Як вирватися з кокона та стати сміливішою: поради з власного досвіду успішної письменниці

Настав час розправитися зі страхами, які глушать наші мрії і звужують наш світ, а також знижують наш шанс на щастя.

Вибравши сміливість, а не досконалість, ми відстоюватимемо свою позицію, залишивши позаду те, що робить нас нещасними, і відважимося досягнути того, чого щиро і пристрасно хочемо.

Досконалість направить нас на безпечний шлях, проте сміливість дасть досягнути бажаного.

У книзі "Недосконала, проте смілива.

Менше стережися, більше лажай.

Живи сміливіше!", яка вийде на початку грудня у видавництві Bookchef, Решма Саджані ділиться міркуваннями і практиками, як відмовитися від потреби в досконалості й стати сміливими.

Будучи сміливою, хоча й недосконалою, кожна з нас може стати творцем свого найповнішого, найсміливішого і найрадіснішого життя.

Решма Саджані – американська юристка, політикиня, борчиня за права жінок.

Засновниця організації "Girls Who Code" ("Дівчата, які кодують").

Виступає із лекціями на платформі TED talks.

Ми виховуємо наших дівчат бути ідеальними, і ми вчимо наших хлопців бути сміливими,.

– говорить Решма Саджані.

"Заради справжнього розвитку ми не можемо залишити позаду половину нашого населення, – каже вона.

– Потрібно, щоб ви сказали кожній жінці, яку ви знаєте, щоб вона змирилась із недосконалістю".

Уривок з книги:.

У 2010 році я зробила неможливе.

Балотувалася до Конгресу СІЛА у тридцять три роки без жодного досвіду роботи на виборних посадах.

З тринадцяти років я мріяла стати державним службовцем і провести реальні зміни, але убезпечувала себе, лишаючись поза політикою.

Натомість я незмінно працювала в одній іменитій інвестиційній компанії.

Я віддала їй довгі години своєї виснажливої праці.

Я ненавиділа цю роботу, хай навіть таку високооплачувану і престижну.

Лишалася там, бо думала, що це — те, що я маю робити.

Щоночі й кожної вільної секунди на вихідних я займалася фандрейзингом і організаторськими питаннями.

В цій сфері мої зусилля були цінними і ефективними, але серцем я відчувала, що хочу почати велику гру й робити великі речі.

Щодень я почувалася дедалі нікчемнішою на роботі, допоки не сягнула найвищої точки відчаю — моменту, коли зрозуміла, що час щось змінювати.

Це трапилося, коли з політичних кіл Нью-Йорка до мене долетіла чутка про те, що конгресвумен з мого округу збирається звільнити своє місце після вісімнадцяти років роботи і балотуватися до сенату.

Я усвідомила: ось моя злітна смуга.

Особисто спитала думку кількох важливих людей: кожен з ентузіазмом сказав, що маю спробувати.

Я знала, як збирати гроші, мала гарні політичні ідеї, сильний бекграунд та репутацію — було все, крім виборного досвіду.

Я відчула запал уперше за довгий час.

Нарешті я почала рухатися до життя державного службовця, про яке завжди мріяла, і ніщо не могло зупинити мене.

Потім трапилося це.

Конгресвумен вирішила не звільняти свого крісла: це означало, що мені доведеться конкурувати з нею, якщо я ХОЧУ йти до кінця.

Несподівано всі ті, хто підтримував мене і говорив "спробуй", почали казати: "О, ні, ні..

ти не можеш висунути свою кандидатуру проти її".

Вона була досвідченим системним гравцем, силою, на яку треба зважати, тож вони наполягали, що в мене жодних шансів.

Я не просто втратила палку підтримку жіночої частини партійної еліти — ці жінки прямо казали мені, що це не мій час і вимагали відступити.

Але я вже зайшла надто далеко, щоб капітулювати.

Ось моя мрія — рукою сягнути.

Я хотіла цього надто сильно, аби відвернутися і втекти.

Повірте, було багато таких моментів, коли я думала: божевільна.

Але я все одно пішла на це.

Я знала, що такої можливості більше не буде, тож, якщо не спробую, шкодуватиму все своє життя.

На мій подив, це стало сюрпризом і для багатьох інших людей: моя кампанія привернула увагу.

Ось вона я — молода нова зірка з Південної Азії без досвіду державної служби, про яку ще вчора ніхто нічого не знав, але люди її слухають, а кампанія збирає й збирає пожертвування.

Навіть New York Observer і Daily News схвально відгукнулися про мене.

Після того як дві національні газети розмістили моє фото на головній сторінці, а СNBС оцінила мою кампанію як одну з найзапальнішх у країні, на зміну моїй обережній надії прийшла впевненість у тому, що виграю.

