"Я слышал, у вас проблемы с сыном? Голосните, как мы скажем, и все уладим"

Непрофесійна і цинічна влада – приречена– Пам'ятаю себе відтоді, як, побиваючись над чимось, плакала наша сусідка тітка Мотря.

Це були голодні післявоєнні роки.

Ми вижили завдяки груші в нашому дворі.

Вона родила дивовижні бергамоти.

Бабуся торгувала ними на базарі, часто возиком аж у Кременчук везла.

Якось повернулася щаслива – усі розпродала.

Мали гроші щось купити.

Вона руку в кишеню, а грошей немає, вкрали.

Мама стала клясти злодіїв, а бабуся: "Марусю, не проклинай.

Може, комусь ті гроші нужніші", – розповідає Віктор Терен.

Сидить на дивані в холі Спілки письменників.

Любов до літератури вам передалася від батьків?– Мама закінчила три класи школи.

Але знала напам'ять дуже багато поезій.

Її старшому брату – дядькові Грицьку – вірші важко давалися.

Але впертий був – день і ніч їх повторював.

Мама слухала і запам'ятовувала.

Потім мені їх розказувала.

Привчила читати книжки.

Коли я сидів за цим заняттям, звільняла мене від роботи.

Для села це було диво.

Вашу родину зачепила війна?– Батько прийшов із неї перебитий-переламаний.

Дядька в Сибір забрали, бо щось не те сказав.

Батька заставляли вступити в партію.

Казали: "Помреш комуністом".

А він: "Та я й так помру.

Не нада".

Хліб привозили з Кременчука.

А разом із ним і таке диво, як листівки.

Їх у поїздах клали на столик інваліди – так заробляли.

На листівках були зображені серця, розбиті стрілами, пара голубів і написи, що дряпали душу.

Типу "з тобою хоч на край світу" або "жду ответа, как соловей лета".

Якась жінка купить і повісить поряд із портретом солдата в чорній рамці – сина, чоловіка, брата.

У нашому селі при Хрущові закрили церкву.

Всі ікони й начиння перенесли в сторожку.

Я дав сторожу трилітрову банку самогону й попросив узяти що-небудь із того.

А він: "Тю, бери".

Я набрав ікон і кадил.

Маю тягу до минувшини.

Зараз хата в мене, як етнографічний музей.

З глечиками, рушниками, прядками і старими прасками навіть розмовляю.

У вашому селі була школа Василя Сухомлинського.

Ви навчалися в нього?– Через усе обличчя Сухомлинського пролягли два величезних шрами.

Він був кулеметником і під Москвою отримав важке поранення.

Худорлявий, вище середнього зросту.

На запалих щоках був нездоровий рум'янець, через сухоти.

Я у Василя Олександровича вчився класів п'ять.

Він викладав історію й українську мову.

За проступки наказував учнів корисними справами.

Наприклад, за розбиту м'ячем шибку чи штовханину давав змогу посадити дерево.

Причому фруктове.

Для дитини це не така вже й легка робота та ще й відривала від забав.

Але благородна.

Усі розбиті шибки потім вродили яблуками.

Смерть була милостива до Сухомлинського.

Згорів за півтори доби від серцевого нападу.

Але коли зробили розтин, то виявили рак печінки, який ще про себе не встиг заявити.

Чому обрали саме авіаційний інститут?– Начитався "Двох капітанів" Веніаміна Каверіна.

Там ішлося про авіацію, і я в неї закохався.

Після інституту довелося брати участь у випробуваннях військової техніки, зокрема ракетної.

Зараз про це вже можна говорити.

Авіація мене врятувала від тюрем і КДБ.

Де випробовували авіаційну техніку?– В астраханських степах Росії, полігон Капустин Яр.

Я попав туди через обставини.

У 1960-ті читати вірші і збиратися біля пам'ятника Шевченку було заборонено.

Але національно свідома молодь у день перепоховання Кобзаря влаштовувала там своєрідні мітинги.

Прийшов туди з поетом Миколою Луговиком.

Він став декламувати свого вірша.

За ним і я вийшов на сцену.

Мій вірш був про те, що мою мову вкрали і країну знищують.

Наступного дня був обшук, забрали в КДБ.

На допиті сказали: "Або вісім років мордовських таборів, або йдеш до нас стукачем".

Дали три дні подумати й відпустили додому.

Я тоді працював інженером на заводі "Арсенал".

У нас якраз набирали людей на випробування техніки на полігоні.

Ніхто не хотів – там була шалена радіація.

Того, хто погоджувався, вважали смертником.

Через три дні я поїхав на випробування.

У КДБ махнули рукою: "Нехай, він там здохне".

А я через три роки повернувся в Україну.

Органи вже не сіпали, чекали, коли я віддам кінці.Астраханські степи – це типова Росія.

