Криваві війни та агресори: з якими конфліктами продовжує жити світ у 2020 році

Активні конфлікти: де ще проливається кров.

Найбільш кровопролитними залишаються війни у Ємені, Сирії, Україні та Лівії.

Конфлікти з нижчою інтенсивністю, але набагато довші, тривають у Південному Судані, Афганістані, Сирії та декількох країнах Африки.

Розберемо кожну групу окремо.

Почнемо з тих, де бойові дії все ще тривають (інформація подана частково на основі огляду “Індекс війни” січень-липень 2019 р.

від "Українського центру стратегічних досліджень", з яким автор мав змогу ознайомитись).

1) Ємен.

Столиця Ємену, місто Сана/ photo: Wikipedia.

Єменська війна триває з 2014 року між рухом хуситів "Ансар Алла" і законним урядом, від імені якого діє коаліція на чолі з Саудівською Аравією.

Хуситів непублічно підтримує Іран.

Війна перетворила і так бідну арабську країну на джерело найгіршої гуманітарної кризи у світі: зафіксовані численні епідемії, зокрема холери, від яких загинули десятки тисяч людей.

Ситуація погіршується зіткненням двох гілок ісламу: північ країни – територія хуситів, які дотримуються шиїтського віросповідання; південь – територія уряду і, відповідно, суннітського.

Третім важливим гравцем є терористична організація "Аль-Каїда на Аравійському півострові", яка займає малонаселену територію центру та сходу країни.

У 2020 році, якщо не зупинити війну, за оцінками експертів, ситуація може ще погіршитись, бо саудівські удари не припиняються.

Загинуло вже 100 тисяч людей, багато інших знаходяться зараз на межі голоду, більше 2 млн стали біженцями.

Військові кампанії наразі не дали великої переваги жодній зі сторін.

Спроба Саудитів захопити ключовий для руху "Ансар Алла" порт Ходейда ні до чого не призвела, але дала змогу провести перемовини щодо перемир’я у Стокгольмі і принаймні частково заморозити конфлікт.

Порт передали під контроль ООН.

Втім, хусити продовжують ракетну і наземну війну проти Саудівської Аравії за підтримки Тегерану.

Напади Корпусу вартових ісламської революції на судна та нафтову інфраструктуру Саудів, як не дивно, підштовхнули їх та єменців до нових перемовин.

Але напруга між США та Іраном може знову розпалити вогонь у Ємені, особливо зважаючи, що США невдало намагалися вбити головного іранського генерала у Ємені у той самий день, коли ліквідували Касіма Сулеймані.

2) Лівія.

Лівійська війна розпочалася майже одночасно з сирійською у 2011 році, як наслідок протестів під час Арабської Веснию сталося усунення, а потім і вбивство лідера країни Муамара Каддафі.

За довгі 9 років, що триває конфлікт, Лівія перетворилася, фактично, на failed-state, який керується озброєними парамілітарі та двома урядами на заході (Уряд Національної Згоди Фаїза Сарраджа) та сході (Лівійська Національна Асамблея генерала Хафтара).

Між ними, як і у Ємені, землі захопили племена і терористи.

Генерал Хафтар вже кілька разів намагався захопити столицю заходу Триполі та закінчити війну, але поки невдало.

Як провалилася і спроба підписати мирні домовленості між двома сторонами за посередництва РФ та Туреччини у Москві.

Саррадж і Хафтар відмовились домовлятися напряму, тож дипломати повинні були постійно курсувати між ними.

Політично та військово, Хафтар має більш сильну підтримку – включаючи Саудів, ОАЕ, Єгипет та Росію – та більш ефективне озброєння, російських найманців з ПВК “Вагнер” і з Африки.

З обох сторін використовуються дрони та БПЛА китайського і турецького виробництва.

Загальна кількість загиблих – близько 30 тисяч людей.

Захоплення Триполі викличе численні жертви та новий потік мігрантів до країн Європи, тож ЄС дуже зацікавлений стримати нову ескалацію.

Росія,Франція, Туреччина, Саудівська Аравія у свою чергу, зацікавлені у посиленні влади та впливу на півночі Африки та у басейні Середземного моря.

Особливо це стосується Кремля, який втратив свою базу через усунення та арешт президента Судану Омара аль-Башира.

Тероризм з Лівії перекидається на південь континенту у пустелі Сахелю – Чад, Нігер, Буркіна-Фасо, Мавританію та Малі.

3) Україна.

Конфлікт між Україною та підтримуваними Росією сепаратистами на Сході та анексія Криму триває з 2014 року і чи не кожен день забирає життя.

У відповідь на створення "народних республік" у Донецькій та Луганській областях, Україна починає контрнаступ, який обривається після введення Росією своїх регулярних військ та "котла" біля Іловайську.

Після цього, у вересні 2014 року, підписується "перший Мінськ".

А у 2015 році, після падіння Донецького аеропорту та битви за Дебальцево – "другий Мінськ".

