Що змінилося порівняно зі звичними шоу Шустера?

Прем'єра токшоу «Свобода Савіка Шустера» на телеканалі «Україна» цінна передусім враженнями.

Що змінилося порівняно зі звичними шоу Шустера, що залишилося таким самим.

Цілком імовірно, що «рядові» випуски стануть дещо (а може, й зовсім) не такими, яким був прем'єрний, але певні тренди вже стали наочними.

Випуск цей проаналізував Отар Довженко, тож хотілося зупинитися на не згаданих ним моментах.

Отже, певним сюрпризом стало те, як важко було Шустерові набрати динаміку.

Перша щонайменше третина випуску була відверто нудною, кволою і млявою.

Й, даруйте, у форматі «бодай про що-небудь» — так, серед цього «що-небудь» був, зокрема, Цемах — але ж як розконцентровано, клаптиково точилася розмова про нього.

Ніби розминка, що надто вже затяглася.

Навіть музика в паузах лунала якась тягуча — таким було загальне враження.

Не кажучи про те, що на 30-й хвилині хронометражу зберігалося враження, що все ще триває вступне слово, бо протягом цих півгодини найактивнішим промовцем усе ще залишався сам ведучий — принаймні, таким було враження.

А почав Шустер із зовсім ліричних нот.

Розповів, що вивчає санскрит — і українську теж вивчає.

Щоправда, те, як він намагався розмовляти українською, справило шок: важко було повірити, що в Україні він — аж від 2005 року, й, до того ж, щонайменше кожного тижня слухав виступи українською численних гостей своєї ж власної студії.

Принаймні, фонетика Шустера не мала до української мови жодного стосунку й дуже нагадувала ютубівські смішилки на кшталт «росіяни намагаються розмовляти українською».

Менше з тим, прочитав він, як сам сказав, «мантру Ліни Костенко».

Детально розповів Шустер про глядачів у залі — які, за його словами, «представляють усю Україну».

Й пояснив: «Наши социологи отбирают аудиторию по четырём критериям, поэтому это — лицо страны».

Не сказав ведучий, що означає «наші» — варто розуміти, редакційні.

Але, попри «наших соціологів», не може ж він не розуміти, що похибка дослідження в умовах телеефіру однаково є велетенською — з огляду, зокрема, на те, хто наскільки уважно слухав, хто як зрозумів, не кажучи вже про ірраціональні симпатії-антипатії.

Що результат — однаково не соціологічний.

Новацією був «Емоушн-рум», як назвав його Шустер: його співробітники вимірюватимуть емоції, з якими глядачі в залі ту залу залишатимуть по завершенні ефірів.

Емоцій тих лише три: надія на майбутнє (світле), страх та приниження.

Дуже довго й детально розповідав Шустер про ці емоції, й усе було би просто чудово, якби всі три вони не існували в людей водночас.

Бо справді: страх та приниження цілком можуть уживатися як між собою, так і з надією на те, що в майбутньому вони припиняться.

Яка ж серед трьох емоцій відчувається найгостріше от даного конкретного моменту — це може залежати від безлічі випадкових й абсолютно сторонніх чинників, це суто суб’єктивна річ.

Сусідка по залі повсякчас намагалася поділитися своїми мудрими думками, заважаючи слухати офіційних промовців — от вам і негатив понад усе.

Гостями студії були: Андрій Богдан, Дмитро Разумков, Сергій Рахманін, Юрій Бойко, Сергій Соболєв, Артур Герасимов, Марина Ставнійчук, Антон Геращенко, Андрій Білецький та — методом телевключення — головред видання «Цензор.

нет» Юрій Бутусов; Віталій Кличко прийшов із запізненням.

Тут було кілька новацій.

По-перше, другий мікрофон, за допомогою якого кожен із гостей може будь-якого моменту заперечити основному промовцеві.

Втім, завершальна частина програми виявила, що це — не панацея: біля двох мікрофонів дуже телегенічно стояли височезний Віталій Кличко та низенький Андрій Богдан, і хто з них був «основним», а хто «підійшов заперечити», було вже не визначити.

Всі решта гостей сиділи на стільцях і промовляли з місць.

