Путін робить усе можливе, аби Україну не прийняли до Євросоюзу: шокуючі факти

Я назавжди запам'ятаю 11 вересня 2015 року.

Тоді я зібрав наплічник і пішов у військкомат.

А вже через кілька днів був мобілізований і прибув у навчальний центр.

Попереду була лише невідомість.

Я не став героєм війни та і не відзначився ніякими подвигами.

Як і більшість солдатів: бурчав, плювався, виконував накази й намагався чесно нести свою службу.

Зрештою, мені пощастило: живим і здоровим повернувся додому.

Пройшли роки і я знову чую про червоні лінії, які малюють політики.

Пам'ять блискавкою повертає у минуле.

Згадується холодний метал автомату, набої насипом у підсумку, тверда броня БТРу під дупою, безкраї поля Донбасу і гіркий тютюновий дим.

Для мене ця війна – боротьба за мрію.

І це ані крапельки не романтично.

Сьогодні президент України вирушає на перемовини з лідером країни, яка напала на нас.

І доводиться знову розбиратися з червоними лініями.

Те, що війну проти України веде Росія – беззаперечний факт.

Сотні танків і бойових машин, мільйони набоїв та снарядів, врешті, зарплати у рублях – усе це не береться з пустоти.

А якщо до цього додати пряму військову допомогу у вирішальні моменти:.

Група Гіркіна – Стрєлкова у квітні 2014.

Пряме вторгнення у серпні 2014.

Бурятські танкісти під Дебальцевим.

Стає очевидно, що ідейні натхненники, організатори й лідери бойовиків сидять у Кремлі.

Але треба розуміти ще одну річ: російсько-український конфлікт не розпочався навесні 2014 року.

Він триває набагато довше.

Якось Леонід Кравчук переказував мені розмову з Борисом Єльциним, що відбулась на початку 90-х.

Російський лідер тоді питав у нашого президента і дивувався, чи справді він вірить у те, що Україна піде шляхом, який є орієнтований на Європейські цінності?.

Перший Президент України Леонід Кравчук.

Саме в цьому і є пояснення агресивної політики Кремля.

Кожну спробу українців вийти зі сфери впливу Росії та почати будувати демократичну, правову, заможну країну, у Кремлі сприймають, як загрозу.

Вони там добре знають, що просто неспроможні бути конкурентно здатними в умовах ринкової економіки та демократії.

Тож, наша мрія побудувати країну зразка західної демократії у разі успіху ставить крапку на лідерстві Росії в регіоні.

Відповідно війна на Донбасі й анексія Криму – це просто спосіб нас втримати.

Адже ні у який притомний союз при таких умовах нас не приймуть.

І це єдина справжня причина війни!.

Отже, припинення її Кремлю просто не потрібно.

Ба більше, якщо Україна не відмовиться від своїх прагнень, жаданий нами мир, для режиму Путіна означає поразку.

Після першого туру виборів Зеленський казав, що розмовлятиме з президентом Росії так: "Ну нарешті ви повернули наші території.

Скільки ще грошей готові компенсувати за те, що забрали наші території та допомагали людям, що брали участь в ескалації Криму та Донбасу".

Під час передвиборчої кампанії він взагалі багато говорив різного про війну, часто суперечив сам собі.

Але ставши президентом, все звів до одного: "Ми не можемо припинити війну, не розмовляючи з людьми".

Володимир Зеленський заявив, що не може припинити війну без розмов з людьми.

І тут не посперечаєшся.

Говорити треба, бо будь-яка війна закінчується перемовинами, але є одне "але".

Якщо ми розуміємо причину війни, маємо поставити собі питання: "На які поступки ми готові піти для її завершення?".

Для нас червона лінія – зміни до Конституції.

Також червоні лінії – те, що ми не допустимо впливу на наші зовнішньополітичні пріоритети, кордон має бути українським, не можна проводити вибори, доки там перебувають озброєні люди й незаконні збройні формування,.

– підкреслив Вадим Пристайко.

Що ж буде, якщо перемовини зайдуть у глухий кут, що буде робити українська влада, якщо домовитись не вийде? Помічник президента Зеленського Андрій Єрмак наголосив, якщо Росія не пристане на пропозиції Києва, в України є "План Б" – будівництво стіни та "заморожений конфлікт".

Щось подібне я вже десь чув.

За ці 5 років стільки усього було, що починаєш забувати з чого все почалося.

Звідки взявся нормандський формат? Це трапилось 6 червня 2014, майже за тиждень після інавгурації Порошенка.

На цю зустріч він їхав з мирним планом.

Пам'ятаєте? Він так і називався "Мирний план Порошенка".

