Паризький синдром президента. Який «план Б» у Зеленського?

На паризьку зустріч, на якій Володимир Зеленський нарешті реалізував свою мрію подивитися в очі Путіна, українська сторона була налаштована дуже оптимістично.

Аж занадто, враховуючи славу Володимира Путіна та його помічника Владислава Суркова як дуже важких і хижих переговорників.

Співрозмовники «Главкома» і в Офісі президента, і в Раді нацбезпеки запевняли, що везуть на «нормандську зустріч» якийсь «суперовий» сценарій, який ледь не переверне процес урегулювання з ніг на голову.

Проте результат (принаймні, та частина, що була оголошена) змусив потиснути плечима: черговий обмін в’язнями, чергове припинення вогню з розширенням місії ОБСЄ на всю добу, розведення військ ще в трьох поки невизначених точках та намір зустрітись ще через чотири місяці.

Найближчим часом мають бути визначені відповідальні за конкретні напрямки, які були визначені за результатами зустрічі.

Що ж має змінитись за ці чотири місяці і на які нові суперсценарії розраховують у Зеленського?.

9 грудня 2019 року.

Париж, Нормандська зустріч.

«Я не підписував».

Головна ініціатива Зеленського, з якою він їхав до Парижа, була переспівом тез його попередника.

Українська команда вимагала першочергового виконання безпекового компоненту та взяття під контроль україно-російського кордону, а потім вже місцевих виборів.

Росіяни ж знову тикали Мінськими домовленостями, де прописана протилежна послідовність процесів.

Такі непереборні принципові протиріччя, власне, і заблокували свого часу «нормандський формат», який не збирався з 2016 року.

На відміну від Порошенка, Зеленський мав право вимагати здійснити певний апгрейд Мінських домовленостей.

На своєму недавньому ефірі на «1+1» він наголошував, що не підписував ці домовленості, але впевнений, що може їх змінити.

До того ж, строки, протягом яких мали бути виконані певні пункти тих домовленостей, вже давно спливли – наприклад, прийняття нової Конституції до кінця 2015 року.

Українська сторона в Парижі намагалася апелювати до цієї логіки.

За даними джерел «Главкома», вона привезла туди дослідження більше ніж двохсот світових конфліктів, з якого прямо витікало, що без контролю за кордоном до виборів потім завжди повторюються спалахи насильства.

Напирала наша делегація і на те, що спостерігачі від місії БДІПЛ (Бюро демократичних інститутів та прав людини)-ОБСЄ, яким відводиться ключова роль в підтвердженні легітимності виборів, навряд чи поїдуть туди, якщо не будуть впевнені у власній безпеці.

Цікаво, що Ангела Меркель непрямо підтримала Київ і заявила на пресконференції за результатами зустрічі, що документ буде «оживлений».

Але Путін з цим не погодився, наголосивши, що пункти про кордон є саме тим, чого не варто змінювати.

Плани України переглянути Мінські домовленості назвав «провокаційними» представник Росії в Контактній групі Борис Гризлов, а прессекретар Путіна Дмитро Песков як завжди плутано заявив, що «для будь-яких новацій потрібна обопільна воля сторін конфлікту, без цього розмова малоперспективна» і що Києву слід вести перемовини з «самопроглошеними республіками».

Тим не менш, позиція нової української влади була заявлена.

Київ навіть пропонує створити нову робочу групу до чотирьох існуючих в Контактній або розширити повноваження безпекової задля контролю над кордоном, але поки безрезультатно.

В Кремлі лякають сценарієм Сребрениці в такому варіанті і миротворчі мантри Зеленського ігнорують.

Поки що.

Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, якого також взяли на «нормандську зустріч», запропонував формулу спільного патрулювання, коли патрулі на окупованих зараз територіях будуть формуватись з двох представників Нацполіції, стільки ж – від місцевих тергромад та одного зі спецмісії ОБСЄ.

Але для цього потрібне політичне рішення, якого поки нема.

Результати паризької зустрічі не надто радували українського президента, який так її добивався.

«План Б» – це і є наш «план А».

Очевидно, що Путіна на даному етапі цілком задовольняє затягування часу.

Але співрозмовники «Главкома» з Офісу президента запевняють, що і для Києва «план Б» (умовна «стіна» з проблемними окупованими територіями і заморожування конфлікту) насправді є «планом А», чого, звісно, ніхто не скаже прямо.

Питання тільки в тому, який сценарій буде обрано – придністровський, де Молдова не контролює територію, але не йдуть бойові дії, чи карабаський, де між Вірменією та Азербайджаном регулярно виникають загострення.

