Коротка історія українських парадів

Як на мене, карта лягла 24 серпня дуже вдало — принаймні, для авторів документального фільму «Військовий парад: ціна і цінності».

Стрічка вийшла на «UA: Першому» в не надто зручний для перегляду час — о 14:45.

Проте саме час прем'єри у світлі подій того святкового дня створив прецедент.

Вперше за всю історію Незалежності України в серці столиці пройшли один за одним два паради.

Хоча не планувалося жодного.

Прецедент — у тому, що згадана стрічка за сорок чотири хвилини розповідає та показує історію українських парадів як таких.

Провідником є історик Олександр Алфьоров, який спершу побіжно, кількома реченнями, пояснює значення військових парадів.

Не спирається при цьому на українську дійсність.

Із його слів, парад важливий для будь-якої держави, чия армія-переможиця повертається з походу.

Далі вноситься ясність в уми наших співгромадян.

Причому як переконаних: парад на День Незалежності був завжди, так і впевнених — паради придумав лише президент Порошенко, аби відмивати і красти державні мільйони.

До нього Україна обходилася без парадів, жила собі мирно, і президент Володимир Зеленський лише відновив статус-кво.

Тобто, зробив усе, як було, правильно.

Його заява про скасування цьогоріч військового параду, бо дійство пафосне й дороге, підкинула авторам стрічки ідею дослідити історію наших парадів.

І стала початком фільму.

Точніше, закільцювала історію: із Зеленського почали — ним же й завершили.

Ну, а два паради, які відбулися в Києві до початку фільму, фактично доповнили розповідь.

Адже у стрічку зі зрозумілих причин увійти не могли.

Сам фільм «Військовий парад: ціна і цінності» бере ширше.

Значну частину стрічки присвячено російсько-українській війні.

Не лише нагадуючи тим, хто дивиться, що війна нікуди не поділася.

Хай би як президент Зеленський у своїх урочистих промовах не намагався замовчувати її.

Але дещо несподіваним є апелювання історика Олександра Алфьорова до першого президента України.

З його слів, Леонід Кравчук вирішив відмовитися не лише від ядерної зброї, а й від усього, що могло нагадати як усередині країни, так і за її межами про війну та армію.

Мимоволі напрошується на основі почутого думка: саме пан Кравчук, а не Віктор Янукович, дав відмашку поступово, повільно і впевнено маргіналізовувати армію.

Так само своєрідним відкриттям слід вважати підтверджений документальними кадрами факт, що започаткував традицію військових парадів на День Незалежності другий президент Леонід Кучма.

Ба більше: виявляється, виникли величезні проблеми з музичним супроводом.

Адже військовий оркестр мав у своєму репертуарі лише радянські композиції.

Ще раз, хто не зрозумів: на третю річницю Незалежності — 1994 рік — наше військо перебувало в російсько-радянському гуманітарному контексті.

Не мало на озброєнні питомо української ідеології.

Між тим армія — передусім структура ідеологічна.

Вона має захищати цінності держави.

Звісно, якщо ця армія — не наймана, не приватна, яку з рівним успіхом можуть використовувати ворогуючі сторони.

Почасти таким військом можна вважати козацьке.

Запорожці брали участь у різних збройних конфліктах на боці різних держав, що підтвердять історики.

І саме запорізький марш грянув на першому в історії Незалежності військовому параді.

При цьому — знову маємо парадокс! — із приходом до влади в Росії Володимира Путіна саме він стає для Кучми першим із запрошених на військовий парад гостей.

Тож маємо навіть начерки конспірологічної історії парадів.

Кого запросили — той союзник.

А далі — ніж у спину націонал-демократам.

Адже ані я, ані хто з однодумців не замислювався дотепер: військові паради скасував не лиходій Віктор Янукович, а весь із себе добрий, проукраїнський Віктор Ющенко.

За його президентства парад перетворився на урочистості із залученням військового оркестру — але без демонстрації війська, зброї та техніки.

Проте незабаром він їх відновлює на хвилі російської агресії у Грузії.

Тобто, Ющенко вирішив у такий спосіб нагадати всім, кого це стосується: військові в Україні мають на озброєнні не лише музичні інструменти.

Та все ж крапку поставив Янукович.

Причому дуже цікаву.

Парад зберігся — але проводився не 24 серпня, а 9 травня.

Хроніка показує: команди віддаються російською мовою.

Військових перевдягають у форму солдатів Червоної Армії.

А поруч із державним прапором піднімають червоний, радянський.

Як так званий прапор перемоги.

Маючи у своєму розпорядженні таку ось хронологію, втаємничений та вдумливий український глядач цілком може дійти до важливого висновку.

Саме парад до Дня Незалежності, точніше — формат параду, яскраво свідчить про державницьку політику чи відсутність її в той чи інший час доби.

І виглядає, що Кравчук державником не був.

Кучма не міг визначитися з державними пріоритетами.

Ющенко — нерішучий, боявся власної армії, якою посада вимагала командувати, та з часом поміняв погляди.

Янукович злив армію в унітаз радянського зразка й зібрався злити туди ж державу, на чолі якої опинився.

Я пам'ятаю негативну реакцію на паради 2015-2016 років.

Мовляв, техніка потрібна на фронті, а не на Хрещатику, показушне дійство, відмивання коштів тощо.

І хоча два наступних «порошенківських» паради сприймалися вже не так агресивно, навіть збирали чимало людей у центрі Києва, чинна влада зіграла саме на негативних настроях.

Я називаю це «настроями поразки».

Авторам стрічки «Військовий парад: ціна і цінності» слід віддати належне передусім за втілення нехитрими, найпростішими засобами ідеї, яка лежала на поверхні.

Взяли в архіві кадри хроніки з парадів різних часів.

Залучили кількох експертів, серед яких — головний режисер парадів Олег Марцинів та Герой України Ігор Гордійчук, той самий поранений офіцер на милицях, чиє фото на параді два роки тому стало символом українських парадів.

Додали військової хроніки.

Та показали військовий парад і ставлення до нього протягом 28 років Незалежності своєрідним барометром політичних і суспільних настроїв.

Історія проведення і непроведення парадів на Хрещатику стала пластом історії самої нашої держави.

А прецедент двох парадів 2019 року, формального і справжнього, альтернативного, показав їхню важливість для розуміння, куди рухається держава.

Або — нерозуміння ідеологічної складової цього дійства.