Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Олександр Зінченко.

08/25/2019 - 12:00.

Українці.

Найнещасливіша нація чотирьох континентів.

Роки минають, результат ось такий.

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії.

Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежності.

Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?.

Ми — на 133-му місці в цьогорічному Світовому рейтингу щастя.

Перед нами, на 132-му місці, — Чад, за нами — Ефіопія, Свазіленд, Уганда, Єгипет, Замбія, Того.

За рівнем щастя Україна — африканська країна.

Це неймовірне нахабство! Неймовірне нахабство — бути нещасливими в умовах життя, які і не снилися більшості наших сусідів за цим рейтингом.

Для Ефіопії, Чаду, Уганди і Того ми — навіть не Швейцарія.

Між Україною і Швейцарією цивілізаційний розрив і різниця в рівні доходів менша, ніж між Україною і нашими сусідами в рейтингу щастя.

Україна — на 133 місці у Світовому рейтингу щастя-2019.

Ми — між Чадом і Ефіопією.

На графіку — перша і «наша» десятки рейтингу.

Свого часу всі країни були поділені й розміщені за рівнем денного доходу на чотирьох щаблях (привіт шведському науковцеві Гансу Рослінгу!).

Більшість наших сусідів із цього «щасливого» рейтингу й нині перебувають на першому щаблі.

Рівень доходів на ньому — від 1 до 4 доларів на день.

Вода — у джерелі (воно часом пересихає).

Дрова — в лісі.

Основа раціону — каша цілий рік.

Антибіотики й щеплення — недоступні.

Але ви все одно продовжуєте боротися за життя.

Про пральні машини, праску та повну середню освіту для дітей — забудьте! Цього в більшості наших сусідів по рейтингу немає.

Такими є реалії життя багатьох людей у Ефіопії, Чаді, Уганді й Того.

Загалом близько одного мільярда людей (!) живуть у таких умовах.

Між Чадом та Україною відстань між рівнями економічному розвитку більша, ніж між Україною і Швейцарією.

Більшість «сусідів» України за Світовим рейтингом щастя — це бідні країни, які знаходяться на першому рівні доходів з чотирьох: Того, Уганда, Чад.

Замбія сягнула другого щабля доходів.

Україна — на третьому.

На другому щаблі — Замбія.

Другий щабель — це коли ваш денний дохід подвоюється порівняно з попереднім рівнем, і ви маєте на життя від 2 до 8 доларів на день.

Авжеж, ідеться про середній рівень доходів.

Тепер їжу можна купувати, а не вирощувати її самотужки.

Вже можна придбати на заощадження газову плиту та балон газу.

Але якщо ви захворіли — усі накопичення підуть на ліки (добре, що їх можна купити).

На сьогодні приблизно три мільярди людей живуть на цьому щаблі.

Україна перейшла з першого щабля на другий на зламі 1935-го і 1936 років.

А десь на початку 1970-х українці опинилися на третьому за рівнем доходів.

Щоправда, 1993-го ми вперше знову провалилися на другий щабель.

І перебували там до 2006 року.

До 1936 року Україна знаходилася на Першому щаблі за доходами на душу.

На початку 1970-х ми опинилися вже на третьому щаблі.

Але у 1993 році провалилися назад — на другий щабель.

Gapminder враховує середню тривалість життя та рівень доходів на душу населення, враховуючи паритет цін.

Найжахливішим у нашій історії був 1921 рік, коли ми провалилися по обом показникам навіть не в ХІХ, а у ХVІІІ століття.

Провали депопуляції також помітні у 1933 та 1943 роках.

2018 рік став найкращим для українців за середньою тривалістю життя від початку історії.

Щоправда, якщо вірити соціологічним опитуванням, українці стверджували, що 1992 року сукупний середній дохід на одну особу дорівнював 8 доларам на місяць! Тобто за цим показником ми провалилися на перший щабель, до рівня найбідніших країн.

З 2000 року (привіт прем'єр-міністру Ющенкові!) українська економіка загалом (тобто і макропоказники, і рівень доходів людей) протягом наступних восьми років постійно зростала.

З цієї перспективи найкращими за темпами економічного розвитку України є «помаранчеві» 2005–2008 роки.

Найбільш позитивна динаміка доходів — «за Ющенка»: від часів Помаранчевої революції до передкризового 2008 року включно доходи зросли з 44 до 172 доларів на особу.

