Оксана Хвостенко була найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х років.
Попри те, що то був період занепаду найпопулярнішого виду спорту в нашій державі, чернігівська спортсменка здобула чотири медалі чемпіонатів світу і шість разів підіймалася на подіуми етапів Кубка планети.
Оксана була тим лідером, яка у не найліпші часи постійно згадувала про нашу державу на найвищому біатлонному рівні.
Нині Хвостенко – мама і дитячий тренер.
Вона захоплена вихованням діток, але при потребі знову виходить на дистанцію.
Минулої суботи в рідному Чернігові Оксана другий рік поспіль стала переможницею Гонки чемпіонів.
На цей раз – у парі з Артемом Тищенком.
При цьому стріляла блискуча в недалекому минулому біатлоністка так гарно, що складалося враження, немов вона хоча й не виступає, але продовжує серйозно тренуватися.
«Будь-який старт сприймаю так само як тренування».
Їхала на старому багажі, навіть цьогоріч особливо й не готувалася, - заперечує це припущення Оксана в інтерв’ю «Главкому».
- Влучність не зникла, бо навик нікуди не дівається.
Старі напрацювання зникнути водночас не можуть.
У принципі, стріляти я любила завжди.
Оскільки є до стрільби інтерес, то виходить влучати досі, навіть не маючи за плечима особливої практики.
Для мене й зараз немає проблеми в тому, щоб взяти гвинтівку і попрацювати лежачи чи стоячи.
Стріляти в біатлоні мені подобалося найбільше.
Невже зараз не стріляєте навіть у своє задоволення?.
Хіба можу взяти гвинтівку і під час тренувань показати, як треба працювати, дітям.
На більше банально бракує часу.
Про фізичні навантаження взагалі мовчу.
Точніше, впродовж дня так зі своїми дітьми набігаєшся, що нічого іншого вже й не треба (сміється).
У виставкових гонках берете участь, бо просять організатори?.
Та й самій цікаво.
Тут є інтрига, азарт.
Крім того, це нагода зустрітися зі старими друзями, яких після завершення кар’єри бачу не так уже й часто.
Змагання на кшталт Гонки чемпіонів – то ще й шанс посміятися, позгадувати минуле в колі людей, з якими провела разом багато років.
І, звісно, це шоу для вболівальників.
Ми маємо популяризувати свій вид спорту.
Оксана Хвостенко і Андрій Дериземля - переможці Різдвяної гонки-2008.
До всього перегони такого формату вам ще й непогано даються.
Достатньо згадати, що ви разом з Андрієм Дериземлею виграли найпопулярніші старти такого формату – Різдвяну гонку в німецькому Ґельзенкірхені в 2008 році.
То радше так виходить.
Так, комусь виступати в таких перегонах легше, бо немає психологічного тиску.
Але для мене то не було проблемою й під час офіційних стартів.
Морально стійкою, врівноваженою була завжди, незалежно від обставин.
Для мене найважливішим чинником завжди залишався азарт.
Головне, щоб було цікаво.
А загалом будь-який старт сприймаю так само як тренування.
Просто інша атмосфера, більше людей.
«Я серед тих, кому не пощастило.
Думаю про це і мене це заспокоює».
Поза спортом ви уже понад сім років.
Не відчуваєте браку змагального гарту?.
Важко було попервах.
Дуже важко, бо різко змінилася специфіка зайнятості і адаптуватися до іншого ритму було непросто.
Роки два витратила на те, щоб звикнути до нових реалій.
Точніше, той час витратила, щоб повноцінно ввімкнутися в іншу роботу, а не просто жити.
У вас, якщо я все правильно розумію, завершення кар’єри співпало з декретною відпусткою.
Не відразу.
Донечку Аню народила через рік.
До того ж набрала групу діточок і почала працювати з ними.
Це теж біатлонне середовище і в ньому почувалася комфортно.
Звикати довелося лише до специфіки роботи з дітьми.
Біатлонні тонкощі продемонструвати – не проблема.
Важче знайти підхід до кожної дитини.
Оксана Хвостенко відзначається вражаючим спокоєм.
Фото Андрія Вербицького.
За тривалий час маршрут від шведського Естерсунда, де біатлонний сезон зазвичай відкривається і норвезького Голменколлена чи російського Ханти-Мансійська, де він завершується, мабуть, вивчили на пам’ять і встигли до нього звикнути.