Перша зустріч Петра Порошенка та Володимира Путіна.

21 червня п'ятий президент в односторонньому порядку дав наказ ЗСУ припинив вогонь.

Тоді бойовикам обіцяли амністію, а Донбасу – децентралізацію.

Але у заяві Порошенка було і попередження: "Але ті, хто розраховують використовувати мирні переговори тільки для того, щоб потягнути час, перегрупувати сили, повинні знати, що у нас існує і детальний "План Б".

Усі пам'ятають, що було далі? Мирний план провалився, відновились активні бойові дії.

Потім були Мінські домовленості.

Далі, так звані другі Мінські домовленості, ще 3 зустрічі нормандської четвірки, і безкінечні робочі консультації тристоронньої групи у Мінську.

По факту з 2016 року перемовини зайшли в глухий кут.

Очевидно, новому президенту України потрібна зустріч з Путіним.

Поновлення перемовин необхідне.

Не ясно тільки про що говорити, якщо українці та режим Путіна мають непримиримі позиції?.

Я б розраховував на зменшення інтенсивності вогню на Донбасі й повернення полонених.

Навіть це буде великим досягненням.

Адже без серйозних поступок зі сторони України завершити конфлікт повністю не вийде.

Але чи зможемо ми піти на вимоги Росії.

Там же прямо кажуть і багато років це повторюють, що "розпад СРСР – найбільша катастрофа сторіччя".

Тож, єдине на що можна розраховувати – це нові чи оновлені домовленості, виконання яких розтягнеться на багато років.

А по суті – це і є заморожений конфлікт.

І не має ніякого змісту сподіватися, що Росія виконуватиме свої зобов'язання.

У нас вже був Будапештський меморандум, річницю підписання якого відзначали днями.

Будапештський меморандум – це документ, який підписали лідери України – Леонід Кучма, США – Білл Клінтон, Росії – Борис Єльцин і Великобританії – Джон Мейджор.

Лідери країн підписала меморандум з гарантіями безпеки для України в обмін на ядерне роззброєння.

Коли у Кремлі вирішили, що не будуть його виконувати вони придумали спосіб говорити, що російських військ в Україні немає.

Те саме ми бачимо з Мінськими домовленостями, невже ви думаєте, що у майбутньому буде по-іншому?.

Ми маємо конфлікт з підступними противником, який буде використовувати усі засоби: підкуп, шантаж, пропаганду, війну, аби досягти свого.

Пів року тому я був у Брюсселі у штаб-квартирі НАТО.

І знаєте, що там вражає найбільше? Ніхто нікуди не поспішає.

Штаб-квартира НАТО.

Сита і залежна від російських грошей Європа буде робити усе, щоб уникнути конфлікту з непередбачуваною Москвою.

Український Донбас для них дуже далеко, як і Сирія, Грузія, Молодова, Чечня, Нагорний Карабах.

Вони наступають на ті самі граблі, що з Гітлером.

Тож, очікувати на допомогу нам просто немає звідки.

Наше становище дуже добре описане у фільмі про Барона Мюнхгаузена.

Але я мрію, що ми зможемо побудувати країну, в якій кожен буде почуватися вдома, в якій кожен матиме можливість самореалізуватися, в якій сила закону буде захищати слабшого, в якій ніхто не буде боятися висловити свої думки й переконання.

Заможну і вільну Україну.

Вже шостий рік сотні тисяч чоловіків і жінок захищають цю мрію зі зброєю в руках.

Виборюючи дорогоцінні хвилини.

Які ми маємо використати на успішні реформи та зробити мрію реальністю.

Якщо у Кремлі вважають, що вони заблокували наш вступ в Євросоюз і тримають нас в заручниках, то ми маємо самі побудувати Європу в Україні, якщо вступ в НАТО заблокований – треба ще більше посилювати власне військо.

Переговори, на які їде Зеленський можуть подарувати нам ще трошки часу, можуть допомогти зберегти життя воїнів і цивільних на Донбасі.

Чи вийде перенести поле бою з Донбасу у площину перемовин? Це був би великий успіх української дипломатії, але я маю великий сумнів, що це можливо.

Адже конфлікт з режимом Путіна не закінчиться допоки існуватиме сам режим, з Путіним чи без нього.

Або допоки під боком у Кремля існуватиме незалежна Україна.

І ми маємо вибір.

Багато з нас, вже перестали малювати червоні лінії, бо усі вони давно позаду.

І єдине, що ми можемо зараз робити – тягнути себе за волосся з болота, не гаяти ні хвилини, будувати нову країну, адже зараз кожна мить ціною в життя.