Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»

Анета Примака-Оніш – співзасновниця Центру Науки Коперник, авторка публікацій у Gazeta Wyborczа, Polityka, National Geographic.

Кілька років тому Анета вирішила написати про мало досліджену сторінку історії Першої Світової війни.

В 1915-му році, коли німці й австрійці прорвали карпатський фронт, мешканці Гродненської, Сувальської, Варшавської губерень, Холмщини та деяких інших земель вимушені були втікати вглиб Росії.

Це були білоруські, польські, українські, російські селяни й знать, а ще литовці, татари та євреї.

Мільйони людей.

За кілька років частина біженців повернулися до Польщі.

Журналістка поставила на меті описати, яким шляхом вони втікали, скільки людей загинуло у дорозі, де і як вони жили в Росії – при тому, що живих свідків уже не лишилося, а документів і записаних свідчень було вкрай мало...Репортаж Анети Примаки-Онішк здобув кілька нагород.

Журналістка також створила сайт biezenstwo.

pl, де і досі збирає історії нащадків біженців.

Про виклики у роботі над історичним репортажем-реконструкцією, його актуальність сьогодні та наступну свою книжку – у розповіді Анети Примаки-Онішк.

Про вибір теми.

Я походжу з Підляського воєводства, з району, де живе білоруська меншина.

Змалку я чула розповіді бабусі, яка сама була «в бєженстві».

Саме з ними в мене асоціюється дитинство.

Я слухала їх, наче казку, хоча вона розповідала про це не мені – це були розмови з подругами.

Бабуся померла, коли мені було сім років.

Інші свідки тих подій теж швидко відійшли.

Я і далі нерідко чула згадки про це в товаристві старших людей, але в офіційній історії Польщі бєженства наче не існувало: десятиліття за десятиліттям про нього не говорили в школах, не писали в пресі, не було згадок у музеях.

Виняток –деякі газети національних меншин.

Коли я переїхала до Білостоку, а потім до Варшави, то зрозуміла, що про бєженство чули насамперед представники білоруської та української меншин.

Серед знайомих навіть був жарт, що якщо сказати слово «бєженство», то з реакції людини можна буде дізнатися, чи це православний, чи католик.

У польській мові навіть не було такого слова – «бєженство».

Воно є тільки в російській, білоруській мовах, схоже – в українській (саме через це в українському перекладі збережено оригінальну назву книжки.

– ред).

Крім того, цей термін позначав саме селян.

Бо окрім них на схід пішли й тисячі поміщиків.

Однак ті називали себе вигнанцями, а це слово має іншу конотацію: їх хтось вигнав, а не вони самі втекли.

Це наче знімає з них цей сором, вони викликають менше недовіри.

Ще одним імпульсом до написання книжки про бєженство стали мої діти.

Я почала замислюватися, що можу їм про це розповісти.

Чому це важливо сьогодні.

Коли я почала писати книжку, за вікном був 2012 рік.

Я ставилася до неї, як до епізоду з нашої історії, який ніколи не зможе повторитися.

Однак після того в Україні відбувся Євромайдан, розпочалася війна.

Та й не тільки тут, а у й в Сирії.

Знову з’явилися біженці.

Я зрозуміла, що історія повторюється.

Я читала страшні розповіді про те, як матері вбивали своїх дітей, бо боялися, що вони помруть страшнішою смертю.

Вмикала телевізор і бачила схожі картинки.

Які матеріали лягли в основу книжки.

Я намагалася відшукати спогади біженців, спілкувалася з їхніми дітьми та онуками.

Розшукала деякі записи, зроблені дослідниками в 1970-1990 роках.

Тож я зрозуміла, що не напишу цю історію на такому матеріалі.

Тому пішла кількома шляхами.

По-перше, продовжувала збирати спогади, їздити по родинах, шукати щоденники та фотографії.

Мене цікавили насамперед історії селян, а вони, на жаль, залишали мало письмових свідчень.

Крім того, вирушила в архіви та бібліотеки Білорусі, України й Росії.

Знаходила там бюлетені, створювані самими біженцями, і згадки в іншій тогочасній пресі.

Насправді в архівах є дуже багато матеріалів – роботи вистачить цілій армії істориків на роки.

Дуже потрібна монографія, де поєднали б відомості з білоруських, українських та російських джерел.

Працюючи над книжкою, я зрозуміла, що таких як я, тих, для кого ця тема важлива – багато.

Тому створила сайт.

Новину про його появу активно поширили в соцмережах і він став ще одним хорошим джерелом інформації.

Мені почали надсилати і родинні історії, і документи, і статті, які я інакше б не знайшла.

І досі пишуть.

Чимало людей до прочитання «Бєженства-1915» не усвідомлювали, що їхні предки були біженцями.

Аж раптом зрозуміли, що саме про це їм розповідали старші покоління – не договорюючи.