Суцільний мат.

Вони в цьому чемпіони.

Там я побачив пияцтво і виродження.

Це вжахнуло й додало національної свідомості.Через це ви активно долучилися до створення Народного Руху?– Наприкінці 1980-х ми з Павлом Мовчаном створили у Спілці письменників першу ініціативну групу Руху.

Там стояв гіпсовий пам'ятник Леніну в повен зріст.

Ми почали його трощити.

Я взяв додому відбите ленінське вухо.

Борис Олійник, який був тоді парторгом, казав: "Минулого разу тобі пробачили й не посадили.

Вдруге цього не станеться".

Він був талановитим поетом.

Але його поведінка була дуже суперечлива.

То плескав по плечу: "Вітя, правильно ти робиш".

А іншим разом: "Не можна так.

Ми ж не зможемо тебе захистити".

Олійник нагадував наш шизофренічний час, коли в багатьох було роздвоєння особистості.От хто прямий безмежно – це Ліна Костенко.

Якось у Спілці читали лист від тодішнього генерального прокурора Романа Руденка.

У ньому згадувалися прізвища тих, хто оступився.

Письменник Слава Тельнюк почав каятися, що дав комусь почитати статтю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

А Ліна вилетіла на трибуну й у набитому стукачами залі заявила: "Так, я націоналістка.

Бо я за націю, а не за профанацію".

Вона була безмежно красива, русяве волосся розвівалося.

Не знаю, що її врятувало.

Можливо, її чоловік Василь Цвіркунов, який начебто мав якісь зв'язки з органами.

Ми з Ліною жили в одному будинку на вулиці Чкалова.

Вона давала собі розкіш спілкуватися лише з кількома сусідами.

Повз інших просто гордо проходила.

Знала, що серед них багато стукачів.

На щастя, зі мною могла перекинутися кількома словами.

Але я завжди відчував відстань.

Удома в неї ніколи не був.

Ви мали проблеми з керівництвом Компартії?– У видавництві "Радянський письменник" мала вийти моя книжка.

Цензори слова "Україна" у ній замінили на "вітчизна", "ангелів" зробили "пташками".

Назву "Перезва" замінили на "Переклик чесного труда".

Вибухнув скандал, я наговорив зайвого.

Мені пригадали всі мої гріхи.

Тоді молодими письменниками опікувався поет Абрам Кацнельсон.

Він начепив свої фронтові медалі й пішов у ЦК: "Нащо чоловікові руки викручувать?" Книгу надрукували під назвою "Переклик".

Не раз рятував мене від переслідування спілчанського парткому Юрій Мушкетик.

Людина енциклопедичних знань.

Знав найменші подробиці історії Греції, Македонії, життя римських імператорів.

Я їздив до нього на дачу в Кончі-Заспі.

Вона була в запущеному стані.

У кімнаті холодно, а він у безрукавці пише роман.

На столі – портрет його покійної дружини.

Казав: "Вона завжди тут.

Дивиться й допомагає.

Без неї я нічого не написав би".

Вам у політиці було складно?– Було складно все.

Найстрашніше – комуністична ментальність.

Навіть термін "український народ" зустрічав шалений спротив.

Вимагали замінити на "народ України".

Але "український народ" означає націю, а "народ України" – це вже певною мірою населення.

Величезних зусиль коштувало затвердити синьо-жовтий прапор.

Комуністи пропонували додати жовту стрічку до червоно-синього прапора УРСР.

Був би такий собі триколор.

Пошанування історичних постатей – Петлюри, Грушевського – викликало шквал обурення.

З одного боку, був підйом національної свідомості, а з другого – шалений тиск комуністів.

Ви працювали пліч-о-пліч з В'ячеславом Чорноволом?– З ним вчинили дуже неґречно.

На всіх засіданнях фракції до нього присікувалися.

Коли В'ячеслава Максимовича зняли з посади керівника фракції, з його кабінету у Верховній Раді викинули в коридор навіть капці.

Він любив, щоб ноги відпочивали, бо по тюрмах їх надірвав.

Сказав мені: "Я їх пробачив.

Не розуміють, що роблять.

Усвідомлять це пізніше".

Степана Хмару тюрми зробили жорстким і колючим.

А Чорновола не обізлили, він залишився світлим і навіть лагідним.

Оця його постійна усмішка була дивовижним контрастом до того, що робилося в Україні.

Він мав незламну волю і швидкий розум – реагував миттєво, як мушкетер.

Але в ньому жила доброта, як у моєї бабусі, яка пробачала злодіям.

У новому скликанні парламенту вже майже немає людей старої генерації.

Як ви до цього ставитеся?– Ідея нових облич у політиці – це нісенітниця.