Війна набуває формату, який триває дотепер: з обстрілами, жертвами серед цивільних, нападами на санітарний транспорт.

Вперше за останні роки був проведений саміт у "Нормандському форматі" у Парижі, але ефективність перемовин з Володимиром Путіним залишається сумнівною, незважаючи вже на два раунди обміну полоненими та арештованими.

Захоплення моряків та суден у Азовському морі призвело до ескалації та першого в історії України введення тимчасового та часткового військового стану терміном на 30 днів у областях, які межують з РФ, Білоруссю, Придністров’ям та Кримом.

Наразі, міждержавна війна має низьку інтенсивність з елементами прикордонних зіткнень і скоріш за все, буде тривати ще кілька наступних років.

Перспективи "третього Мінську" поки що неясні, але можливість така існує.

4) Сирія.

Війна уряду Башара Асада та угруповань, які протистоять йому, президентом Сирії майже виграна.

Урядова армія контролює більше 96% території.

Для порівняння, коли Росія втрутилась у війну у 2015 році, цей показник сягав всього лише 8%.

Наразі, бої точаться в основному в Ідлібі – північно-західному регіоні країни, останньому, який ще утримується повстанцями, звідки намагаються втекти місцеві жителі.

Башару Асаду допомагають шиїтський Іран та Росія, а також проіранські угруповання на кшталт "Хезболли".

Росіяни використали Сирію як тестовий майданчик для модернізації армії та тренування військ, які були або не були задіяні на Донбасі та в Криму, передусім флот та авіацію.

Протистоїть Асаду сунітська більшість, підтримувана арабськими державами і США.

На півночі Сирії курди ведуть боротьбу за свою державу (хоча Дональд Трамп відмовив їм у підтримці, коли дав добро на турецьку операцію в Сирії).

Сполучені Штати залишають у Сирїі лише 400 солдатів на базі Ет-Танф на сході Сирії, в основному для захисту нафтових родовищ і фактично, самоусуваються від конфлікту.

Тим часом, на території Сирії зі звільненням міста Багуз завершилася операція проти ІДІЛ, а у інших частинах Сирії тривають теракти.

11 млн сирійців, не включаючи біженців, потребують гуманітарної допомоги, на що потрібно $3,3 млрд.

Наразі дуже складно передбачити, чи дійде до завершення сирійська війна, яка триває вже 9 років.

Новий рік, старі протистояння.

Окрім власне військових конфліктів, світом ширяться й політичні протистояння, які подекуди переходять у "гарячу фазу".

Прикладом є боротьба Ірану, США та Саудівської Аравії за домінацію у регіоні: Тегеран збурює Перську затоку та Ірак нападами на танкери, нафтові і військові бази.

Не кажучи вже про акції непокори всередині країни персів, де були вбиті десятки, якщо не сотні людей.

Ясно наразі одне: іранці втомилися від влади аятолл і були б не проти світської держави.

Чи встоїть іранський режим – велике питання 2020 року.

Близький Схід, скоріш за все, залишиться гарячою точкою на світовій політичній мапі.

Але, можливо, вже без активної участі Сполучених Штатів.

Їх присутність більше не бажана, зокрема, в Іраку, де парламент прийняв необов’язковий заклик до уряду скасувати запрошення для армії США та міжнародної коаліції після подій з вбивством генерала Касіма Сулеймані.

І це вже буде трохи інший Близький Схід.

Вакуум цілком може спробувати заповнити Росія, яка хоче зміцнити свої позиції як надійного регіонального гаранта і партнера.

На іншому боці світу США все ще провадить свою торгову війну з Китаєм і безуспішно намагається приборкати ядерні амбіції Північної Кореї.

Молодий лідер КНДР Кім Чен Ин, як вже було яскраво показано на позачерговому пленумі, не збирається відмовлятися від свого ядерного арсеналу.

Він хоче зробити свою державу рівною іншим.

Наприклад, Пакистану чи Індії, у яких теж є ядерна зброя.

Гроші на це КНДР заробляє на ядерному розповсюдженні, контрабанді та хакерстві.

Тим часом, деякі з членів НАТО, як-от Туреччина, натомість розвертаються до Росії за допомогою і захистом.

Лише один договір СНО-3 (відомий також як New START) стримує Москву та Вашингтон від нової гонки ядерних озброєнь, але він спливає вже взимку наступного року і наразі ні у кого немає впевненості, що його продовжать.

Світ занурюється у нові види зброї: надзвукова, кібератаки, космічні сили, лазери.

Безпекова архітектура зазнає змін та тиску і її потрібно підтримувати та розвивати.

Незважаючи на підписання "першої фази" торгового перемир’я, конфлікт між Вашингтоном та Пекіном ще далекий від вирішення, бо базується не лише на економіці (зростання якої, у Китаї, слід визнати, за останній час сповільнилось).

