Небезпечна помилка Європи

Поки вся увага українських політиків, ЗМІ і громадянського суспільства була прикута до чергової "зради", якої так і не сталося, Росія здійснювала нові, досить енергійні кроки щодо зміцнення свого зовнішньополітичного становища.

На цей раз інструментом став Східний Економічний Форум, що відбувся у вересні у місті Владивосток.

Той факт, что на Далекому Сході Росії правлять бал китайці, вже давно не є секретом.

Проте в ході цього заходу з боку Кремля було продемонстровано неабияке зближення не з Піднебесною, а з Індією, яка є набільшим регіональним викликом для Пекіна.

Наче на додаток до нещодавно створеного російсько-китайського фонду підтримки інновацій обсягом в 1 млрд.

доларів, у Владивостоці було проголошено про наміри Індії інвестувати 1 млрд.

доларів у регіон Далекого Сходу РФ, а також розширити зв’язки між російськими і індійськими портами в зоні морських торговельних шляхів, наразі переважно контрольованих Китаєм.

На його думку, такі проекти, як розвиток мобільних комунікацій 5G, захист персональних даних, Арктика, регіональна інфраструктура і вироблення спільної політики по таких питаннях, як митна справа і стандарти між ЄС, Норвегією, Ісландією і РФ мають стати основою нового порядку денного взаємовідносин Європи і Росії.

На думку пана Едерера, відсутність співробітництва з РФ у цих галузях суперечить інтересам Європи і залишає занадто багато вільного місця конкурентам.

Він вважає, що "прагматичне" зближення у напрямку "покращенної координації" з Росією є необхідним для стримання "Євразійскої конкуренції", яка полягає у збільшенні впливу і ролі Китаю.

"ЄС втратить занадто багато, якщо ігноруватиме тектонічні стратегічні зміни у Євразії.

Взаємодія не тільки з Китаєм, але і з Росією є необхідною умовою участі у грі з використанням тих переваг, які у нас все ще є".

Фактично, йдеться про прагнення ЄС стати разом з Індією і Японією тим стратегічним партнером Росії, який балансуватиме вплив на неї Китаю.

Здавалося б, після рішення про будівництво Північного потоку-2, укладення масштабної програми економічної співпраці між Німеччиною і Росією на Економічному форумі у Санкт-Петербурзі, повернення делегації Росії до ПАРЄ, промови Макрона на нараді французьких послів, у якій він, фактично, визнав претензії Росії на повноцінну участь у формуванні глобального світового порядку, експертів-міжнародників вже важко чимось здивувати – Європа вочевидь розгорнулася обличчям до Москви.

Але меморандум пана Едерера, який чимось нагадує "довгу телеграму" посла США в СРСР Кеннана від 22 лютого 1946 року, містить, на відміну від абсолютно вірних оцінок Кеннана, вкрай небезпечну помилкову оцінку намірів і цілей Путіна.

ЄС дійсно є основним торговельним партнером Росії як блок, у той час як Китай посідає перше місце як країна.

В обох напрямках основими товарами російського експорту є сировиннні ресурси і енергоносії, а імпорту – товари з високою доданою вартістю.

Але якщо ЄС сьогодні переживає кризу єдності, яка призводить до появи все нових ліній розмежування і неспроможності проводити єдину європейську політику (у тому числі що стосується співпраці з Москвою), то Китай здійснює послідовну політику м’якої експансії, яка полягає у освоєнні ресурсів Сибіру та економічної корупції місцевих російських еліт.

Росія намагається загравати з Китаєм для того, щоб демонструвати ЄС наявність "східної" альтернативи, з Індією – щоб тримати в напрузі Китай та з Японією – щоб дратувати США.

Китай, у свою чергу, просто використовує Росію у своїх інтересах, здебільшого шляхом політичної підтримки (наприклад, під час голосувань в РБ ООН), проте його головною ціллю є європейських ринок – найбільший за своєю ємністю в світі.

