"На позиції стояв червоний пожежний щит. Генерал штабу сказав, так має бути по уставу"

Невеликі міста і села на Донбасі розмовляють українською.

До Краматорська на Донеччині їду з американцями 36-річним Давідом Пластером і 28-річним Джоелем Васерманом.

Пластер – колишній військовий.

Із 2012-го живе в Україні.

Два роки навчав українців тактичної медицини за зразками НАТО.

Хоче навідувати друзів, яких зустрів на війні.

Везе ящик зі джгутами для зупинки крові, торт, ікру, фрукти й алкоголь.

Васерман в Україні майже два роки.

Працює з організаціями, які допомагають українським військовим і ветеранам.

Дає безкоштовні уроки англійської мови.

На Донбас їде вперше.

Поїзд із Києва прибуває у Краматорськ о 12:21.

З жовтня 2014-го в місті працює Донецька військово-цивільна адміністрація.

Перед тим майже три місяці був окупований озброєними загонами самопроголошеної ДНР.

Бої за Краматорськ тривали з 12 квітня по 5 липня.

Біля вокзалу стоять кілька машин Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

44-річний Володимир Киянов зустрічає в іномарці з тонованим склом.

Салон оббитий камуфляжною тканиною.– Сотрудники ОБСЕ катаются только в тылу, где нет опасности.

Расспрашивают людей и с их рассказов пишут отчеты.

Объективности в них мало, – розповідає Володимир.

З 2014 року вивозить жителів Донбасу з-під обстрілів.– Первой обратилась девушка из Артемовска (тепер Бахмут.

– Країна).

Попросила поехать в Мироновку (село в Бахмутському районі, за 30 км від райцентру.

– Країна) за ее ребенком и родителями.

В селе Луганском попали под обстрел из "Градов".

Машину подбрасывало.

В бардачке лежала Библия.

Девушка схватила ее и начала читать.

А потом закрыла и сказала: "Поехали нахер отсюда".

Остановились за магазином.

После каждого выброса из "Градов" их перезаряжают 15–20 минут.

В перерыве мы полетели дальше.

Забрали родственников девушки из подвала девятиэтажки.

Обратно возвращались другой дорогой.

После этого мой номер начали давать другим.

Ненависть к обстрелам глушит страх.

Дорогою стоїмо в заторі 10 хв.– Вперше з 2012 року бачу затор у Краматорську, – каже Давід Пластер.

– Для мене це місто – пункт, у якому часто затримувався перед поїздкою на лінію фронту.

На допомогу українській армії віддав 150 тисяч доларів.

Доправляв ліки й медичні матеріали.

Часто ночував у спальному мішку за кілька кілометрів від передової.

Пам'ятаю, як 2014-го сиділи в місцевому ресторані, де було повно журналістів і працівників ОБСЄ.

Всі говорили про війну.

Сьогодні у Краматорську рідко згадують про неї.

Місто не дуже змінилося.

Лишилося багато зруйнованих споруд.

Але частину почали відбудовувати.

Люди в невеликих містах і селах на Донбасі, як і раніше, розмовляють українською.

Доброзичливі до іноземців.

Джоел Васерман просить водія повезти до Слов'янська.

Хоче побачити площу, з якої починалася російська окупація.

12 квітня 2014 року міську раду та відділення поліції захопила група бойовиків, які називали себе "народне ополчення Донбасу".

Над будівлями підняли російські прапори, місто проголосили частиною "Донецької народної республіки".

Українська влада розпочала антитерористичну операцію.

Через три місяці місто звільнили.

У боях загинули 70 українських захисників.– Я приїхав в Україну через війну на Донбасі, – каже Васерман.

– 2014 року навчався в університеті у США.

Спостерігав за тим, що відбувалося в Україні.

Серце щеміло, коли бачив, як ця частина світу у ХХІ столітті повертається в пекло війни.

2018-го це привело мене до Києва.

У Слов'янську проїжджаємо повз зруйновані обстрілами будинки.

Більшість написів у місті російською.– Когда в Славянск вошли несколько танков и бахнули по военной части, из города выехала треть населения.

Половина вернулась.

Остальные живут в безопасной части Украины, за рубежом или в России, – каже Володимир.

Зупиняємося біля двох житлових будинків, від яких лишилися тільки стіни й шматки покрівлі.