У Верховну Раду щоразу приходять нові.

Це недобре.

У більшості європейських парламентів оновлюється лише третина складу – тоді є можливість передачі досвіду.

До людей, які прийшли до влади й не розуміють, що таке державне управління, я налаштований дуже скептично.

Парламент другого і третього скликання був найфаховіший.

У передвиборчих агітках ми писали про себе: юрист, економіст.

Це було аргументом.

Верховну Раду тоді обирали саме з професіоналів.

А зараз депутатами стали весільні фотографи й перукарі.Деградація професійності почалася раніше, а зараз досягла свого апогею.

За часів моєї каденції депутатами були гінеколог Раїса Богатирьова, директор кладовища Гуцал, співак Слава Вакарчук.

Люди почали чогось уявляти, що депутатом може бути будь-хто.

Всі стали вважати, що депутатство – це слава і серйозна зарплата.

А для Чорновола це була робота.

Він не раз ішов із неї о другій ночі, бо в законах розбирався до деталей.

Можна ставитися по-різному до політичних уподобань Сергія Головатого, але він до кожної букви вивчав законопроекти.

А зараз відбувається не ухвалення законів, а піар.

На першому засіданні Верховної Ради прийняли понад 70 рішень щодо різних законопроектів.

Особливо – за скороченою процедурою, що дає місце корупції.

Ця робота допізна – для чого? Чому спокійно не розібратися й не зробити звичайний робочий день? Бо треба показати: от як ми працюємо.

Детально ніхто не вивчав трудових біографій і декларацій людей, яких призначають міністрами.

Зробили це пакетом і пошвидше.

Ви були депутатом чотири скликання.

Спроби купити ваш голос були?– І не одна.

Це аж банальним стало.

Мій син Віктор охороняв намети під час якоїсь протестної акції.

Коли міліція намагалася їх демонтувати, вистрілив угору зі спортивного пістолета.

Прокуратура завела кримінальну справу.

Могли і строк приліпити.

У туалеті Верховної Ради до мене підійшов Михайло Чечетов: "Я слышал, у вас проблемы с сыном? Голосните, как мы скажем, и все уладим".

Відповів: "Ти, Михайле, суперовий.

Але ж мене син після цього буде зневажать".

Чечетов махнув рукою: "Я знал, что ты конченый".

Син відкараскався, бо відбулася чергова зміна прокуратури.

Як ставитеся до зняття депутатської недоторканності?– Негативно.

Це призведе до того, що будь-якого політика, особливо в країні з тоталітарною спадковістю, можна кинути в тюрму.

Богатирьову затримали.

На другий день Новінський вніс 6 мільйонів гривень застави – і її відпустили.

Влада хоче сподобатися.

Мовляв, тепер всі ми рівні перед законом.

Ви хочете сказати, що демократії європейських країн і США менш міцні? Чому там скрізь в тій чи іншій мірі виписана депутатська недоторканність? А щоб депутат мав змогу говорити те, що він насправді думає.

Якщо він бандит – знімайте з нього недоторканність.

Із Лазаренка ж знімали.

Депутатська недоторканність має бути.

Її знищення стає чи не останнім цвяхом у домовину українського парламентаризму.

Вразило, що комітет із питань свободи слова очолив Нестор Шуфрич.– Це плювок не тільки в обличчя демократії, а й держави.

Цинізм окремих представників влади вражає.

У День Незалежності, коли вся країна віддає шану загиблим, керівник Офісу президента Андрій Богдан їде на весілля в Сен-Тропе.

А потім цинічно заявляє: "Що хочу, те й роблю".

Непрофесійна й цинічна влада – приречена.

Бог із нею.

Чорт із нею.

Але Україну жаль.

Під час святкування Дня Незалежності офіційні заходи й народний Марш гідності відбувалися окремо.

Чи свідчить це про віддалення влади від народу?– Письменник Роман Іваничук у своїй книжці помітив тенденцію: відстань між народом і владою завжди була й буде.

Розумна влада може її скоротити, а схиблена збільшуватиме.

Те, що люди в День Незалежності влаштували альтернативну ходу, було для мене приємним відкриттям.

Народ живе й думає.

Він показав свою міць і незгоду з тим шоу, яке зробила влада.

Ви колись казали, що час, в якому ми живемо, формує людей більше, ніж батьки.

Якими зробив нас наш час?– Це слова Бориса Пастернака з "Доктора Живаго".

Дотримуюся їх.

Після революції 1917 року діти вже не були схожі на своїх батьків.

Вони стали подібні до свого заляканого двоїстого часу.

Сосюра вдень писав вірші про Сталіна, а вночі – поему "Мазепа".

Дуже хочу, щоб наші люди були схожі на світовий час, європейський.

Ставлюся оптимістично до майбутнього України.