Баталії навколо ринку земель: fakes to face

З 2001 року в Україні існує «тимчасовий» мораторій на відчуження значної частини земель сільськогосподарського призначення.

Більше мільйона первинних власників підмораторних земельних за цей час померли.

Водночас, частина політиків та представників аграрного бізнесу (який за рахунок низьких ставок орендної плати виграє від мораторію) та експертів на службі в цього бізнесу знаходять все нові й нові ілюзорні виправдання мораторію, часто вдаючись до різного роду маніпуляцій.

Одним із яскравих прикладів цього є нещодавно опублікована у газеті «Дзеркало тижня» стаття Максима Олексіюка «Земельні фейки», в якій автор, начебто, намагається спростувати «фейки», що використовують неназвані ним «публічні особи» та «популярні видання» у «баталіях навколо ринку землі».

У цій статті автор, зокрема, хоч і вдається до цитування різних джерел, однак робить це у стилі «соціалістичного реалізму».

Пропонуємо увазі читачів розбір всіх шести висловлених автором «закидів у фейковості».

⃠ Щодо «фейку № 1» (про рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України).

«Фейк № 1», на думку автора, пов’язаний з неправильним сприйняттям рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (від 22 травня 2018 року, заяви № 846/16 та 1075/16).

Цим рішення суд визнав порушення щодо заявників Україною їх права власності, гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ст.

1 Протоколу № 1).

Але пан Олексіюк так не вважає.

Натомість, він стверджує, що цим рішенням ЄСПЛ, насправді, констатував законність мораторію та його відповідність статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція).

Фрагмент статті.

Таким чином, Суд вважає, що обмеження, установлені стосовно здійснення прав заявників, відповідали вимозі «законності», властивій статті 1 Першого протоколу до Конвенції».

Тобто Європейський суд із прав людини вважає мораторій законним, таким, що не порушує Конвенції».

Видається, що з боку автора має місце вкрай недобросовісна підміна понять.

Автору статті як досвідченому та кваліфікованому юристу, безумовно, відомо, що у контексті ст.

1 Першого протоколу поняття «законний» зовсім не означає «такий, що не порушує Конвенцію».

Так, у п.

98 рішення, ЄСПЛ наводить складові «принципу законності» у контексті пункту 1 Першого протоколу до Конвенції.

Спрощено кажучи, «законність» у даному контексті означає, що певне обмеження повинно бути передбачене національним законом, який має бути передбаченим у застосуванні та відповідати деяким іншим вимогам.

Втім, тест «законність» - лише один з трьох тестів, які, згідно з практикою суду, необхідно провести, щоб зробити висновок про те, що мораторій «не порушує Конвенції».

Окрім «законності», суд перевіряв дотримання ще двох критеріїв відповідності Конвенції: наявності «загального інтересу» та «пропорційності втручання».

Мораторій не пройшов третій із цих тестів – тест на пропорційність.

Зокрема, у пунктах 148 та 149 рішення Суд вказує:.

З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників, Суд доходить висновку, що держава-відповідач вийшла за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників.

Відповідно було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.».

Цей фрагмент рішення Суду, звичайно, аж ніяк не вписується у висновок, який необхідно було зробити п.

Олексіюку (про відповідність мораторію Конвенції).

Тому він його при цитуванні опустив, і «товариш Микита Сергійович Хрущов зайняв почесне друге місце».

Такий прийом (наведення цитати, вирваної із контексту, із наведенням маніпулятивного коментарю) стосовно рішення Європейського суду з прав людини автор застосував ще кілька разів.

Фрагмент зі статті:.

Суд указує, що його роль у принципі не полягає у вирішенні питання про те, чи повинна держава передати приватним особам землі, що раніше належали державі, дозволити після цього новим власникам продавати їх і на яких умовах».

Тут суд узагалі відмовляє собі в праві судити про доцільність мораторію.».

Насправді, повний текст пункту 110 виглядає так:.

Суд зазначає, що його роль у принципі не полягає у вирішенні питання про те, чи має держава, яка вирішила передати приватним особам землі, що раніше належали державі, дозволити після цього новим власникам продавати її, та на яких умовах.