Тобто майже в 4 рази.

З 1992 року Інститут соціології НАНУ опитує українців: «Вкажіть сукупний дохід на одного члена вашої родини».

Ці доходи перерахували у доларовому еквіваленті для зручності порівняння.

Світова фінансова криза трохи підкосила показники, і 2009-го ми знову опинилися на межі другого і третього щаблів.

Але на другому щаблі доходів 1993-го, коли інфляція сягнула 10256%, радянські пральні машини вже зламалися, а на нерадянські грошей ще не вистачає, і про 50 сортів ковбаси в магазинах можна було послухати «жарти» Петросяна на російському «ледвебаченні», — це один рівень життя.

А коли після споживчого буму 2004–2008 років ти вже маєш неподалік супермаркет, сучасну побутову техніку в помешканні, а часом і нове помешкання — це інший рівень.

Навіть на другому щаблі доходів, де ми знову було опинилися внаслідок останньої світової фінансової кризи.

Так чи інакше, але протягом п'яти років перед президентськими виборами 2010-го більшість українців жили найліпше за весь попередній період історії від Неоліту.

Але ми впритул не бажаємо помічати позитивних змін! Помічати позитивні зміни — це не про українців.

Наприклад, масло.

Звичайне вершкове масло.

Якось я приїхав до мами, і вона послала мене по масло в супермаркет через дорогу.

Цей супермаркет я пам'ятаю з середини 1990-х, коли мешкав у цьому ж районі.

Це старий радянський універсам на Салтівці в Харкові.

І тоді, 1995-го, його використовували як критий ринок.

У центрі торгового залу кремезні червонопикі дядьки рубали м'ясо, роїлися мухи.

У кутку стояли вітрини-холодильники, але велика брила масла лежала за ними.

Між вітриною і брилою масла — продавчиня, яка всім своїм виглядом давала знати, що вона і є «Родіна-мать».

Типова радянська черга часів «розвиненого соціалізму».

Масло вона різала металевою струною і загортала в брунатний папір.

Вітрини-холодильники радше були окрасою інтер'єру: через віялові вимкнення електрики (ми вже забули що це таке!) вони не працювали годинами.

Якось я купив польської вареної ковбаси з цього холодильника, так вона вибухнула в мене на кухні.

Минає час, і я знову тут.

Але тепер це — супермаркет, в якому асортимент і якість товарів ліпші, наприклад, ніж у Греції, де «все є».

Мама попросила мене купити масло певного виробника й жирності.

Знайшов холодильник з маслом і… отетерів.

Бо рівними рядами, за принципом один сорт — один рядочок, там було викладено силу-силенну масла.

Майже стільки ж, скільки описував Подерев'янський.

Гадаю, загальна довжина цієї масляної бігової доріжки була метрів вісім.

Навіть там, де було написано «Сирки», — однаково лежало масло.

30 років тому, 1989-го, уявити такий асортимент було просто неможливо.

Якщо вірити Gapminder-у — дітищу вже згаданого Ганса Рослінга — то найвищого рівня достатку українці досягли 1989 року.

Проблема полягала в тому, що це вже був час тотального дефіциту.

Згідно зі статистикою, найбільший середній дохід в Україні був зафіксований у 1989 році.

Проте витратити ці гроші було складно: протягом попередніх 10 років вітрини магазинів надто часто були абсолютно порожніми.

Олександр Сігідін.

«Очікування» Дніпропетровськ, Українська РСР, 1980-ті.

Зібрання МАММ/МБФ.

Пояснити тим, хто народився після проголошення Незалежности, що масла був один сорт, ковбаси — три, а не 50, як зараз, а по молоко й сметану треба було бігти до відкриття магазину, бо їх розкуповували за перші 45 хвилин його роботи, — практично неможливо.

Ми було опинилися на другому цивілізаційному щаблі, але за 15–20 років навіть уже забули, як це було.

І ми страшенно нещасливі замість того, щоб радіти фантастичним змінам, які відбулися просто на наших очах!.

Ми не вміємо радіти змінам.

Якби українці брали участь у чемпіонаті з «усепропало» — то ми посіли б четверте місце.

Бо посісти призове місце — це була б зрада.

Бо призове місце — це перемога!.

Іще раз згадаймо часи президентства Ющенка.

