"Прадід мав 22 дітей. Живими лишилися двоє. Та бабуся все одно плакала, коли помер Сталін"

Грошей має бути стільки, щоб про них не думати.

Офіс компанії Diva Production, якою керує Дмитро Чекалкін, розташований у квартирі на столичних Липках.

Господар пропонує чай.

Сідає за робочий стіл у затишному кабінеті.Серіал "Слуга народу" показали в Росії.

Кажуть, цікава пародія на відносини влади і народу в Україні.– Цей серіал для них комплементарний.

Бо Росію як ворога там не показують.

Вона винесена за дужки.

А йдеться, що найсвідоміше населення у нас – на сході, а патріотичні сили якісь пришелепкуваті й недолугі.

Як у серіалі "Свати": російськомовному Ковальову протистоїть тупуватий і бидлуватий Будько.

Все вкладається в уявлення росіян про нас.

Під час зустрічі "нормандської четвірки" в Парижі президент Зеленський не назвав Росію агресором.

Це мудра дипломатія?– Це принизлива поведінка щодо своєї держави.

Людина, яка назвала себе слугою народу, усміхається ворогу.

Якщо наша держава не звинувачує Росію в окупації Криму й Донбасу, то чому західні держави мають посилювати санкції?Те, що не перейдено "червоних ліній", – заслуга громадського суспільства?– Про реальні домовленості "нормандської зустрічі" ми не знаємо.

Ви тривалий час працювали в РФ.

Яку Росію бачили?– Там відбулося рекордне у світовій історії розшарування.

1 відсоток населення володіє 70 відсотками багатств країни.

На Росію за 20 років з неба впали 4 трильйони доларів від зростання ціни на нафту й газ – із 8 доларів до 120.

Більшість людей залишилися бідними, досі обходяться без водогону й туалетів.

Я бачив, як живуть на батьківщині мого діда і батька.

Бабусю Олену відправили з Києва в Росію на заслання 1934-го як родичку "ворогів народу".

Там народила мого батька.

Зараз у тому селищі пишаються, що на річці поставили місток для прання білизни.

У селі Чекалки на Уралі, де народився дід, 100 років тому була тисяча заможних господарств, а тепер – нема жодного будинку.

Як ваша баба опинилася на засланні?– Її батька, заможного чоботаря, розкуркулили.

Звинуватили в експлуатації трудового народу, бо мав кількох підмайстрів.

Його з двома старшими доньками червоноармійці за волосся витягували на сніг.

Баба це бачила, але потім стала комуністкою.

1922 року ії прийняли в піонери.

Коли прийшла додому, батько кинув ту червону хустку в піч.

Баба втекла до старшого брата Миколи.

Вони зреклися батька.

Микола був літератором, редактором часопису "Молодняк" (із 1944 року – журнал "Дніпро".

– Країна).

Товаришував з усіма майбутніми класиками – Рильським, Тичиною.

А потім хтось написав донос, що він розповів анекдот про Сталіна.

Коли заарештували і його, бабусю поставили перед вибором: або зрікаєшся ще й брата, або їдеш на заслання.

Вона обрала друге.

На той час була секретарем партійної організації на заводі "Більшовик".Її батько мав 22 дітей.

Після репресій живими лишилися двоє.

Та бабуся все одно плакала, коли помер Сталін.

Від комуністичних ідеалів відмовилася в останні роки життя, коли розпався Союз, відкрилися архіви і злочини комуністів.

Що вас спонукало працювати радянським пропагандистом?– Я працював перекладачем.

Оскільки ми мали справи з іноземцями, повинні були вести й радянську пропаганду.

Мусили заразити іноземців комуністичною ідеологією.

Я вступив до Московського військового інституту іноземних мов, бо хотів подорожувати світом.

Військові перекладачі мали привілейоване становище, могли виїхати за кордон уже на третьому курсі.

Моє перше відрядження було у 18 років.

Вірив у соціалістичні ідеали, доки не побачив різницю в рівні життя.

Вже не міг бути затятим захисником радянської системи.

Так перетворився на антикомуніста.

Ви чотири роки як дипломат працювали з першими особами української влади.

Чому покинули?– Те, що записав майор Микола Мельниченко 1999-го, я почув на власні вуха від Леоніда Кучми ще 1995 року, коли супроводжував його до Ізраїлю.

Він не цурався лайки.

Ось це я з Іваном Плющем, – Дмитро Валерійович показує фото на моніторі комп'ютера.

– Йому потім приписували багато висловів, Наприклад, "не можна впихнути невпихуєме".

Насправді він казав: "Нащо ви це пхаєте, якщо воно не лізе?" Фразу про невпихуєме придумав я.

Двічі супроводжував його до Ізраїлю.

В Єрусалимі ми з ним стрибали з парашутом, який за моторним човном піднімається.

Холодно було, і ми дорогою до міста зігрівалися "Старокиївською" горілкою.

Уже на зустрічі з ізраїльською делегацією він почав згадувати студентські роки й цитувати: "Як казав Хрущов Микита, можна випити корито".

А мені треба було якось перекласти ці рими ізраїльській парламентській групі, – сміється Дмитро Чекалкін.

– Але з Кучмою прийшло бандитське оточення: колишній директор овочевої бази очолив парламент.

Коли замислююся, чи було мені соромно, згадую час, коли працював при Кучмі дипломатом в Ізраїлі.

У консульстві був обмежений бюджет на поміч співвітчизникам.

До мене майже щодня приходили люди, які потребували допомоги на лікування.

Падали на коліна і просили знайти 10, 20, 30 тисяч доларів.

