"Без пролитої крові не було б народу. Герої рятують його, навіть якщо виживають лише пристосуванці"

Я фізіологічно позбавлений почуття страху.

Це мінус – не маю чуття небезпеки.

Під час війни нас евакуювали на Урал.

Жили в селі.

Дивуюся, як миттєво дві міські жінки, мати й тітка Міля, пристосувалися до сільського побуту.

Завели свиней, курей.

Зітхали, що немає грошей купити корову.

Копали город, садили, пололи, прибирали, солили, завантажували льох, топили піч.

Ми, діти, навчилися рибалити і ходити по ягоди.

Сукні й кофтинки з Ленінграда мама вимінювала на борошно.

Гроші втратили всяку ціну.

Величезний вплив на мене справила книжка якогось Константинова "Карта розповідає" – про географічні відкриття.

Її текст визначив світоглядні інтереси на десятиріччя.

Лише за півстоліття, в Ізраїлі, я дізнався, що він – метеоролог, розстріляний десь на Кольському півострові.

Зрозумів: не Вічність, але Безсмертя досягається через книжки, які ти пишеш і впливаєш на свідомість невідомих тобі людей.

І живеш потім у них.

Був вихований в інтернаціоналістському дусі.

Але в зоні більшість політв'язнів виявилися націоналістами.

Спілкуючись із ними, відчув, що "свій народ" необхідний.

Надихають люди з ідеями, з принципами.

Немає таких у країні – немає і розвитку.

Як історик досліджував народників і народовольців.

Виявив, що всі вони починалися в Україні.

Побачив багато талановитих людей.

Відкрив, що це країна завбільшки з Францію, населення – як там, а рівень культури і впливу у світовій історії – непорівнянний.

Зрозумів трагедію народу, штучно обмеженого в розвитку.

Василь Стус – прокладач нових шляхів у поезії, творець нових гармоній.

Розширив межі поетичної мови, шукав слова в народних запасниках – словесних погрібцях, коморах, комірках.

Нещирість – не обов'язково брехня.

Частіше це відхід від реальних проблем.

Можна втекти в лірику, фантастику.

На 17-й зоні стикнувся з перевагами свого стада.

Там не було жодного єврея, їх уже перевезли на Урал.

Після прибуття з етапу до мене підійшов хлопець, повів у каптьорку до двох валіз із консервами: "Ось.

Це вам.

Майно єврейського народу".

Румуну Валерію Грауру валізи залишив Лассаль Камінський (політв'язень радянського режиму.

Входив до комітету, що сприяв репатріації євреїв в Ізраїль.

– Країна): "Приїде єврей – передаси".

Думці народу не раджу довіряти.

Він так думає, бо йому до цих проблем немає жодного діла.

Більшість черпають норми поведінки, ідеали зі спілкування з невеликим прошарком осіб, які володіють даром самостійного ставлення до світу.

Політв'язень Михайло Коренбліт казав: найважливіше на зоні – перестати боятися смерті.

Розмірковував: ну що вони можуть зробити? Найгірше – вбити.

Ну і що? Слава Богу, я вже прожив хороше життя.

Кохав прекрасних жінок, вони любили мене.

Завів чудових дітей.

Писав те, що мені подобалося і бачилося чесним.

Виховав учнів і заслужив дружбу чудових людей.

Що нового обіцяє майбутнє? У кращому разі – повторення того, що вже було і є.

Отже, нічого не втрачаю.

І я перестав боятися.

Ґебісти відчули це.

Ніби забули про мене.

Головне для в'язня – навчитися втрачати так, щоб від цього не псувався настрій.

А тоді додав незрозуміле слово "Польща".

За багато років, працюючи з генерал-лейтенантом Миколою Попелем, згадав цей факт.

Генерал спокійно поправив: "Область державних інтересів Німеччини і СРСР".

Усі навколо раділи, коли настав "мир із Німеччиною".

Боялися війни.

І нормально сприймали захоплення Кремлем чужих країн і земель.

Це вважалося нормою світової політики.

Мати, яка не була ні в партії, ні в комсомолi, вийшла з трамвая на зупинку раніше.

У магазині купила печиво, цукерки і вирушила на Фінляндський вокзал – пригощати червоноармійців, які їдуть на Фінський фронт.1958 року перестав бути радянською людиною.

Причиною стала справа Бориса Пастернака.

Читав його вірші і розумів: переді мною – геній.

Знав людей, які посміли назвати його "свинею".

Поважати цю владу вже не міг.

Дід, мамин батько, мав у Бешенковичах (тоді містечко у Вітебській області Білорусі.

– Країна) дві торгові точки з продажу газованої води.

У війну відмовився евакуюватися: "Все це більшовицька брехня.

Пам'ятаю німців по тій війні – інтелігентний, культурний народ".

На щастя –вижив у блокаду.

Найгірше у дворі вважалося зватися "ябедою".

"Жид" – друга за гіршістю кличка.

Натрапив на підшивку журналу "Світ пригод", де з номера в номер друкували "Грабіжників морів" Жаколіо (Луї-Франсуа Жаколіо, 1837–1890, французький письменник, мандрівник, етнограф.

– Країна).

Фіналу не було.

Півстоліття пам'ятав той незавершений сюжет.

Уже після розвалу СРСР знайшов томик на книжковому розвалі в Ризі.