Тож дехто тільки зараз дізнається про історію своєї родини чи відкриває своє українське походження.

Одна моя знайома раптом зацікавилася старими церквами, почала їх фотографувати.

Це викликало легку паніку в її родині, бо виявилося, що її дідусь був за походженням українцем.

Щоб уникнути операції «Вісла», він одружився з полькою, зрікся своєї віри та національності.

Вона мене теж запитувала, чи показувати книжку дідусеві, чи не викличе це в нього тяжких спогадів.

Це делікатне питання.

Що важливо для репортажу-реконструкції.

Раніше я писала репортажі – але не такі глибокі й не такі детальні.

Я працювала над книжкою чотири роки і я рада, що мала можливість зануритися в цей процес.

Звісно, це тяжка й копітка робота.

Для мене в роботі над «Бєженством-1915» були важливі дві речі: спробувати показати, як це було в минулому, й пояснити, як це впливає на теперішнє.

Я намагалась уявити умови життя людей того часу.

Звісно, тут велику роль відігравала робота моєї уяви.

Прагнула писати про це не з позиції людини, яка знає наслідки подій, знає, що насправді цим людям не треба було тікати, а намагалася зрозуміти, що вони відчували тоді – на порозі невідомого майбутнього.

І за 100 років – нерозуміння причин.

Часто на зустрічах з читачами в Польщі – не в тому регіоні, про який йде мова у книжці, а в інших, запитують: «А в чому проблема, ці ж люди втікали добровільно?».

А я питаю: «А в 1939 році люди, налякані війною, втікали з Варшави добровільно?» Постає питання самого поняття «добровільності».

Уявіть: 1915-й рік, війна триває і кінця їй не видно.

Весною німецько-австро-угорська армія переходить фронт.

Місцеві бачать, що російська армія в цій ситуації безсила.

Росіяни вирішують знищити ці землі та врожай, а людей вивезти.

Адже в майбутньому вони можуть стати робочою силою чи гарматним м’ясом.

Військові, втомлені війною, охоче починають виконувати такі накази.

Зробили навіть перепис майна місцевих людей – начебто аби потім їм могли його відшкодувати.

На цю історію купилися й поміщики.

Вони потім своє отримали назад, а от селяни – ні.

Людей почали силою виганяти.

Особливо з Галичини.

У спогадах біженців простежується тваринний страх.

Війна ставала щораз ближчою й відчутнішою.

Ти бачив, як люди втікають.

Комусь уже довелося зустрітися з німцями – і вони ділилися страшними історіями про них.

Втікаючи, ці люди щиро вірили, що вони лише так можуть вціліти.

Парадокс виявився в тому, що коли німці прийшли, вони не нищили все так нещадно, як очікувалося.

Але був голод, адже знищили запаси продовольства.

Як бєженство змінило людей.

В бєженстві змінилися доля цих людей, їхнє розуміння світу.

Саме в Росії перед ними постало питання ідентичності.

До того вони називали себе просто «тутешніми людьми».

Ці мешканці Польщі уявляли, що росіяни – це братній народ, якщо не той самий, адже у них була спільна релігія – православ’я.

Приїхавши в Росію, бєженці побачили, що і мова відрізняється – в магазинах їх не розуміють, і традиції, в тому числі церковні, і з їхніх дітей у школі сміються….

Спершу їх загалом добре прийняли.

Однак після революції 1917 року все змінилося – приїжджих з Польщі почали звинувачувати в тому, що бракує їжі, поширюються хвороби.

Їм не давали землі, вони почувалися чужими.

«Червона» пропаганда твердила, що вони частина – Росії, однак вони на собі переконалися, що ні.

Тому в 1921-1922 роках деякі з біженців повернулися – вже іншими.

Новий проєкт.

Я і досі збираю історії на сайті biezenstwo.

Вони доповнюють книжку, але не змінюють викладеного там.

Я хочу оновити дані на сайті, додати нову інформацію – всі доступні публічно матеріали й спогади, щоб ті, кому цікаво бєженство, могли дізнатися якомога більше.

Адже починаючи з 2015 року, коли було 100-річчя цих подій, багато людей почали досліджувати генеалогію власної родини.

А зараз я працюю над іншою книжкою.

Це також історичний репортаж.

Тепер про вимушені переселення з Польщі в Україну й навпаки після Другої світової війни.

Це друга частина історії моєї родини.

В цьому випадку в мене ще є живі свідки.

Після війни польська влада прагнула хотіла зробити державу мононаціональною.

Такою була офіційна політика, але існувало й підпілля, яке боролося.

Почалися складні процеси, були випадки насильства.

Повоєнні роки для деяких людей стали більшим потрясінням, ніж сама війна.

Переселення – це для людей чи не найтяжче, що може бути.

Пережитки цих подій і досі впливають на поляків – про це мало говорять, але всі пам’ятають.