"Якщо у вишиванці та вуса донизу – це точно націоналіст, бери і запаковуй"

Іван Світличний жив у монастирі"Він був добрим духом шістдесятих років.

Знайомлячи нас між собою, грав величезну роль у створенні середовища.

Мав квартиру і це, беззаперечно, був його козир.

Ми молоді, майже всі були бездомні, а він завжди був готовий запросити нас до себе", – згадував літературний критик, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк про мовознавця, діяча українського руху опору Івана Світличного.

У травні 1960-го працівник Інституту літератури з дружиною Леонідою отримує однокімнатну квартиру в Києві, на вулиці Уманській, біля кінотеатру "Супутник".

Доти чотири роки жили в кімнаті її матері – чернечій келії Флорівського монастиря на Подолі.

Кухні там не було, туалет – на подвір'ї.

Спали на книжках, які купував Іван.

Харчувалися на зарплату дружини-інженерки.

Нове помешкання на п'ятому поверсі здається палацом.

За кілька місяців купляють меблі й ліжко, за рік вдається назбирати на холодильник.

До них підселяється сестра Надія Світлична.

Після роботи Іван ходить у Жовтневий палац, де збираються члени Клубу творчої молоді.

Його очолює режисер Лесь Танюк.

До нього належать критик Іван Дзюба, поети Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, філософ Євген Сверстюк, художник Віктор Зарецький."Клуб виник в атмосфері надій на демократизацію радянського режиму, – згадував Іван Дзюба.

– У молоді виходив на поверхню потенціал невдоволення рутиною офіційного життя, який нагромаджувався в "кухонних" розмовах і особистих контактах.

Вона шукала публічних форм виявлення своїх інтересів.

Звичайно ж, компетентні органи уважно стежили за цими настроями.

Комсомолу було доручено перехопити ініціативу й очолити рух, скеровуючи його в потрібному напрямку".Іван Світличний найбільше спілкується з художницею Аллою Горською.

Обоє переймаються становищем української мови й русифікацією освіти.

Закликають членів клубу відстоювати свої права.

Проводять творчі вечори, відзначають народні свята, влаштовують екскурсії по Україні.

1963-го їдуть у Карпати.

Проходять маршрутом через селище Маняву на Говерлу та Піп Іван.

У Світличного стається нирковий напад.

Він із дружиною повертається до Києва і лягає в лікарню.

Діагноз: запалення артерій.

Пов'язують його з травмою рук у дитинстві.

Підліковують, але погіршується пам'ять, тому він змушений усе записувати."Не було кінця і краю засіданням, зборам, активам, "мітингам", резолюціям.

Велася божевільна "психічна атака".

Для її посилення в Україну приїхав сам Олександр Корнійчук (письменник і член ЦК КПРС.

– Країна).

Провів відкриті партійні збори київських письменників, які мали завершити розгром баламутників.

Однак свята не вийшло", – згадував Іван Дзюба про переслідування письменників і митців, що почалися з подання голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова.

Він відвідав виставку абстракціоністів у Москві й розізлився на всіх, хто творив поза соцреалізмом.

КГБ вишуковує "абстракціоністів", "формалістів" і "педерастів".

Переслідують і членів Клубу творчої молоді.

Ті саме ведуть пошуки місць масових розстрілів НКВД у селищі Биківня на околицях столиці.

Вимагають, щоб влада оприлюднила інформацію про репресії.У відповідь – клуб закривають.

Відтоді збираються у Світличного."Cтіл, двоє стільців і всі чотири сторони світу закладені книжковими полицями.

Усе його багатство, багатство людини, яка знає йому справжню ціну", – згадував журналіст Михайло Осадчий.

Молоді поети приходять до Світличного з віршами, щоб почитав і підказав їхні слабкі сторони.

Іван вимогливий, але нікого не принижує."Буваючи в Києві у службових справах, я ніколи не оминав нагоди навідатися до Світличних, – згадував дисидент Іван Гречко зі Львова.

– Завжди виходив від них духовно збагачений.

Там я пізнав Василя Стуса, Віктора Зарецького, Галю Севрук, Люду Семикіну й багатьох інших вартісних людей"."Зіна Геник – моя товаришка із Чехії.

Все, що треба доставити за кордон, можна передати нею.

Драча, Симоненка, Мамайсура я вже дав.

Якщо матимеш щось – додай", – пише Іван Світличний у Львів дисиденту Богдану Гориню.

Поширює самвидав – заборонені цензурою твори, статті й документи, які передруковує на машинці або переписує під копірку.

Передає в діаспору, де їх публікують.

Довго збирає гроші на магнітофон "Весна".

Купує за 190 крб, щоб записувати Василя Симоненка.

Хоче зберегти голос поета, бо дізнається, що в того рак нирок.

Встигає записати кілька віршів.

Його рукописи зберігаються в Івана Світличного.

Копію щоденника Симоненка передає за кордон.

У ньому поет критикує радянську систему, бюрократію та літературні "смаки".

Нотатки публікують у журналі "Сучасність" у Мюнхені.Поет Микола Негода дізнається, хто сприяв вивезенню щоденника за кордон, і пише статтю "Еверест підлості", де називає мовознавця доморощеним шукачем дешевої і скандальної слави, звинувачує у фальсифікації.

Щоб не вилучили рукопису, Іван Світличний передає його матері Симоненка в село Біївці Лубенського району на Полтавщині.Збирає кошти на пам'ятник Василеві – влаштовує в Києві мистецький аукціон.

Виручають 4 тис.

крб, але влада не до­зволяє ставити монумент.