Метрів за 30 стоїть напівзруйнований клуб.

Поряд відновлюють психіатричну лікарню, у стіні якої видно дірку від танкового пострілу.

Повз проходять двоє чоловіків: один у формі ЗСУ, другий – у робочому одязі.

За ними ще один із возиком збирає залишки металу й недопалки.– Это – местный бомж, боится сам ходить, чтобы на мину не попасть.

Поэтому тащится за нами, – говорить той, що у формі, місцевий 33-річний Олег Васильєв.

– В моем доме телевидение не показывает.

Отопления у всего района до сих пор нет.

Только электрокотлы поставили.

На первом этаже дома, от которого только стены остались, был детский сад и магазин.

Когда город начали бомбить, мы сидели там в подвале вместе с 17 людьми.

Мешками с песком закрывались – боялись газовой атаки.

Были там и грудные дети.

Более суток не выходили.

Два дома сгорели.

Мои соседи с детьми остались только с документами на руках.

Разъехались и живут по общежитиям.

На всей территории, где мы сейчас стоим, были растяжки.

Васерман просить дозволу сфотографувати чоловіка.

Той відмовляється.

Не хоче, бо у військовій формі:– Вы не смотрите, что я в украинской форме.

Это ничего не значит.

Форма осталась от брата.

А я лучше за ДНР пойду воевать, – каже Васильєв.

– Украинская армия дала нам только руины.

Компенсация – 34 листа фанеры, чтобы пол перестелить, и несколько мешков шпаклевки.

Когда бомбили, ополченцы предупреждали нас, что надо прятаться.

Ребята были хорошие.

Единственное, что они плохого сделали – когда из танков стреляли, перебили провода.

Ополченцы стояли за нашими домами.

Выезжали из-за клуба, делали 40 залпов и снова прятались.

Ответ от украинских военных получали уже мы.

Несколько месяцев назад на красном "Ланосе" приехали "укропы" и с моей соседкой тетей Лидой разговаривают.

Спрашивали, как мы здесь чувствовали себя в 2014 году.

Говорили, что целенаправленно бомбили по детскому саду, чтобы выбить ополченцев.

Я здесь живу и знаю, что на самом деле их там не было.

Один снайпер сидел на крыше и то недолго.

Украинская армия устраивала газовые атаки.

Ополченцы из клуба приносили нам противогазы.

У них хорошо работала разведка.

Предупреждали о газовой или фосфорной атаке (фейкові повідомлення про використання українською армією фосфорних бомб, хімічної зброї поширювали російські ЗМІ.

– Країна).

Приносили и тушенку, и крупы.

С одним из них подружился.

Он приехал, чтобы отомстить за жену.

Погибла, когда поехала за покупками в Луганск.

Автобус подорвался на мине украинских военных.

Олег показує свій гараж.

Крізь дірки від пострілів на залізних воротах всередину проникають промені світла.

На поличках виставлені припорошені пилом кулі й міни.

Васильєв зібрав їх на своєму подвір'ї.

Дарує кулю 32-го калібру.– Берите, что хотите.

Я каждый день нахожу их здесь.

Натыкался на бронежилеты и базуки.

С МЧСниками часто искали неразорвавшиеся мины на футбольном поле.

По полной "Газели" вывозили.

Но их до сих пор много осталось.

У МЧС есть приказ от СБУ: если глубже 30 сантиметров лежит мина, то выкапывать не надо.

Страшно здесь ходить.

В гараже соседа дяди Гены вынесли железные ворота, когда начали мародерствовать.

Несколько балконов разобрали на балки.

Когда я выезжал отсюда, успел только бензопилу, собаку и бывшую жену забрать.

Вернулся и увидел, что в моем доме кто-то жил.

Залезали через окно.

Открываю холодильник, а там – две луковицы и тухлый окорочок.

На матрасе лежала куча тряпок.

Наступного дня вирушаємо у волонтерський центр "Тризуб Дентал" у Карлівці, за 15 км від Донецька.

Давід Пластер хоче побачитися з волонтером 54-річним Ігорем Ященком, з яким познайомився 2016-го.– На пропускних пунктах краще казати, що ви – перекладач, а не журналіст, – радить Володимир Киянов.– Мы везем помощь друзьям-военным, – каже на українському КПП на виїзді з Костянтинівки.

Там просять показати паспорти і пропускають.

