаченого на телебаченні, в кіно тощо, та щиро віримо, що всі ці деталі — наші власні спогади», — окреслив пан Міксіч.

Ліва частина нашого мозку відповідає за вербалізацію, тобто, за вираження наших думок та емоцій словесно.

Права — за творчий підхід, тобто, приміром, за малювання.

Через таке поєднання і специфічну роботу мозку ми ладні бачити зв'язні, цілісні історії з сюжетом навіть там, де їх насправді немає.

Наприклад, у цьому сюжеті:.

@video=//www

Насправді, це просто геометричні фігури, які рухаються по екрану в хаотичному, безладному порядку.

Проте майже всі, хто дивиться на них, починають домислювати якийсь сюжет: вигадувати, що це люди, які намагаються зайти до кімнати, або принц, який рятує принцесу, закриту у вежі, від дракона тощо.

Сторітелінг для нашого мозку — це щось, значно більше, ніж просто цифри та сухі факти.

Це так само і смисли.

Влад Міксіч процитував британського кіноактора Джонатана Хайда: «Емоційний хвіст виляє раціональним собакою».

Тобто, емоції управляють нашим раціо.

А не навпаки.

Тому, створюючи історію, слід апелювати саме до емоцій.

Влад Міксіч навів у приклад кейс із вакцинацією.

Він зізнався, що дуже здивувався, чому Україна, яка активно розвивається та йде до Європи, досі залишається країною з найнижчим показником вакцинації на теренах колишнього СРСР.

Як розповісти про користь вакцинації, щоб це було доступно та зрозуміло? Адже статистику захочуть вивчати не всі, мало хто пам'ятатиме її хоча б на наступний день після прочитання.

Проте це точно закарбується в пам'яті, якщо подати тему у вигляді історій.

Влад Міксіч розповів про історію, яку він записував у Румунії — це звернення жінки, чий син має аутизм.

Вона розповіла, що багато матерів думають, ніби аутизм виникає через вакцинацію — як побічний ефект невдалого щеплення.

І тому бояться прищеплювати своїх дітей.

За словами жінки, її син народився таким, і цей діагноз лікарі поставили йому ще до того, як вона зробила йому всі щеплення.

Тож логічний зв'язок, який інші матері вважали правдивим, у її випадку не працює, що ставить під сумнів усю теорію.

Звісно, це можна було би подати також у вигляді статистики, показавши співвідношення зроблених щеплень та показаних діагнозів.

Та емоційна розповідь мами, яка тримає на руках хлопця з аутизмом, закарбується в пам'яті краще.

«Ми думаємо, що знаємо, як розділити фантазії та реальність.

Насправді ні», — додав пан Міксіч.

Він згадав про довіру й запитав, кому ми довіряємо більше: батькам, партнеру або партнерці, лікарю, особистому духівнику, психотерапевту, чи, може, найкращим друзям.

Насправді ми найбільше довіряємо інтернету й соціальним мережам, але самі цього не усвідомлюємо.

Фейсбук першим дізнається про те, яка дівчина вам подобається, ще до того, як ви розказали про це кращому другу.

Просто через те, що ви вже заходили на її сторінку кілька разів та часто переглядали її фото.

Гугл першим дізнається про те, що ви захворіли, ще до того, як ви звертаєтесь до лікаря — бо спершу ви гуглите симптоми в інтернеті.

Хороша історія, зауважив журналіст, не завжди правдива.

Саме через високий рівень недовіри в суспільстві.

У першу чергу, до державних структур, фармкомпаній, медицини, політиків тощо.

Усе вирішує контекст.

Сторітелінг у відео.

Відео сьогодні називають форматом майбутнього, який, цілком імовірно, суттєво витіснить текст і фото вже дуже скоро.

Відеосюжети — теж хороший спосіб розказувати історії.

Як це робити, у своєму виступі на 1+1 Digital Weekend 2019 пояснила Ірина Нікончук, очільниця 1+1 Digital Studios.

Вона порадила перед початком роботи поставити собі запитання, що буде, якщо ви розкажете цю історію про цього героя своїм глядачам (What if?).

А потім подумати про зворотній бік історії: «але» (But).

Це дозволить розкрити тему з різних боків.

Ірина Нікончук згадала правило 4С, яким у своїй роботі користувався британський кінорежисер Алан Паркер.

Ці чотири С — складові, які мають бути у хорошій історії: перше С — curiosity, або цікавість, друге C — charm, тобто шарм, третє C — complexity, або неоднозначність сюжету чи долі головного героя, четверте C — compassion, або симпатія, емпатія, співпереживання.

Відео — це також спосіб донести гарну історію до глядача без слів, а лише самими кадрами.

Гарний приклад такої роботи — сюжети, створені користувачем Leonardo Dalessandri, які можна знайти на You.

Приміром, ось це — про подорож до Туреччини, розкриває весь колорит, традиції та культуру країни самою лише картинкою, без слів чи реплік.

І зняте воно на звичайний телефон, а перед зйомкою автор не створював жодних сценаріїв заздалегідь.

@video=//www

Один із трендів, які ми бачимо сьогодні у візуальному мистецтві, — це переїдання контенту, або binge-watching.

Цей термін також називають «запійним переглядом», тобто, коли глядачі переглядають відеоконтент по кілька годин поспіль.

Британський словник англійської мови Collins English Dictionary у листопаді 2015 року визначив його «словом року».

Найкраще цей термін характеризує феномен онлайн-ресурсу Netflix.

«Цей ресурс хакнув усі традиційні уявлення про перегляд відеоконтенту», — зауважила пані Нікончук.

Якщо раніше на нову серію улюбленого серіалу треба було чекати мінімум тиждень, і саме цим творці контенту прив'язували глядачів до себе, то тепер, в епоху Netflix, новий сезон серіалу можна подивитись одразу.

Тут і виникає переїдання контенту.

Люди витрачають на перегляд п'ять, шість годин поспіль, забуваючи про нагальні справи та навіть про сон.

Для утримання уваги глядача фільммейкери використовують такий прийом, як кліфхенгер.

Ірина Нікончук назвала його «висяком»: кожна серія обривається на якомусь емоційному, напруженому моменті, сюжет «підвішується» і спонукає глядача одразу перейти до наступної серії, дізнатися, що ж там далі.

Цей прийом — зовсім не надбання сучасності.

Його використовувала, зокрема, героїня популярної легенди, цариця Шахерезада, яка розповідала казки царю Шахріяру одна за одною, протягом 1001 ночі, завершуючи попередню розповідь на найцікавішому моменті.

Таким чином відтягувала момент власної смерті й рятувала своє життя.

Можна сказати, що Шахерезада була природженою майстринею сторітелінгу.

«Цей прийом не лише для кіно, його могли б використовувати відеоблогери, які ведуть свій канал у You.

Tube, наприклад.

Проте в нас, на жаль, не користується великим попитом», — сказала пані Нікончук.

Ще один прийом сторітелінгу у відео — постачання цінностей, або impact.

Це — ключова ідея, прихований зміст, лейтмотив, головний посил, який автор закладає в сюжет свого фільму, мультфільму чи відеоролика.

Говорячи мовою казок, це — мораль, яка є в усіх казках та оповіданнях.

Через цей посил аудиторії передають важливі життєві цінності та установки.

Насамкінець Ірина Нікончук процитувала Джеффрі Безоса, засновника Amazon: «Сторітелінг — це ключова характеристика лідера.

Майбутнє — за людьми, які вміють розповідати історії».