Усе йде просто чудово: як ніколи за часи Незалежности зростає ВВП, зростають золотовалютні резерви НБУ, найвищі темпи зростання доходів людей, протягом чотирьох років пенсії збільшуються в кілька разів, відбувається споживчий бум — але більшість українців переконані, що вони переживають часи «помаранчевої руїни»!.

На своїх публічних лекціях я показую слайд, який демонструє динаміку рівня довіри до всіх президентів України починаючи від Кучми.

У всіх президентів найвищий рейтинг — у день інавгурації.

За три місяці — він уже зменшується, за рік — починає обвалюватися.

Найвищий рівень довіри до Президента України — у день його інаугурації.

Потім рівень довіри падає вже протягом першого півріччя каденції.

Питаю: чому через рік після інавгурації обвалився рейтинг Януковича?.

За шість років, відколи я читаю цю лекцію, у жодній з десятків груп ніхто відразу не зміг знайти якогось раціонального пояснення.

Врешті-решт в авдиторії звучить версія, що Янукович не виконав передвиборних обіцянок.

Питаю, що ж саме перед виборами обіцяв Янукович, і прошу згадати три ключові обіцянки, які зафіксовані в його президентській програмі.

Згадують гасла з білбордів: «почую кожного» і «покращення життя вже сьогодні».

Але це лише гасла з білбордів.

Ніхто не може згадати жодної з обіцянок, які були зафіксовані у передвиборній програмі!.

Питаю: якщо ніхто не пам'ятає обіцянок, то як можна втратити рейтинг за невиконання того, чого ніхто в суспільстві не пам'ятає?!.

Потім нагадую, з яких слів починається передвиборна програма Януковича: «Бездарна і непрофесійна влада довела країну до руїни».

І 2010 року дванадцять із половиною мільйонів людей повірили, що в попередні п'ять років — це була руїна, яку країна має подолати.

Повторюю ще раз: з перспективи нинішнього дня, 2005–2008 роки — це був час найбільш динамічного зростання ВВП, найбільших іноземних інвестицій, час максимального накопичення золотовалютних резервів НБУ, найбільш швидке зростання зарплат і пенсій звичайних громадян.

З перспективи передвиборчої програми Віктора Януковича у 2010 році попереднє п'ятиріччя — це «Помаранчева руїна».

З перспективи сьогодення «Помаранчева руїна» — це час із найбільш динамічним зростанням валового внутрішнього продукту (ВВП), золотовалютних резервів (ЗВР), прямих іноземних інвестицій, доходів громадян.

Червоним позначений валовий внутрішній продукт (ВВП), зеленим — золотовалютні резерви, синім — рівень довіри до інституції Президента України.

Але 2010 року дванадцять із половиною мільйонів українських виборців як завжди почувалися нещасними і були переконані, що всі ті позитивні зміни, які вони спостерігали за часів Ющенка, — це «помаранчева руїна».

Янукович пообіцяв «стабільність і покращення», але приніс війну і незабаром — економічну кризу.

Цікаво, що власної відповідальности за наслідки своїх рішень більшість українців не відчувають.

Коли соціологи запитують в українців, чи відчувають вони відповідальність за стан справ у країні, місті чи селі, за те, хто є президентом України та членами парламенту, відповідь «Ні, не відчуваю жодної відповідальности» стабільно обирає більш як половина респондентів.

Але найновіші дані опитування Інституту соціології НАНУ дають підстави для стриманого оптимізму.

На запитання «Яку особисту відповідальність ви несете за те, хто є президентом України?» 53,2% відповіли: «Ніяку».

Практично така сама кількість респондентів (52,7%) відповідає, що не несе відповідальності за обраних ними депутатів парламенту.

То президента і депутатів нам марсіяни обирали?.

Нині більшість українців заперечують власну відповідальність за свій вибір, а отже — і за стан справ у країні.

Проте протягом останніх років намітився істотний прогрес.

2013 року 67% українців відповідали, що не відчувають ніякої відповідальності за стан справ в Україні.

Протягом наступних п'яти років частка «безвідповідальних громадян» зменшилася на 12 пунктів і сягнула 55,3%.

Тобто безвідповідальних усе одно більше, але тенденція до їх зменшення більш-менш стабільна.

Якщо цей тренд збережеться, то десь у 50-ту річницю Незалежності не залишиться жодної людини, яка б не відчувала відповідальності за стан справ у країні!.