У волонтерському центрі Ігор Ященко обіймає Давіда Пластера.

У сусідньому кабінеті чути звук стоматологічної установки.

В коридорі кілька військових чекають черги до лікаря.– Постачав стоматологічне обладнання в Україну, – розповідає Ігор Ященко.

– 2014-го почав волонтерити.

Коли приходили замовлення на ліки, виявилося, військовим потрібно багато препаратів від зубного болю.

Ми відправляли.

А потім зрозуміли, що треба зуби лікувати, а не притупляти біль.

Обладнанням забезпечили кілька госпіталів і стоматологів, які служать у ЗСУ.

Та виявилося, що військова стоматологія писана за зразками 1980-х.

Тоді діяв принцип: немає зуба – немає проблеми.

Допомога дантиста потрібна 95 відсоткам військових.

Із них 60 процентів потребують негайного втручання.

Медики-волонтери працюють із 8:00 до останнього пацієнта.

Військові лікарі так не хочуть."Тризуб Дентал" побудований на місці колишнього дачного будинку.

На подвір'ї стоять два пересувні стоматологічні кабінети.

Біля них черга – місцеві привели дітей.– Переважно лікуємо військових, але проводимо безкоштовні дні й для дітей, – каже.

– За п'ять років наш проект з однієї машини й трьох стоматологів доріс до п'яти пересувних кабінетів та мобільно-діагностичного комплексу.

Допомогли понад 35 тисячам бійців.

Працювати з ними приїздили більш як 200 лікарів.

На другому поверсі будинку розташовані кімнати для стоматологів і військових.

У кабінеті Ященка – радіорубка.– Спочатку тут не було чути жодного українського слова.

Вороги забили весь ефір музикою та однаковими новинами, – каже він.

– Виставляли українських військових хунтою, карателями й "бандерами", поширювали фейки про розіп'ятих хлопчиків.

У ЗМІ почув про військовослужбовця Максима, який запустив радіо, щоби протистояти інформаційній війні.

Його розшукати не вдалося.

Вирішили створити своє радіо.

Поставили за будинком вишку.

Музику транслювали з комп'ютера.

Перші ефіри були з командирами підрозділів "Правого сектора".

Російська пропаганда залякує ними, малює кровожерливими дияволами.

А в нашій програмі "Живемо на війні" вони декламували вірші, розповідали про національну ідею, пояснювали, чому пішли воювати.

Коли нас почали глушити, ми зрозуміли, що попали в точку.

Починали з двох сіл.

Зараз маємо потужний передавач.

Нас чують на половині окупованих територій.

Метрів за 30 від волонтерського центру двоє працівників закінчують прибирати територію біля церкви зі світлого дерева.

Двері оздоблені слов'янськими солярними символами.

На іконах зображений Ісус Христос у вишиванці.

57-річна Галина Солонько зі Львова вішає на образи вишитий рушник.

Вона стоматолог.

Щоб приїхати на Донбас, узяла відпустку.– Мати просила цей рушник – нашу сімейну реліквію – передати саме до цієї церкви, – говорить.

– Вона позаконфесійна, збудована на волонтерські кошти.

Місцевий капелан уже давав у цій церкві шлюб.

Завтра вперше хреститимуть дитину.

Один із військових у черзі до стоматолога пропонує поїхати у штаб добровольчого українського корпусу "Правий сектор" в Авдіївці, за 6 км від Донецька.

Він саме збирається туди з побратимами.

Їдемо слідом за ними хвилин 30.Авдіївку проросійські бойовики захопили у квітні 2014-го.

У липні місто звільнили військовослужбовці 93-ї бригади з бійцями "Правого сектора".

Після того, як 21 січня 2015-го бойовики захопили Донецький аеропорт, почалися обстріли передмістя і промзони на південних околицях Авдіївки.

ДУК спільно зі ЗСУ обороняв аеропорт і прилегле селище Піски.

У квітні 2015-го добровольців відвели з лінії фронту.

Штаб побудований на території колишньої птахофабрики.

Військові звели баню, тренувальний майданчик та переобладнали казарму.

У ній на ліжках сидять кілька десятків солдатів.

Слухають лекцію 33-річного Артема Конопкіна з громадянського права.

Між ліжками бігає цуценя хаскі Юта.– Слава Україні! – вітається командир 23-річний Дмитро "Да Вінчі" Коцюбайло.