У підсумку все це вилилося в те, що репліки гостей були не надто вже довгими (а найчастіше — просто недовгими), й у залі точилася деяка подоба дискусії.

Принаймні, дискусію це нагадувало набагато більше, ніж радянські «прения».

Безумовний плюс.

Мінусом було те, що Савік Шустер, як і у класичній версії свого шоу, щосили уникав модерування.

Принаймні, явний перехід Геращенком на особистості в його перепалці з Герасимовим було зупинено з великим запізненням.

Модерувати ad hoc намагалися самі гості — наприклад, Ставнійчук, коли сказала, що дискусія точиться на тему «сам дурак».

На місці ведучого я би запровадив залізне правило: перш ніж вимовити слова «а от при вашій владі», промовець мусить ретельно обґрунтувати необхідність такого екскурсу.

Бо в іншому разі розмова неодмінно деградуватиме до рівня «а от у вас темношкірих лінчують».

Найкумеднішим прикладом такого підходу став комплімент Бойка Богданові: мовляв, той працював заступником міністра в уряді Азарова (насправді його посада була іншою), й працював дуже добре.

Надто вже очевидним було прагнення вимазати опонента своїм дьогтем.

Загалом же, до речі, Бойко був на диво малоактивним і не надто агресивним.

Розвідує, мабуть, обстановку?.

Що стало безумовним відкриттям, то це Богдан і Разумков у ролі публічних політиків.

Хай пробачать вони мені, але надто великою є спокуса згадати про класичні ролі «доброго слідчого та злого слідчого».

Разумков вражав неагресивністю, вдумливістю і прагненням роз’яснити свою позицію.

За умов чесних і змістовних дискусій він був би сильним гравцем.

Запам’яталося його роз’яснення: мовляв, про скасування недоторканності чимало хто каже, що воно можливе лише тоді, коли суди стануть чесними, але сам він переконаний, що допоки депутатам начхати на суди, бо самі вони є для тих судів недосяжними — ті суди чесними ніколи й не стануть, бо депутатам немає до того діла.

Можна погоджуватися або не погоджуватися з цим твердженням, але аргумент, безумовно, сильний.

Натомість Богдан просто-таки випромінював зверхність і почуття власної перфектності.

Розумію: перше враження може бути помилковим (а може й навпаки), але цього разу Богдан виглядав як представник тієї когорти адвокатів, яких питання істини й законності не цікавлять і які з легкістю доведуть, що двічі по два є 139.

Його міміка видалася такою, ніби йому дає щире задоволення дискусійна перемога за будь-яку ціну, а ще знущання з опонента.

Дуже неприємне враження залишив епізод двобою із Кличком, коли Богдан кілька разів повторив: «Вас обрали мером Київської міської ради».

Висококваліфікований юрист Богдан, поза сумнівом, чудово розумів, що виголошував абсолютну юридичну нісенітницю.

Але виголошував.

Натяки на дискусійність, короткі репліки — усе це було добре.

Зворотним боком тієї медалі стала поверховість.

Скажімо, коли йшлося про доцільність чи недоцільність видачі Росії Цемаха (а на час виходу програми це ще не було вирішеним питанням), ніхто не висловив припущення, яке просто напрошується: а може, для того його й затримали, щоби змусити Путіна піти на обмін? І ніхто не поставив — хай навіть у риторичному режимі — запитання: коли в України був Цемах — чи не варто було спробувати змінити формулу «35 на 35», чи не варто було торгуватися за більшу кількість визволених українців?.

Й от іще.

На моє глибоке переконання, однією з цілей класичних токшоу було дати глядачам можливість бодай на дві години відчути себе вищими за політиків — хоча би морально вищими, а то й розумнішими, освіченішими.

Щодо президента та міністрів це було б уже занадто, й відігрувалися завжди на депутатах.

На це саме моє переконання, саме токшоу чималою мірою доклалися до дискредитації парламенту як інституції, до того, що чимало українців вважають парламент як такий за зайвий, а то й шкідливий.

Саме звідси — прагнення багатьох скоротити кількість парламентарів без огляду на будь-які умови.

У цьому випуску такої дискредитації парламентарів і парламентаризму не було.

І це — теж плюс.