Європа відчула "дихання дракона" і чомусь вирішила, що Росія з розумінням поставиться до стурбованості Берліна і Парижа.

Справжньою метою Путіна є не процвітання Європи, а її занепад, дискредитація ліберальних цінностей і демократичних традицій.

Росія – не європейська, а типова євразійська держава, і на цьому наполягає навіть такий рупор Кремля, як Сергій Карганов.

Відповідно, вона і мислить категоріями євразійства.

Головна помилка Брюсселя полягає у сподіванні, що шляхом співпраці з Путіним Європа зможе досягти своїх геополітичних цілей.

Подібні надії неодноразово, навіть у недавній історії, набували характеру мейнстріма європейської політики і кожен раз зазнавали нищівного руйнування.

Попри численні дослідження, грунтовні статті і монографії про те, як мати справу з Росією, та сама послідовність подій повторюється з сумною регулярністю.

Відсутність адекватної і чіткої реакції на порушення Росією міжнародного права, вибірковість і нерішучість у протидії її агресивним намірам, спроби замирити агресора і, нарешті, повернення до ситуації "бізнес як завжди" – ось етапи цього шляху.

Очевидно, триста років німецького царювання на чолі Російської імперії та історичні зв’язки Росії з Францією все ще даються взнаки, інакше важко пояснити чому європейські еліти і цього разу сподіваються на інший результат, роблячі всі ті ж самі помилки.

У цьому контексті варто згадати оцінку Куртом Волкером Мінських домовленостей, яку він висловив ще у 2015 році.

"Домовленості, укладені у Мінську, слід називати не мирними домовленостями, а угодою про розділ України, яке було нав’язано Києву Німеччиною, Росією і Францією.

Наразі дотримання цього розділу відслідковується міжнародним співтовариством через ОБСЄ.

Мінські домовленості – це не рішення, а проблема, оскільки вони надають легітимності російському вторгненню в Україну".

Це той самий момент, де у глобальному контексті взаємодії ЄС і Росії виникає Україна.

Форсовані зусилля Макрона по "примушенню" Зеленського до миру і бажання поспіхом зібрати "Нормандську четвірку", ще, фактично, не давши новій владі України виробити власне бачення вирішення проблеми Донбасу, свідчать на користь оцінки Волкера.

Складається враження, що Європа дуже нервує, але у зв’язку не з Україною, а з Китаєм, і намагається якомога швидше позбавитись "українських" політичних обмежень на свободу дій у відносинах з РФ.

Один напрямок – енергетичний – наче зрушився з місця у правильному контексті (хоча тут спрацювала не Єврокомісія, а якраз навпаки – Європейський суд, який повернув газопровід OPAL до "солідарного" режиму операцій, скасувавши неприйнятне для України рішення ЄК), то ж справа тепер за Донбасом.

Несподівано нам на користь спрацював Кремль, де занадто наполеглива позиція Суркова дала можливість Києву перевести подих і провести зустріч з Трампом до того, як подивитися в очі Путіну.

Нам просто слід чітко розуміти, що система координат навколо України за останні роки значно змінилася, і нині включає набагато ширше коло гравців, включаючи Китай.

Ще у 2014 році найбільш адекватні аналітики писали, що агресією проти України Росія порушила не просто суверенітет однієї країни, але запустила у дію значно глибші процеси як руйнації сучасного світового порядку, чого вона давно прагнула, так і саморуйнації, чого у Кремлі не очікували.

Сьогодні все більш очевидним є те, що закликати треба не до знищення РФ, а до підтримки України, оскільки саме сильна Україна є найбльш ефективним інструментом досягнення бажаної для нас мети – ліквідації останньої імперії.

Нам слід, по-перше, діяти швидко, але виважено, по-друге, брати до уваги зацікавленість значно ширшого кола гравців, які не присутні за столом, але інтереси яких ігнорувати не можна, і, по-третє, враховувати, що ентузіазм і відкритість до нестандартних рішень працюють краше, коли підтримуються досвідом і спираються на ретельний геополітичний аналіз.