Має довгу чорну бороду.

Говорить літературною мовою.

– Усе не так, як каже наш президент.

Домовитися із сєпарами нереально.

Перед прийняттям будь-якого закону йде інформаційне вкидання – щоб побачити реакцію людей.

Начальник управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ Олексій Ноздрачов сказав, що їм легше інтегруватися з бойовиками, ніж із націоналістами й ветеранами.

Так говорять, бо хочуть протягнути особливий статус окупованих районів Донбасу.

Їх дискредитують.

Чоловіки старшого віку просять у "Да Вінчі" дозволу на перекур.

Звертаються до нього "друже".– Я бачив, як багато підрозділів приходили та йшли з фронту протягом 2014–2016 років, але "Правий сектор" завжди був тут, – каже Давід Пластер.

– "Да Вінчі" веде своїх солдатів на фронт і проводить вишкіл з підготовки до захисту України.

У перерві між лекціями військові запрошують повечеряти з ними.

Пригощають супом із м'ясом, тортом і кавою.

За столом говорять про арешти волонтерів.– Колись заїжджав до командира роти.

На позиції стояв червоний пожежний щит.

Було видно сєпарську позицію, бо листя вже опало.

Спитав: "Це жарт?" Командир відповів, що до них із перевіркою приїздив генерал штабу.

Сказав, так має бути по уставу.

Армію знищують такими методами, – каже "Да Вінчі".

Виїздимо зі штабу близько 18:00, коли у військових знову починаються лекції.

Дорогою американці говорять про політику.– Непроста ситуація.

На Донбасі є люди, які не хочуть брати участі у війні, але є й такі, що бажають витіснити окупантів.

Але бояться, що їхні жертви будуть марні, – каже Васерман.

– Основне, бути корисними для тих, хто цього потребує.Наступного ранку у Слов'янську на головній площі біля новорічної ялинки двоє чоловіків курять на лавці.

Один, у подертій синій куртці, розмовляє з легким молдовським акцентом.

53-річний Олександр Іванов працює двірником.

Був свідком спроби окупувати Слов'янськ 2014-го.– На другий поверх будинку, що поряд із моїм, влучили два снаряди.

Думав, що і моя хата розвалиться, – розповідає.

– Я пішов по хліб.

Вертаюся, а жінка каже: "Ти куди? У нас війна почалася".

Ночували в підвалах.

Ходив на роботу, щоб прибирати скло, яке вилітало з розвалених будинків.

Носив людям воду з фонтана, щоб могли хоча б у туалеті змити.

Тоді навіть роддом бомбили.

Людей із машин витягали, грабували, відбирали автівки.

Погрожували автоматами.

Заходили у квартири й виносили гроші та коштовності.

Не розумів, де наші, де чужі, бо форма у всіх була схожа.

Я пішов у воєнкомат і просив дати зброю, щоб захищати свою сім'ю.

Відповіли: "Не положено".

Приїздила Юлія Тимошенко до нас.

Мало народу до неї приходило.

Вона у в'язниці краще жила, ніж ми тут.

На кожному кроці валялися шприци від наркотиків.

Коли стало геть погано, приїжджали соціальні служби.

Роздавали картоплю, капусту, моркву, ліки, цигарки.

Більше року світла не було.

Їжу готували на вогнищах.

Жили, як цигани в таборах.

На площі заряджали мобільні телефони, бо там електрика була.

Потім почали потрохи ремонтувати будинки.Із місцевих ніхто не хотів, щоб тут була Росія.

Тільки кілька бабок з іконами вітали окупантів, бо думали, що СРСР повертається.

Чоловіки показують Джоелю Васерману дорогу до зруйнованого пологового будинку, метрів за 300 від центральної площі.

Будівля закрита на реконструкцію.

Поряд лежать купи сміття.– Міста на Донбасі виглядають, як і решта України, – говорить Васерман.

– Скрізь погані дороги, величезні поля, занедбані колгоспні будівлі.

Люди займаються щоденними справами.

З вікна автомобіля це не здається небезпечним чи екзотичним.

За винятком місць, які постраждали від війни.

Коли буваю в таких, намагаюся оцінити значущість землі, на якій стою.

Місцеві не виглядають вдячними за своє життя.

Та й не повинні.

Історія не просила в них дозволу зробити цю землю особливою.