Гроші віддають матері поета.Іван Світличний свариться з директором Інституту мовознавства – академіком Іваном Білодідом.

Той русифікує українські словники.

Бунтівника звільняють.

Бере до себе директор Інституту філософії Павло Копнін.

Протягом п'яти місяців відбивається від погроз КГБ.

Тоді відкрито все пояснює, і Світличний пише заяву на звільнення.

Півроку не може знайти роботу.

Врешті беруть завідувачем редакції мовознавства у видавництві "Наукова думка".– Ви кого взяли? Знаєте хто він такий? – за кілька днів забігає в редакцію секретар парткому Костянтин Ситник.– Так, прекрасний літератор, – відповідають.

– У філології кохається, ми такого давно шукали.– Та це ж махровий буржуазний націоналіст.

Звільняйте негайно.– Але чому?– Ви що сліпі чи недоумкуваті? Якщо у вишиванці та вуса донизу – це точно націоналіст, бери і запаковуй.

Вибачаються і просять написати заяву, що людина творча, а робота технічна.– Хлопці, як мене звільнити, то вже ваша проблема.

Тільки прошу не паплюжте мого імені, – каже й іде геть.31 серпня 1965-го працівники КГБ з обшуком вриваються в помешкання Світличних.

Вдома лише дружина.

Іван – у Коломиї на розпродажі книжок.

Вилучають друкарську машинку, машинописи з віршами Миколи Холодного, Бориса Антоновича-Давиденка, Біблію та журнали зі Львова.– Біблія вам чим не вгодила? – питає жінка, дивлячись на Коран поруч.– Коран виданий у Москві, а Біблія – у Ватикані, – каже кагебіст.

Коли Світличний повертається в Київ, його арештовують за "антирадянську агітацію та пропаганду".

Але доказів недостатньо.

Підписи за звільнення збирає поетеса Ліна Костенко, її підтримують лікар Микола Амосов та авіаконструктор Олег Антонов."Вітай усіх кумів і підкумів.

А в наш день перехили й за мене, бо я тут став переконаним антиалкоголіком – боюся навіть газованої води", – пише з СІЗО дружині на 10-ту річницю весілля.

Сидить вісім місяців.

Після тюрми на роботу ніде не беруть.

Заробляє перекладами французької літератури та вичитуванням і редагуванням кандидатських дисертацій.– Іване, ти маєш досвід, чи можна прогодувати родину двом безробітним? – питає його якось філолог Світлана Кириченко.– Можна, – відповідає.

– Не лінуйся тільки робити вінегрет."Іван ніколи не був ні здоровим, ні сильним, ні матеріально благополучним.

Звідки ж він брав сили завжди усміхатися й бути готовим прийняти наші проблеми, терзання, істерики – розрадити й порадити? "Так чогось погано на душі.

Піду, мабуть, до Івана".

Жодного сумніву нема: чи не заважатиму його роботі, чи має він настрій і час патякати з наївною початківочкою.

Ішла, як додому.

Бо знала, там мені завжди раді.

Бо знала, Іван допоможе", –Ірина ЖИЛЕНКО (1941–2013), дитяча письменниця.

Вибухівка відірвала пальці рук1929, 20 вересня – у родині колгоспників Олексія та Меланії Світличних в селищі Половинкине, тепер Старобільський район Луганської області, народився син Іван.

Мав молодших сестер Марію і Надію.1943 – з однокласниками майструє вибухівку, щоб підірвати німецьку машину.

Але вона спрацьовує раніше й відриває пальці на обох руках.

Старобільську середню школу закінчує 1947-го із золотою медаллю.

Вступає до Харківського університету, на філологічний факультет.

Закінчує з відзнакою і хоче залишитися працювати у вузі.

Викладачі не дозволяють через "надто незалежну поведінку".1952 – стає аспірантом Інституту літератури імені Тараса Шевченка при НАН України в Києві.

Пише дисертацію "Рухома естетика".

До захисту не допускають, бо не відповідає ідеології марксизму-ленінізму.1956 – одружується з на п'ять років старшою інженеркою Леонідою Терещенко.

Працює завідувачем у відділі критики журналу "Дніпро" та молодшим науковим співробітником Інституту мовознавства.

Йде з установи через конфлікт із директором Іваном Білодідом.1965 – починає друкуватись і перекладати іноземні твори під псевдонімами.

Арештовують за "антирадянську агітацію та пропаганду".

Звільнений наступного року.

В роботі всюди відмовляють.

Поширює самвидав – "Щоденник" поета Василя Симоненка та "Українські юристи під судом КҐБ" про справу Левка Лук'яненка.1972 – зустрічається з громадянином Бельгії і членом Спілки української молоді Ярославом Добошем.

У Світличного вилучають самвидави й арештовують удруге – за зв'язки із закордонними націоналістичними організаціями.

Засуджують на сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання.

Етапують у Перм.

Бере участь у табірному русі опору та голодуваннях.

Худне із 70 до 44 кг.

У табірній лікарні брудним шприцом заносять гепатит С.1979 – відправляють на заслання в Усть-Кан на Алтай.

Працює палітурником у бібліотеці.

1981-го переносить інсульт, череп пробивають двічі, щоб визначити місце гематоми.

Заносять стафілокок.

"Як творча людина – загинув у серпні 1981 року на Алтаї", – писала дружина у спогадах про Івана Світличного.1983 – повертається в Київ.

Із квартири виходити не може, не читає, лише слухає радіо та музику.

1989-го впадає в кому.

Отримує премію імені Василя Стуса.1992, 25 жовтня – помирає.

Похований на Байковому кладовищі.