Коли справа дійшла до найвищої точки кипіння, виявилося, що виборці переймалися нестачею досвіду більше, ніж хтось міг би подумати.

Я не просто програла: це було фіаско.

Всього 19 % голосів на противагу 81 % моєї опонентки.

У цій історії найцінніше не те, що я балотувалася до Конгресу.

Не те, як видовищно і нищівно я програла, і навіть не те, як я збирала себе докупи після такої публічної і принизливої поразки.

Цю історію варто розказувати через той факт, що це був перший раз за все моє доросле життя, коли я зробила щось дійсно сміливе (тобто балотувалася в тридцять три роки).

Якби ви тоді поглянули на мою біографію — Єльська школа права, а за нею низка престижних робіт у корпоративному світі — ви, можливо, подумали б, що я була відважною "йде-і-перемагає".

Але бути цілеспрямованою і бути сміливою — не обов'язково одне й те саме.

До Єльської школи права, в якій мені відмовляли аж тричі, мене привело прагнення мати ідеальне резюме, а не сміливість.

Робота в юридичній фірмі (одній з топ-5), а потім у провідній фінансовій компанії з управління активами — до цього всього я прийшла не зі справжньої любові до права чи великого бізнесу.

Це було бажання ощасливити мого тата-емігранта і здійснити його мрії.

Ще з часів, коли я була маленькою дівчинкою, завжди орієнтувалася на те, щоб бути найліпшою, тому планувала кожен свій крок так, щоб він наблизив мене до "розумної" і "компетентної" версії себе.

Це, у свою чергу, відчинило мені двері до тих посад, які начебто зроблять мене розумною і компетентною.

Я обрала все це, щоб зліпити "ідеальну себе", бо вірила: це — шлях до ідеального життя.

Незважаючи на те, як це виглядало зовні, до цього моменту жодне моє рішення не було справді сміливим з однієї простої причини: лише тепер на аркуші — жодної лінії.

Я вперше пішла не за сценарієм і робила те, що справді мало колосальне значення для мене.

Я вперше наважилася щось зробити без стовідсоткової впевненості в успіху й ризикнути втратити набагато більше, ніж просто перемогу на виборах.

Я могла втратити свою гідність, репутацію і впевненість у собі.

Чи змогла б я впоратися з цим?.

Не я одна витрачаю своє доросле життя, просто здобуваючи посади і займаючись проєктами, які — я знаю — мені під силу.

Багато жінок продовжують робити те, в чому вони будуть успішними, не полишаючи зони комфорт й впевненості в собі.

Я чую це знову й знову від тисяч жінок, з якими зустрічаюся по всій країні, незалежно від раси, віку чи матеріального стану.

Я чую це, розмовляючи з 24-річною вигулювачкою собак у "Старбаксі", в якої є неймовірна ідея: це революція в її сфері діяльності, але вона впевнена, що ніколи не зможе зробити цього, бо вона "слабка в бізнес-питаннях".

Чую це від редакторки журналу, якій п'ятдесят вісім — я сиджу навпроти неї на заході зі збирання коштів для політичного проєкту — вона каже, що нещаслива і "вигоріла" ще багато миль тому, але не хоче йти з роботи, навіть попри свій гарний матеріальний стан.

Чому? А тому що, каже вона, знизуючи плечима, "це те, на чому я знаюся".

Як керівниця неприбуткової "Girls Who Code" я бачу те саме й у своїх молодих працівницях: вони не зголошуються на проєкти в тих сферах, де не мають досвіду, тоді як чоловіки стрімко і впевнено кидаються на невідомі території, ні на йоту не переймаючись можливою поразкою чи ризиком пошитися в дурні.

Є причина, чому ми, жінки, почуваємося і поводимося саме так.

Жодних біологічних детермінант: це все через те, як нас виховують.

Ми, дівчата, вчимося грати безпечно ще змалечку.

Виборювати всі найвищі оцінки, щоб потішити батьків і вчителів.

Бути обережними і не дертися надто високо на дитячих лазанках — так ми не впадемо і не заб'ємося.

Сидіти тихо і покірно, виглядати гарненько, бути поступливими, і тоді нас будуть любити.

Добромисні батьки й вчителі схиляють нас до тієї діяльності, в якій ми будемо сяяти, неперевершені, водночас віднаджуючи від сфер, до яких у нас немає природних здібностей, щоб вберегти від негативних ПОЧУТТІВ і посередніх оцінок.

Звичайно, в них добрі наміри: жоден батько не захоче побачити свою доньку пораненою, зневіреною або розгубленою.

Нас замотують у кокон з повітряно-бульбашкової плівки з любов'ю і турботою, тож ніхто не усвідомлює, як сильно кожен шар віддаляє нас від вміння приймати ризики і йти за мрією в майбутньому.