Відповідно до усталеної практики Суду його завдання полягає не у перегляді національного закону in abstracto, а у з’ясуванні того, чи спричинив спосіб його застосування до заявника або вплив на заявника порушення Конвенції (див.

рішення у справі «Гаріб проти Нідерландів» [ВП] (Garib v.

the Netherlands) [GC], заява № 43494/09, пункт 136, від 06 листопада 2017 року).» [виділення додане].

Є різниця, правда?.

Таким чином, у пункті 110 рішення ЄСПЛ лише уточнює предмет розгляду даної справи, в той час як автор статті, цитуючи лише частину пункту, намагається поставити під сумнів компетенцію ЄСПЛ щодо розгляду питання мораторію і тим самим знецінити саме рішення – знов-таки, повністю абстрагуючись від його резолютивної частини.

Додамо, що Суд, звичайно, висловився не «загалом» щодо мораторію, а стосовно його впливу на двох заявників – п.

Зеленчук та п.

Але зовсім не важко екстраполювати їхню ситуацію на ситуації ще приблизно 7 мільйонів власників підмораторних земель – вони повністю аналогічні.

При наступній спробі маніпуляції автор не завдав собі клопоту навести навіть вирвану з контексту цитату.

Фрагмент статі:.

«Таким чином, права заявників порушив не мораторій і не ті, хто його встановив, а ті, хто обіцяв його скасувати».

Заздримо фантазії автора.

Складається враження, що у разі, якби мораторій був одразу встановлений як безстроковий, порушення Конвенції не було б.

Втім, знайти фрагмент рішення Суду, який давав би підстави для зробленого п.

Олексіюком висновку, нам не вдалося.

Навпаки, у п.

147 Суд достатньо ясно вказує, що саме поєднання тривалості та суворості запровадженого мораторію призвела до порушення основоположного права людини:.

Суд доходить висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків.

З огляду на непереконливість підстав щодо вибору найбільш обмежувальної альтернативи з доступних органам влади, а не менш обмежувальних заходів, Суд вважає, що тягар, покладений на заявників, є надмірним.» [виділення додане].

Як бачимо, поділ на тих хто встановлював мораторій та тих хто обіцяв його скасувати, у рішенні відсутній.

Наступна маніпуляція з цитатою:.

Фрагмент статі:.

«Звучали заяви деяких експертів про те, що Суд наказав Україні скасувати мораторій і впровадити ринок землі.

Це також не є правдою.

Рішення Суду не слід розуміти як таке, що зобов’язує невідкладно ввести необмежений ринок земель с/г призначення в Україні».

Тут автор невимушено ставить знак «дорівнює» між «ринком» та «необмеженим ринком».

Раз суд «не зобов’язує невідкладно запровадити необмежений ринок», значить, ніякого ринку непотрібно взагалі.

На щастя, зрозуміти, що саме мав на увазі Суд, в даному випадку набагато простіше, прочитавши повністю увесь пункт:.

Суд наголошує, що проблема, яка лежить в основі порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, стосується самої законодавчої ситуації, та що його висновки виходять за межі особистих інтересів заявників у цій справі.

Суд вважає, що держава-відповідач має вжити належні законодавчі та/або інші заходи загального характеру з метою забезпечення справедливого балансу між інтересами власників земель сільськогосподарського призначення з одного боку та загальними інтересами суспільства з іншого боку відповідно до принципу захисту майнових прав за Конвенцією.

Суд не має визначати, яким чином слід урівноважити ці інтереси.

Відповідно до статті 46 держава має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме свої зобов’язання, що випливають з виконання рішення Суду (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Хуттен-Чапска проти Польщі» [ВП] (Hutten-Czapska v.

Poland) [GC], пункти 237 та 238, та «Ліндхейм та інші проти Норвегії» (Lindheim and Others v.

Norway), пункт 137).

Рішення Суду не слід розуміти як таке, що зобов’язує невідкладно запровадити необмежений ринок земель сільськогосподарського призначення в Україні.» [виділення додане].