Наразі, США зменшує залежність від Китаю, скорочуючи інвестиції, науковий обмін, експорт.

Це відбувається у галузях зв’язку, IT, авторського права, нацбезпеки тощо.

Але не все так райдужно для Сполучених Штатів: лише три країни перервали свої зв’язки з фірмою Huawei, як того просили у США.

Це сталося тому, що Китай досі є одним з найбільш важливих економічних партнерів у світі, а надто для країн Африки, Азії, Латинської Америки та ЄС.

Обидві країни страждають від дуже великого державного боргу та під загрозою рецесії, відзначають світові економісти, але ризик нової фінансової кризи радше низький.

І це все відбувається на фоні виборів президента США восени 2020 року.

Вони можуть покласти край "правлінню" Дональда Трампа, або продовжити його непередбачувану каденцію ще на чотири роки.

Якщо станеться друге, то Америка ще глибше зануриться у антиглобальні процеси та у демонтаж існуючої системи світового порядку.

Це вже змушує країни-союзники США думати про самостійне забезпечення власної безпеки.

А це, у свою чергу, може породити появу кількох нових ядерних держав: Іран, Саудівську Аравію, Південну Корею або й Туреччину.

Годинник Судного дня завмер за дві хвилини до опівночі – часу катастрофи.

На цьому фоні Південною Америкою прокотилася хвиля протестів та невдоволення.

Масштабні протистояння відбулися навіть у благополучному Чилі через мінімальне підвищення цін на проїзд у метро.

Це вже не кажучи про майже постійну кризу у Венесуелі.

Авторитарні режими все більше стикаються з опором з боку своїх громадян, тож перевороти у слабких країнах Африки та Америки не можуть бути виключені.

У Європі є постійна загроза зростання уряду популістів та націоналістів.

І хоча Брексіт вже точно відбудеться 31 січня, після цього перед Лондоном постане величезне завдання підписання тонни нових угод, не кажучи вже про ризик розпаду Королівства на вільну Шотландію та єдину Ірландію.

Наразі, ніхто не впевнений у тому, що Сполучене Королівство виторгує собі нове місце у світі до кінця 2020 року, як це наразі заплановано.

Майбутнє уряду Бориса Джонсона буде напряму залежати від успіху подальших перемовин.

Вірогідніше за все, світ не позбудеться точок напруги у 2020 році, який вже почався, доволі інтенсивно, у царині міжнародного протистояння і ризики у розділеному світі залишаються доволі високими.

А от кількість людей, які живуть за межею бідності, може навпаки, знизитись через зростання економіки у Нігерії, Індії та країнах на південь від Сахари.

Що ще, крім політики: зміна клімату, нестача їжі, наступ пустелі.

Кліматичні зміни ми вже можемо спостерігати зараз: роки стають все теплішими, пожежі та урагани – все сильнішими.

На нове десятиліття метеорологи прогнозують ще більше екстремальних погодних подій.

Вчені вже попередили: світ потеплішав на 1,1 градус Цельсію з доіндустріальних часів, а до кінця століття цей показник може сягнути 3-4 градусів.

Яскравий приклад – північні острови Гренландія та Ісландія.

Перша втрачає лід у сім разів швидше, ніж у 1990-ті, друга – свої культові льодовики.

Це може вилитися у потепління океанів ( а значить – сильніші бурі та урагани), більші посухи та опустелювання земель, придатних для сільського господарства.

Більша кількість теплових хвиль може призвести до збільшення кількості жертв влітку.

Головна причина – викиди парникових газів, які постійно оновлюють власні рекорди.

Боротися з цим можливо через скорочення викидів у атмосферу та перехід з викопної до "зеленої" енергетики.

Кліматичні зміни – довгостроковий ризик, з яким світ стикатиметься як мінімум наступне десятиліття.

Через це можна очікувати зростання вимушеної "кліматичної" міграції та посилення "війн за ресурси", попереджують у Світовому Економічному Форумі.

Одним з найбільш яскравих прикладів зміни клімату є нестача води та їжі у світі.

Це, виявляється, напряму пов’язано із таненням льодовиків.

Наприклад, Азія залежить від води, яка стікає з Гімалаїв для вирощування таких культур, як рис (а рис вимагає дуже багато води!).

Під загрозою можуть опинитися до 800 млн людей.

На Близькому сході, де і так пустеля вже є домінуючим ландшафтом (і де сільське господарство фактично народилось), пісок може забрати собі ще більше родючих площ.

Теж саме стосується і Південної Європи: їй загрожують піски Сахари, переносимі вітром.

Запустелення може статися і на рівнинах США.

Дослідження "Нежитлова земля" Девіда Уоллеса-Уеллса каже, що на кожен градус потепління, урожайність зернових культур падає в середньому на 10%.

Прогноз вчених – 40% до кінця століття, якщо справи будуть йти як зараз.

Зміни клімату можуть викликати одночасну продовольчу, гуманітарну та політичну кризу на кількох континентах.