— У Канаду ми переїхали після двох років невдалих заробітків у Польщі.
Рік вивчали інформацію — які треба документи, історію країни, цікавилися роботою, — розповідає 23-річна Наталія Малісевич із села Листвин Овруцького району на Житомирщині.
Переїхала з чоловіком 29-річним Євгенієм у Канаду три місяці тому.
Оселилися у провінції Нью-Брансуік.— Перебратися вирішили торік.
Для виїзду мали підготувати пакет документів.
Потрібен був міжнародний сертифікат на знання мови.
Канадських роботодавців шукали в інтернеті.
За місяць знайшли підходяще місце.
Відправили резюме.
За кілька днів нам відповіли й попросили надіслати документи.
Робочу візу чоловікові зробили за запрошенням фірми, що бере його на роботу.
Але нюанс такий, що я можу бути лише туристом.
Коли сідали в боїнг, впало у вічі , що на борту брудно.
Здавалося, цунамі пройшлося по літаку.
У аеропорту Торонто вразила неймовірна кількість літаків, які злітали одночасно з кількох смуг.
А навкруги — сіре поле й одноповерхові будинки.
Нью-Брансуік — невелике місто.
Тут живуть 16 тисяч людей.
Розмовляють англійською та французькою.
Спершу поселилися в готелі.
До нас приставили супровідницю.
Жінка допомагала в пошуках квартири й авто.
Житло здають винятково з першого числа місяця.
Оголошення про оренду будинку чи квартири люди вивішують на парканах.
Перше житло без меблів і техніки зняли за 800 доларів (15 тис.
— ГПУ).
Сюди ж входила оплата комуналки.
Вода тут безкоштовна.
У місті здають в оренду великі маєтки, що переробляють у кілька квартир.
Ми зняли квартиру-студію з великими вікнами від підлоги до стелі.
Її переобладнали в колишньому спортивному магазині.
Пізніше дізналися, що апартаменти з меблями можна орендувати дешевше.
Емігранти купують житло в кредит на 20–25 років під 3–5 відсотків річних.
У середньому в нашому місті коштує 120–230 тисяч доларів.
У великих містах Торонто чи Оттава ціни сягають за мільйон-два.Єдиний недолік міста — немає поряд із домом супермаркетів.
Найближчий до нас за 15 кілометрів.
Раз пройшлися з пакунками й почали шукати авто.
Тут важко знайти доглянуте.
У них возять собак, котів.
Якщо десь подряпали верх, балончиком заґрунтували і так із плямами їздять.
Люди не заморочуються цим.
Можуть мати розкішний маєток, а машина — тарадайка.
Для них — це не показник статку.Із купівлею авто нам пощастило більше.
"Хюндай елантру" 2010 року взяли за 4 тисячі доларів.
Вона з автоматичною коробкою передач, кондиціонером, не бита і не ржава.
Знайшли машину за оголошенням у сусідньому місті.
Хоча про продаж авто місцеві теж вивішують інформацію на парканах.
Нашу продавав 92-річний чоловік, який у 84 роки купив її з салону і майже не їздив.
У центрі підтримки емігрантів нам оформили медичну страховку.
За неї не платили.
Завдяки їй можемо лікуватися в будь-якого спеціаліста, за винятком офтальмолога і стоматолога.
Проблема із сімейними лікарями.
Стали в чергу два місяці тому, а до лікаря досі не потрапили.187 000 гривень треба мати для виїзду в Канаду.
При перетині кордону потрібно 4 тис.
канадських доларів — 75 тис.
Якщо в Канаду запрошують висококваліфікованого спеціаліста, то слід везти 15 тис.
канадських доларів — 280 тис.
грн, на спеціаліста і по 47 тис.
грн на кожного наступного члена сім'ї.
Українці витрачають майже п'ять років, щоб заробити гроші на еміграцію в Канаду."У Макдональдзі працювала на грилі.
Часто обпікала руки"— В Україні вивчилася на юриста.
Але роботу знайти не змогла.
Влаштувалася адміністратором у торговельному центрі.
Батьки підштовхували поїхати на роботу за кордон разом із чоловіком.
Мовляв, молоді, дітей ще не маємо.
Розглядали Чехію.
Паралельно дізнавалися шляхи, куди ще можна виїхати, — говорить 23-річна Наталія Малісевич із села Листвин Овруцького району на Житомирщині.— Чехія не підійшла.
Візу видавали лише на три місяці, а коштувала майже 360 доларів.
Списалися з товаришем, який працював у польському місті Катовіце.
Допоміг із запрошенням.
Як приїхали, сказав — фірма закривається.
Роботи немає.Розговорилися біля автобуса з чоловіками, які їхали додому в Україну.
Вони допомогли влаштуватися на автозавод.
Чоловіка взяли водієм.
Я збирала запчастини до машин.
Іноді руки німіли, що не могла одягнутися.
Жила за 20 кілометрів від роботи.
Уранці щастило, що чоловік завозив машиною.
Назад добиралася автобусом із пересадками 2 години.
За півроку віза закінчилася.
Коли повернулися вдруге, мене поставили за агрегат, який бився струмом і летіли іскри.
Відмовилася працювати.
Просила дати іншу роботу.
Натомість звільнили.
Чоловік запропонував піти в "Макдональдз".
Там у колективі — одні поляки.
Усі дивилася на мене оціночно.
Працювала на кухні з грилем.
Часто обпікала руки.
Не витримувала цього.
Коли чоловік забирав із роботи, питала — навіщо сюди приїхали.
Що тут робимо з вищою освітою.
Коли їхали додому на різдвяні свята, вперше він запропонував переїхати в Америку чи Канаду.