Звісно, суд не може вказати, як саме держава Україна має змінити закон.

Більш того, Суд допускає, що права заявників можуть бути відновлені і в інший спосіб, окрім як шляхом зміни законодавства (наприклад, шляхом зміни судової практики).

Але зрозуміло, що порушення є, і держава повинна його усунути.

⃠ Щодо «фейку № 2» (про вільний ринок землі в країнах Європи).

У своїй статті автор зазначає, що на відміну від загальнопоширеної думки, у багатьох країнах Європи суттєво обмежують оборот земель с/г призначення, посилаючись, при цьому, на пункти 46-54 та пункт 127 рішення.

На підставі цього автор робить висновок, що «у плані доступу до землі для заняття сільським господарством в Україні одне з найліберальніших законодавств у світі».

Що ж, такий хід думок автора має просто тотальну схожість з підходом радянських газет з епіграфу.

46-54 рішення, до яких так впевнено апелює автор, присвячені порівнянню правового регулювання мораторію Україні та деяких обмежень на ринках землі в інших країнах.

Однак за результатами такого порівняння Суд у п.

127 рішення робить діаметрально протилежний думці автора висновок про те, що:.

У зв’язку з цим також важливим є той факт, що жодна інша держава - член Ради Європи, в тому числі держави, що перейшли від економіки, яка контролювалася державою, до ринкової економіки та реалізували програми земельної реформи, не запроваджували повних обмежень на продаж земель сільськогосподарського призначення (див.

пункти 45 та 46), які були б аналогічними ситуації, існуючій в Україні.

Порівняльно-правове дослідження показує, що у багатьох з цих держав органи влади, очевидно, в основному переслідують ті ж цілі, що полягають у забезпечені ефективного користування землею для сільськогосподарського товаровиробництва та уникненні надмірної концентрації земельної власності, зокрема, у руках економічних гравців, не залучених до місцевого сільського життя та фермерства.

Проте це дослідження показує, що органи влади у цих країнах мають у своєму розпорядженні широкий вибір інших законодавчих інструментів, які, як вбачається, належним чином слугують цим цілям без необхідності вдаватися до повної заборони на продаж (див.

пункти 47-54).» [виділення додане].

Здається, більше особливо коментувати щодо даного «фейку» у статті п.

Олексіюка тут немає чого.

⃠ Щодо «фейку № 3» (про більш ефективне ведення господарства власником землі порівняно з орендарем).

У наступній частині своєї статті автор зазначає про помилковість тези, за якою власники використовують свої земельні ділянки більш ефективно, ніж орендарі.

При цьому на підтвердження своєї думки автор наводить приклад найбільших виробників с/г продукції в ЄС – Франції та Німеччини, в яких переважна більшість земель с/г призначення (90 % і 60 % відповідно) знаходиться в оренді.

Тут на думку спадає лише паралель з іншим анекдотом про невдаху-дослідника, який, відірвавши лапи таргану, приходить до висновку про те, що без ніг тарган не чує (адже він перестає тікати, реагуючи на шум).

Насправді, таргани чують не ногами.

А секрет успішності Франції та Німеччини – зовсім не у відсотку орендованих земель.

Статистичне порівняння доречне було б у випадку, коли можна було б порівняти дві аналогічні ситуації, де за всіх інших рівних умов різниця була б лише у правовому титулі, на якому використовуються земельні ділянки.

Але без такого порівняння цілком можна обійтися, адже те, що власник зазвичай ставиться до своєї земельної ділянки більш ощадливо, ніж орендар - очевидно.

Це людська природа.

Ніхто з доброї волі не продасть своє майно, щоб потім взяти його в оренду – якщо тільки не змушений зробити це під тиском життєвих обставин.

Якщо п.

Олексіюк бажає спростувати цю тезу, йому достатньо буде навести кілька зворотних прикладів зі свого власного життя.

⃠ Щодо «фейку № 4» (про збільшення ціни землі у разі її оборотності).

Теза про залежність ціни на земельну ділянку від її оборотності викликає певний подив.