Тренуючи дітей, ви фактично не виходите з дому.
Попервах постійні переїзди у вже звичні місця відверто втомили.
Тож коли завершила виступи, спершу не хотіла їздити взагалі нікуди.
Жадала нарешті побути вдома.
Наситилася мандрівками по горло.
Але з часом, звісно, якась ностальгія з’явилася.
Правда, зараз достатньо виїхати кудись на тиждень чи два, трохи відновитися для подальшої роботи морально і знову хочеться назад у Чернігів.
Роз’їзди мені зараз вже не потрібні.
Мені легко тут, з дітьми.
Все ж я, мабуть, більше домашня людина.
Ви були найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х, на чемпіонаті світу-2008 в Естерсунді виграли три медалі.
Ці досягнення повністю вгамували ваші спортивні амбіції?.
Якби ще вдалося здобути олімпійську нагороду, було б просто чудово.
Але раз її немає, то доля гіркоти чи невдоволення, мабуть, присутня.
Проте вигравати медалі на Іграх щастить далеко не кожному.
Я серед тих, кому не пощастило.
Думаю про це і мене це заспокоює.
«Ставлю себе з діточками на один рівень».
Крім того, вам трохи не пощастило виступати в період, коли велике покоління Зубрилової, Водоп’янової, Лемеш і Петрової сходило, а нові зірки ще тільки проходили процес становлення….
Знаєте, мені навпаки подобалося, що юні дівчата до мене тягнуться.
Мова про Олену Підгрушну, Валю і Віту Семеренко.
Я для них була певним прикладом, вони могли у мене чомусь навчитися.
Це теж приємно.
У мене не було жодного розчарування, що не дотягла до Олімпіади в Сочі, на якій дівчата виграли золото.
Я раділа за них.
У мене теж було чимало подіумів, медалей.
Кожне таке досягнення було великим щастям.
Сподіваюся, у майбутньому наші хлопці й дівчата виграватимуть іще частіше.
До речі, Валя, Віта, Лєна і Юля Джима донедавна теж були у схожій зі мною ситуації.
Вони – а за спиною тривалий час нікого не було видно.
Добре, що поряд є досвідчені особисті тренери, які вміють за умови недостатньої конкуренції підтягувати підопічних, тримати їх у тонусі.
Хоча ліпше, звісно, щоб процес зміни поколінь був плавнішим.
Оксана Хвостенко вміє знаходити спільну мову з дітьми.
Фото Андрія Вербицького.
Пригадую зиму 2005-го, коли спілкувався з вами і В’ячеславом (чоловік Оксани – колишній капітан чоловічої збірної України з біатлону В’ячеслав Деркач) у кімнаті котеджу в Тисовці.
Ви тоді розповідали, що сумуєте за маленьким сином Микитою, якому лише рочок і якого залишили з бабусею.
Нині Микита уже вищий за батьків….
Хочете сказати, що діти стрімко ростуть? (сміється) Я й сама себе найчастіше уявляю не суворим тренером, а ставлю на один рівень з тими діточками, які у мене займаються.
Причому не розділяю підопічних на топових чи нетопових, молодших чи старших.
Усі рівні.
Виглядає, що діти мені теж довіряють, ставляться з теплотою, немов до мами.
Штучної дистанції з дітьми не створюю взагалі.
Разом сміємося, жартуємо.
І мені так теж простіше.
Власне, Микиті з Анею я теж довіряю не менше.
Звісно, більше хотіла, щоб Микита теж був біатлоністом.
Але він сказав: «То ваше з татом».
І хоче займатися футболом.
Тренується у школі «Десни».
Правда, не зовсім виходить – то травми, то команда не формується, одні діти йдуть, інші приходять.
Як на мене, то не його вид спорту.
Але Микита вважає інакше і я йому не перечу.
Дітям нічого нав’язувати не треба.
А ось Ані біатлон подобається.
У нас вдома стоїть лазерна гвинтівка, установка.
Паралельно ходимо на плавання.
Для загального розвитку.
Хоча нехай дитина дивиться, що їй більше до вподоби і обирає сама.
В біатлон я нікого не затягую.
Іван Вербицький, «Главком».