Іще одна позитивна зміна, яку зафіксували соціологи в найновіших дослідженнях, — це зміна кількості тих, хто вважає що саме від нього здебільшого залежить те, як складається його життя.

На початку 1990-х таких проактивних громадян було менше ніж 19%.

Іншими словами, понад 80% українців не були готові задекларувати, що їхнє власне життя залежить від їхніх власних дій.

Мінімальну кількість тих, хто вважав, що їхнє життя залежить переважно від них самих (14,3%), соціологи зафіксували 1998 року, після світової економічної кризи, яка розпочалася 1997-го і призвела до дефолту РФ і першого великого падіння курсу української гривні.

Натомість 2018 року соціологи зафіксували максимум тих, хто вважає, що їхнє життя залежить від них самих, — 26,6%! Шкода, що решта (понад 73%) поки що не готова брати відповідальність за власне життя.

Але прогрес і тут помітний.

Як Ви вважаєте, вiд чого здебiльшого залежить те, як складається Ваше життя? Червоним позначені відповіді — «від мене самого»; синім — «від зовнішніх обставин».

За часів Януковича середнім класом вважали себе трохи більше ніж 35% українців.

За Порошенка, 2018 року, був встановлений історичний максимум — майже 43% відчували себе належними до середнього класу!.

Інший приклад: спробуйте здогадатися, яка частина українців боялася голоду в Міленіум, 2000 року? Правильна відповідь — майже 72%! Натомість 2018-го українці встановили рекорд — голоду бояться найменше за всю історію Незалежности (27,3%).

Страх голоду зменшується.

У Мілленіум майже 72% українців обирали саме цю відповідь на питання «Як ви вважаєте, чого люди зараз бояться найбільше?» Тепер такий варіант відповіді обирає рекордно мала кількість респондентів.

Тобто насправді, коли правильно поставити запитання, з'ясовується, що кількість тих, хто боїться голоду, сягнула в суспільстві історичного мінімуму, а тих, хто вважає себе середнім класом і готовий брати відповідальність за своє життя у власні руки, — навпаки, сягнула історичного максимуму за весь час Незалежности!.

Тобто якщо правильно поставити запитання, виявляється, що 2018 року ми сприймали життя найкраще за весь час Незалежности!.

Ми живемо значно краще, ніж у Того.

Україна — не Чад, не Ефіопія, не Уганда, не Замбія і навіть не Свазіленд!.

Ми впевнено повернулися на третій щабель доходів.

Ще не четвертий, але чотири мільярди людей на планеті живуть гірше за нас!.

За 28 років Незалежности ми створили нову українську музику.

Українські книжки з'явилися навіть у супермаркетах! У нас за ці 28 років з'явилися супермаркети!.

Згадаймо, що було в 1989–1991 роках: «дефіцит», «дали в нагрузку», «викинули», «дістати по блату».

Покоління Незалежности не зрозуміє, про що йдеться, коли читатиме набір цих лексичних маркерів періоду розвиненого соціялізму!.

Ми навчилися виробляти і продавати таку кількість смаколиків, яка була недоступною радянській людині навіть в уяві!.

У великих містах почався ресторанний бум.

Ми опинилися у п'ятірці лідерів з вирощування зернових і перетворилася на одного з ключових експортерів зерна у світі!.

Ми — це країна, яка 28 років тому не могла забезпечити хлібом себе — за ним стояли багатогодинні черги!.

Усе це змінилося за 28 років!.

Ми їздимо майже всією Європою без віз! Якби вам сказали за часів Брежнєва чи Андропова, що ви будете їздити до Парижа чи Амстердама без віз, — як би ви відреагували на це?.

Впала Залізна завіса між нами і ними! Ба більше, у новій холодній війні, яку розв'язала Москва, ми опинилися по інший бік нової Залізної завіси!.

І найголовніше — ніхто не може посадити поета за те, що він мислить і дихає не так, як велить «генеральна лінія партії»! Кейс Василя Стуса в сучасній Україні неможливий!.

Бо ми — вільні!.

Свобода є головним результатом 28 років Незалежности.

І як можна після всіх цих неймовірних звершень примудритися бути найнещасливішою нацією чотирьох континентів?!.

Такий інфантилізм значної частини українців є небезпечним.

Невиправдані очікування засліплюють.

Ми вже проходили це 2010 року: замість обіцяних покращення і стабільности ті, хто голосував за Януковича, — отримали війну й злидні.