Студентські повоєнні роки – найгірший час мого життя.

Гидко-глухе відчуття епохи.

Дресируючи євреїв, радянська влада забезпечила їм відносно легку пристосовність до передових суспільств світу – у Штатах, Німеччині, Ізраїлі.Коли людині нестерпно важко, вона шукає опори в тому, що незримо живе в душі і прокидається у час відходу від суєти – у Богові.Навчився читати 5-річним.

До війни модні були книжки про затонулі скарби.

Здавалося, автори в Союзі інстинктивно мріяли про несподівані багатства.

Про миттєву зміну в житті.Парторг запропонував вступити в Комуністичну партію.

Не розумів мене зовсім, вирішив спокусити як нормальну людину: "А коли вступите, поставимо питання про отримання вами квартири".

Я усвідомив, що мене купують, і обірвав розмову.

Ніколи не вступав у жодну партію.

Василь Стус міг залишитися поетом, тільки живучи так, як він жив.Ідея писати книжки виникла під слідством.

Зібралися ґебісти, прокурор читав справу, і я пожартував: "Мужики, ви опупіли – садити письменника в зону? Обіцяю: за кожен рік терміну напишу по книжці".

За перший написав "Місце і час", за другий – "Українські силуети", за третій – "Військовополонений секретар", за четвертий – "Подорож із Дубровлагу в Єрмак", за рік заслання – "Російське поле".

Заслання йде день за три.

П'ять книжок – і я розрахувався.

Страшенно боявся зустрічатися зі знаменитими людьми.

Раптом подумають: що Хейфецу від мене треба? А мені ніколи нічого не було треба.

Перепудився двічі у житті.

Бродського посадили вперше 1963 року.

Суд був у березні чи квітні, а я в лютому одружився.

Кохаю дружину, а тоді просто божеволів від неї.

Розумів: піду на суд – не повернуся.

Не пішов.

Вдруге – 1968-го, коли ввели війська в Чехословаччину.

Скрізь говорив, що про це думаю.

Але нормальна людина мала вчинити, як ті, що вийшли на Лобне місце з відкритим протестом.

Своє боягузтво компенсував згодом у статті.

Отримав те, що мав, – і поквитався з долею.

На першому допиті слідчий, щоб викликати мою прихильність, запитав: "Я можу для вас щось зробити?" Попросив дозволити подивитися у вікно, звідки видно будинок попереднього ув'язнення: "Усе життя про нього писав, а ніколи не бачив".

Він був шокований моєю наївністю.

Тим паче що я скоро побачив його зсередини.

Українці відкрили мені очі на мене самого.

У чому помилка націоналізму, який призводив до лих у XX столітті? Люди не хотіли вірити, що Богу потрібна кожна квітка в його саду.

Кожен хотів, щоб його була трохи кращою.

Українці навчили: немає недостойних народів і немає великих.

Так я усвідомив і себе як представника свого народу.

Оцінка життю в тому, яких дітей ти виростив.

Для моїх я – авторитет.

Це важливо.

В Ізраїлі отримав можливість бути тим, ким завжди хотів – корисним громадянином своєї держави.

Не міг бути ним у Росії.

Це завжди важко.

В Ізраїлі я весь час у дисидентах, як і належить людині мого складу.

Та в гіршому разі скажуть: він дурень.

Але ніхто не скаже, що він – чужий.

Влітку 1966-го народилася дочка, важко хвора – з пологового будинку винесла сепсис, золотистий стафілокок.

Дружині довелося сидіти вдома або тягатися по лікарнях.

Годувати сім'ю на шкільну зарплату я не міг.

Мусив би взяти півтори ставки уроків літератури у старших класах.

Це означало, що на творчість не залишиться ні сил, ні часу.

І я ризикнув: залишив школу і став літератором.

Бюрократично висловлюючись – бомжем.

Найцінніша радість – відчуття дивовижного таланту поруч.

Якщо тобі вистачає волі й мужності чинити опір, – можеш перемогти те, що виглядає нездоланним.

Державне будівництво, як і політика, – професія.

Керується правилами і законами, в яких треба розбиратися.

Важкий час у зоні – це зима.

На вічний тюремний голод накладається холод.

Мені дали чотири табірні зими.

Першу провів у слідчій тюрмі КГБ.

Там відносно тепло і працювати не треба.

Другу – теж у в'язниці, смикнули на "профілактику", для можливого вербування в стукачі.

Це роблять із "політичними" після половини терміну.

Третю зиму знову був у слідчій тюрмі – вже за новим слідством.

Лише четверту відпрацював у зоні.

Тоді відчув, чого вдавалося доти уникнути.

Чистий везунчик!Допускаю, що можлива брехня в ім'я ідеалів.

Тих, хто так пише, не засуджую.

Але сам на це не годжуся.

Моє знаряддя – правда.

Навіть якщо вона гірка і тягне душу вниз, на дно.

Без пролитої крові не було б народу.

Герої рятують його, навіть якщо виживають лише пристосуванці.

Герої воскресають у дітях і онуках тих, хто вижив.

І зберігають національне начало, вірніше за будь-які традиції і культурні цінності.Я з тих рідкісних людей, які можуть сказати, що прожили щасливо.

За матеріалами газет "День", "Дзеркало тижня", Радіо Свобода та книжок Михайла Хейфеца.