В Офісі президента визнають, що план з «амбасадором» Донбасу Сергієм Сивохою, який збирався поїхати з українською делегацією в Донецьк, не спрацював – на окупованих територіях його не сприймають як «голуба миру».

«Пам’ятаєте, нашуміле соціологічне дослідження, яке проходило на тих територіях? – каже джерело з оточення Зеленського.

– Ми розраховували, що серед авторитетних людей там назвуть Бубку з Подкопаєвою (олімпійські чемпіони, вихідці з Донбасу, - «Главком»), а на виході отримали Путіна з Соловйовим».

Через таку промивку мізків у Зеленського вважають, що навіть за найдемократичніших умов проведення виборів за українськими законами на окупованих територіях там переможуть все ті ж умовні «пушиліни».

І кивають на досвід інших конфліктів, коли між припиненням вогню, відводом сил та проведенням виборів проходить від року до трьох, за які на тих територіях може зародитись відносно нейтральна місцева сила.

Серед хитрощів, які пропонує українська сторона, є оригінальне трактування 11 пункту Мінських домовленостей.

Там ідеться про те, що Київ має консультуватись та погоджувати свої рішення з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей.

У «Мінську» прямо не зазначено, хто має визначати таких представників і у Зеленського хочуть долучити до процесу переселенців, які дійсно є представниками Донбасу, але змушені були звідти тікати.

Цю формулу озвучував помічник президента Андрій Єрмак, який в міжнародній політиці відсунув на другі ролі гдаву МЗС Вадима Пристайка.

Пропонується, що з окупованих територій кожен з 9 районів Донецької та Луганської областей висуває свого представника і аналогічно 18 осіб висуває українська сторона.

Потім ці 36 чоловік обирають по три делегати від кожної сторони, які і вважатимуться «представниками ОРДЛО», з якими Україна вестиме консультації.

У будь-якому разі контроль за кордоном та вибори, якою б не була їхня черговість, вочевидь, мають відбутись вже після змін українського законодавства.

Верховна Рада цього тижня без особливих проблем продовжила дію існуючого і поки непрацюючого закону про так званий «особливий статус Донбасу».

Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» був ухвалений в 2014 році й передбачав проведення місцевих виборів на Донбасі восени того ж року.

Однак вони не відбулися.

З тих пір дія закону продовжується щорічно.

У 2015 році парламент додав до закону норму, згідно з якою вибори в ОРДЛО можуть відбудутися тільки після повного виведення незаконних збройних формувань, а самі вибори повинні відповідати стандартам ОБСЄ.

Коли вибори по цих стандартах будуть проведені, відповідно до закону, обрані органи влади на Донбасі отримають розширені повноваження, в тому числі зі створення народної міліції, особливі стосунки з РФ, підвищений статус російської мови і т.

Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія заявив, що ніяких напрацювань цього документу досі нема, робота в цьому напрямку почнеться після березня 2020 року, а за основу проєкту будуть взяті домовленості президентів від зустрічі, що відбулась 9 грудня.

Виникає логічне питання – чи не варто тоді дочекатись наступної зустрічі в «нормандському форматі»? Звісно, якщо до неї дійде, бо в російському МЗС вже натякнули, що анонсований саміт може і не відбутися.

А голова президентської партії Олександр Корнієнко ще більш абстрактно зазначає, що новий закон буде лише розроблений протягом року і не стосуватиметься змін до Конституції.

Поки ж наближається інша дата.

18 грудня в Мінську відбудеться засідання безпекової групи, де будуть визначені три нові гуманітарні точки для чергового розведення військ.

Українська сторона відмовилась в Парижі від розведення по всій лінії розмежування, на якому наголошувала Росія, тож ці три точки будуть обиратись, аби українські військові не втратили тактичних переваг.

У Генштабі порахували, що, враховуючи складнощі з підготовкою фортифікаційних споруд в зимовий період, таке розведення можна провести до кінця березня.

Також до Нового року має відбутись обмін установленими особами.

А всі інші миротворчі плани Зеленського переносяться на наступний рік.

Паризький синдром – психологічний розлад у туристів, здебільшого японських, які відвідують Париж.

Він пов'язаний з неспівпадінням очікувань від найроматичнішої столиці світу з реальністю – непривітними та навіть агресивними мешканцями, великою кількістю мігрантів, брудними вулицями тощо.

Цей синдром цілком можна порівняти з досить пригніченим станом Зеленського, який так добивався зустрічі в Парижі, але не отримав успіху, на які розрахував.

Павло Вуєць, «Главком».

Путін продовжує водити світ за ніс.

Світова преса про «Нормандську зустріч».

От і побачились.

З чим повертається Зеленський із Парижа.

Зеленський був сумним, Макрон – нахабним, а Путіна там… не було.