І найбільше від наслідків урядування Януковича постраждали саме в регіонах, які його найбільше підтримували, — Донецьк і Луганськ.

Саме ці регіони й несуть найбільшу відповідальність за те, що посаду президента України отримала людина, яка в за своїми якостями ну ніяк не мала ним стати.

Лише 10,7% українців нині стверджують, що є прихильниками комуністичної та соціялістичної ідеологій.

20 років тому прихильників лівих ідеологій було майже 28%.

Тоді — майже третина, тепер — менше, ніж кожен десятий.

Так стверджують найновіші опубліковані дослідження Інституту соціології Національної академії наук України.

Проте інше дослідження (опубліковане Vox Ukraine в червні 2019 р.) оприявнює парадокс: ліві й авторитарні цінності поділяють не 10, а 73% українців!.

Опитування Vox.

Ukraine показує, що 73,3% респондентів є прихильниками ліво-авторитарних цінностей.

Результати дослідження були оприлюднені у червні 2019 року.

Дослідження Інституту соціології це підтверджують: на запитання-маркери більшість українців відповідають саме як прихильники авторитаризму та лівих ідеологій.

Маємо кілька прикладів таких маркерів.

Більшість українців проти вільного ринку землі — майже 64%.

І це теж історичний максимум.

Мінімум був далекого 1996 року — тоді проти вільного продажу землі виступали 41,8%.

Виходить, українці відчутно полівішали за своїми цінностями.

60,5% українців вважають, що для «нормального розвитку країни потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію».

Сталін залишається найбільш неприйнятною постаттю в історії.

58% українців сприймають Сталіна негативно.

Проте соціологічна група «Рейтинг» зазначила, що п'ять років тому, 2014-го, Сталіна негативно сприймало значно більше людей, ніж тепер, — 70%.

Ставлення до Сталіна пом'якшилося на 12 пунктів за 5 років після Майдану.

Ставлення українців до Сталіна пом'якшало.

Перед Майданом у 2012 році негативно сприймали цю постать 62% респондентів, після Майдану, у 2014 році — 70%, у 2016 — 66%, у 2018 — 58%.

І все це породжує запитання: чи означає це, що в українському суспільстві зростає запит на авторитаризм?.

Величезною спокусою для «слуг народу» є почати шукати ворогів народу як цапа відбувайла, коли невиправдані очікування більшості не зможуть реалізуватися.

Суспільний запит на «сильну руку» маємо.

У цьому є певний парадокс, але відповідь на запитання, чи зможемо ми уникнути загрози нового «авторитаризму під маскою клоуна», є відповіддю на запитання, чи навчимося ми мистецтва радіти недосконалості нашого буття і бути щасливими в умовах, які для чотирьох мільярдів наших сусідів по планеті просто недоступні.

Кілька років тому мене вразив той факт, що жителі Непалу у світовому рейтингу щастя набагато вище за українців попри те, що це країна найнижчого — першого! — щабля за доходами.

Україна для непальців — як Швейцарія для українців.

Ми для них — неймовірно заможна країна.

Але вони щасливі, а ми — ні.

Я тоді чіплявся до всіх, хто міг мені відповісти, чи вони щасливі і що робить їх щасливими?.

У відповідь я чув здивування: так, звісно, я щасливий!.

Від управителя готелю в Катманду я вислухав цілу лекцію.

Це був експромт, але я мав відчуття, ніби щойно почув лекцію класного соціяльного психолога чи філософа.

Так я чіплявся до всіх, хто міг мені щось розповісти про непальський рецепт «бути щасливим», — до місцевих журналістів і звичайних селян, продавчинь і гідів-провідників.

Я питав, що робить їх щасливими, у сина власниці нашого лоджу в маленькому високогірному селі Гяру і в музики з Покхари.

Відповіді були приблизно однаковими.

І ось наприкінці нашого шляху я отримав відповідь, написану просто на паркані в Покхарі максимально лаконічно:.

Бути щасливим — це звичка.

І бути сумним — це звичка.

Вибір — твій!.

Вуличне графіті у Покхарі, Непал: «Бути щасливим — це звичка.

І бути сумним — це звичка.

Вибір — твій!».

28 років тому наш вибір був — бути вільними.

Тепер наше завдання — навчитися обирати бути щасливими.

Попри всі найскладніші обставини життя і війну з агресивним сусідом.