У мене їх не було.

А коли на консульський прийом приїжджали міністри, дорогою до ресторану купували дружинам і коханкам намиста й каблучки по 120 тисяч доларів.

Не міг лишатися більше на тій службі.

Не хотів бути свідком дерибану.

Як оцінюєте нинішню владу? Як показала себе за півроку?– У мене не було ілюзій стосовно Зеленського.

Пам' ятаю його жарти про ебонітові палички, Україну-порноактрису.

Коли вже гинули сотні українців на Донбасі, нашу армію вони зображали бараном, який лізе на стіну.

Зеленський жартував: "Якщо ви не виведете війська з України, то ми виведемо всіх українських повій з Окружної в Москві".10 років тому Вахтанг Кіпіані запросив Зеленського на програму "Великі українці".

Коли запитав про них, той відповів: "Чего вы меня спрашиваете? Я вообще не укр.

Аинец, и никакой не великий".

Навіть слово "українець" правильно вимовити не міг.

Зеленський опинився в Україні певною мірою завдяки нашому проекту "Веселі яйця".

Гліб Павловський, російський політтехнолог, який свого часу Путіна розкрутив, а потім супроводжував виборчу кампанію Януковича, наприкінці 2004-го написав статтю, в якій назвав нас блокбастерфюрерами помаранчевої революції.

Зазначив, що ми створили блокбастер, який монополізував патріотичні прошарки населення.

Питав: "Чому ми бездіємо? Це ж загрожує Росії.

Чому не робимо нічого контрпропагандистського?" До цього дослухався Медведчук і запросив у Київ "95-й квартал", який працював у Москві.

У березні 2005-го вони створили проект "Серпом по яйцях".

Зараз в інтернеті неможливо знайти на нього жодних посилань, усе знищили.

Тоді вони жартували, що на Майдані – все за гроші, про три сорти українців, що НАТО – найбільша загроза, що треба купувати російський газ.

Чому нашим людям подобається цей гумор?– Вони споживають те, що їм дають.

Чому ви відмовилися очолити канал "1+1", коли після помаранчевої революції вам це пропонував Коломойський?– І не тільки це.

Він пропонував зіграти роль "слуги народу" – очолити партійні проекти, які вони створювали з іншими олігархами.

Я розумів, що буду пішаком, маріонеткою в їхніх руках.

Проект "Буратіно" розробили 10 років тому: як українського шоумена вивести на політичну орбіту, щоб за його допомогою дістати ще більше влади.

Якби прийняв пропозицію, був би вже по той бік трави.

Я добре був знайомий зі Щербанем, Гетьманом, Чорноволом, Кирпою, Кравченком – реальними претендентами на першу посаду в державі.

Всі вони померли неприродним шляхом.

Ви кажете: поки не пропало почуття гумору, все можна змінити на краще.

Чи були моменти, коли ви сумнівалися в цьому?– Так, бо навіть глузувати зараз із Зеленського – це певною мірою недооцінювати небезпеку.

З одного боку, те, що стає смішним, уже не може бути страшним.

Але в сьогоднішній ситуації важливіший не гумор, а об'єктивна інформаційна політика.

Телебачення втрачає, слава Богу, вплив.

67 відсотків людей називають головним джерелом інформації соціальні мережі, за опитуваннями.

Та Донбас лишається зазомбований російською пропагандою.

Денацифікація в Німеччині тривала п'ять років.

Людей примушували дивитися правдиві документальні фільми, розповідали про нацистські злочини.

Так само доведеться проводити роботу з нашими людьми.

Помітила, ви часто цитуєте Біблію.

Вірите в Бога?– Я за фахом – викладач арабської та івриту.

Ми вивчали ті мови і за біб­лійними текстами.

Зрештою, це основа світової культури.

Під час першого відрядження я супроводжував групу сирійських офіцерів до тодішнього Ленінграда.

Ми пішли в Ермітаж.

Я мав перекладати розповідь екскурсовода про фламандський живопис.

Більшість його сюжетів – біблійні.

А я був неготовий.

Сирійці пояснювали, що таке побиття немовлят і хто такий блудний син.

Зрозумів, що, не знаючи біблійних текстів, бути освіченою людиною неможливо.

Тоді я створив власний список із 10 улюблених цитат зі Старого Заповіту, – показує аркуш, списаний івритом.

Не можу назвати себе віруючим, бо професійно займався п'ятьма релігіями.

Мені близьке вчення бахаї (бахаїзм – релігія мусульманського походження.

Основний принцип – в єдності бога, релігій та всього людства.

Земля – це одна країна, а всі релігії походять з одного джерела.

– Країна): вони віддають належне всім релігіям, намагаючись у кожній знайти гуманну основу.

Вважають, що люди почуваються безпорадними й самотніми, бо замість будувати мости зводять стіни.

Як ставитеся до грошей? Любите розкіш?– Батько колись навчив, що головні у світі не речі.

А враження, спогади й емоції.

Грошей має бути стільки, щоб про них не думати.

Найдорожча моя річ – Merсedes 1999 року.

Які маєте захоплення?– Люблю подорожувати, – показує великі обрамлені фото островів у кабінеті.

– Це Сейшели й Мальдіви.

А це Десна, – киває на менший знімок.

– Це ті місця, які Довженко описав у "Зачарованій Десні".

Раніше там були мальовничі піщані пляжі – 4 кілометри білого піску, а зараз – круті береги.

Все дитинство я провів на берегах Десни.

Пам'ятаю нічні розмови з бабусею і дядьком Колею за смаженою картоплею.