Незрозуміло, з ким веде дискусію автор, адже зазвичай вважається, що позитивно на ціну майна (а також на ставку оренди щодо цього майна) впливає зовсім не кількість перепродажів та інших відчужень (з тексту зрозуміло, що саме так розуміє автор поняття «оборотність»), а можливість відчуження (тобто «оборотоздатність» в усталеному розумінні).

Тому приклади таких країн як Ірландія, Англія, Німеччина, в яких оборотність середньостатистичної земельної ділянки вкрай мала, є зовсім недоречними.

Адже важливо не те, скільки разів ділянка відчужувалася, а те, чи має власник можливість земельною ділянкою розпорядитися – а в названих країнах така можливість є, і землі сільськогосподарського призначення є оборотоздатними.

На відміну від України.

Щодо фейку № 5 (про прихід інвестицій).

Фрагмент статті.

«Дешеві (іноді під нульову ставку) європейські гроші чекають відкриття українського ринку землі, деякі для того, щоб скупити, агрегувати та продати дорожче, інші — купити в агрегаторів і довго отримувати пасивний дохід від оренди, виводячи його з України, — те, проти чого існують обмеження в усіх країнах ЄС».

Отже, суть думки автора: скасування мораторію - це не прихід інвестицій, а навпаки, їх відтік.

Загалом, дивно спростовувати «фейк про прихід інвестицій» твердженням про те, що «європейські гроші чекають відкриття українського ринку землі, для того, щоб скупити».

Цікаво було б дізнатися, за яким критерієм придбання нерухомості автор не вважає інвестицією.

Втім, чинне законодавство (статті 22, 81, 82 Земельного кодексу України) в принципі звільняє нас від необхідності серйозно обговорювати змальовану автором апокаліптичну картину про скупівлю іноземцями мільйонів гектарів сільськогосподарських угідь в Україні – таке придбання на сьогодні заборонене, і саме по собі зняття мораторію нічого у цьому відношенні не змінить.

Щодо «фейку № 6» (про священність і справедливість права пайовиків на землю і незаконність його обмеження).

Чергова згадка рішення ЄСПЛ подана автором знову з перекрученим контекстом:.

Фрагмент статті:.

«Коли заходить мова про несправедливість обмеження права розпоряджатися безоплатно отриманими землями, слід згадати, що майже всі пайовики добровільно, за заявою, одержали у власність землі вже з таким обмеженням, знаючи про нього.

Про це згадує й ЄСПЛ у своєму рішенні».

Якщо звернутися до першоджерела, то п.

86 та п.

88 вказаного рішення, де згадується «добровільність набуття» – це стислий опис правової позиції Уряду України, який нічого кращого, ніж “бачили очі, що руки брали” для обґрунтування своїх доводів законності існування мораторію, не навів.

При цьому суд цей аргумент уряду, як бачимо, не сприйняв.

Твердження, що озвучене, є не лише неналежним, але і неправдивим по суті.

«Майже всі пайовики» насправді отримали права на земельну частку (пай), яка потім лише реалізувалася шляхом виділення землі в натурі, ДО запровадження мораторію, що вперше було зроблено Законом України Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18.01.2001.

Фрагмент статті:.

«Право на безоплатно отриману землю членами колгоспів ніяк не може бути більш справедливим, ніж право нащадків людей, у яких цю землю експропріювали внаслідок колективізації».

Можна було б якось зрозуміти автора, якби він справді пропонував замість паювання земель сільськогосподарського призначення повернути їх тим, у кого ці землі були вилучені під час насильницької колективізації – чи то у 20-30 роки минулого століття, чи то під час подій 1939 року.

Або можна піти ще далі, і поставити питання про відновлення історичної справедливості, порушеної під час закріпачення селян – чи то у складі Російської імперії, чи то під владою Речі Посполитої.

Але автор таких пропозицій не робить.

Напевно, це не дивно – навряд чи сьогодні, по спливу сторіччя після відповідних подій, хтось серйозно може розглядати таку пропозицію.

Тому аргументи за «фейком 6» також некоректні.