Годі примітизувати образ українця, – ексклюзивне інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі"

У першій частині матеріалу дізнавайтесь про те, які курйозні моменти стались на зйомках, задля чого Ірма Вітовська була змушена шифруватись та відгукувалась на чуже ім'я та чому зйомки для режисера були пеклом.

Як насправді робили добре і чесне кіно, де українці чи не вперше подані не через "тролінг" у комедійному жанрі? Як вдалося весело розповісти про драматичне життя героїв, чи це не перешкодило потраплянню на міжнародні фестивалі? Чому європейці сприймають формулювання "українська комедія" подібно до "індійського хоррору" та як вдалося розвінчати цей міф? Про це і більше – читайте з перших уст в екслюзивному інтерв'ю.

Інтерв'ю з творцями фільму "Мої думки тихі".

Ваш фільм отримав 5 відзнак на ОМКФ, 2 нагороди Нацпремії кінокритиків "Кіноколо", спеціальну нагороду на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і вже була показана в 11 країнах.

Мабуть, не є скромно хвалити своє дітище, але якого дива вас скрізь нагороджують? Якщо серйозно, що нового і вартісного вам вдалося привнести в українське кіно?.

Антоніо Лукіч: Ми спробували створити таке кіно, яке догодить майже всім.

Це кіно створювалось, аби всі були задоволені.

Як наслідок, дійсно отримали призи і глядацьких симпатій, і молодіжного журі, і критиків.

Дмитро Суханов: Як на мене, у кіно є думка, вона важлива, глибока і чесно розказана, тому не може не торкати людей.

Розумієте, є фестивальні очікування, і є комедійні очікування в кінозалалах, а ми запропонували кіно зрозуміле та затребуване і там, і там.

Дмитро Суханов.

Антоніо Лукіч: Є експортне українське кіно, орієнтоване на міжнародні майданчики.

Для європейців ідея про українську комедію звучить як абсурд, подібно до того, як для нас – індійський хоррор.

Ти уявляєш цих життєрадісних індусів, які тільки що співали-танцювали, а далі має бути страшно..

Так і з Україною.

Ми намагались легко і весело розповісти історію про достатньо драматичне життя героїв.

І це могло б стати каменем спотикання для потрапляння на міжнародні фестивалі.

Але це людей і дивувало.

Вони були неочікувано здивовані, що якийсь фільм з України може бути веселим і абсурдистським.

Хоча наше життя нам показує, що ми живемо в епоху глобального абсурду й еклектики.

Ми знаємо, що кожна культурна епоха закінчується війною.

Наприклад, романтизм закінчився наполеонівськими війнами і так далі.

Ми живемо в епоху еклектики, постмодернізму, коли не поєднується все з усім.

І наш фільм – класичний представник цього постмодернізму.

Це могло їх і подивувати.

Режисер Антоніо Лукіч.

Ви зробили людяне кіно, без "сортирного гумору", у якому ми з теплотою впізнаємо наших мам.

Вигадали авторський хештег для запрошення на фільм #зводимамувкіно.

Оці всі коди і меседжі про взаємодію мами і сина зрозумілі на пострадянському просторі.

А на закордонному майданчику були проблеми зі сприйняттям?.

Антоніо Лукіч: Стосунки мами й сина – це універсальна тема і вона зазвичай сприймається всіма добре і зрозуміло.

Проте різниця є не лише у векторі очікувань, а й у симпатіях глядачів.

Якщо брати до уваги конфлікт поколінь, на Заході люди чомусь особливо сильно симпатизують головному герою.

У діалогах між мамою і сином всі симпатії забирав Андрій Лідаговський, який зіграв сина.

А для нашої аудиторії – мама.

Це підтверджується і вітчизняними призами, що їх отримали актори, котрі зіграли батьків: до прикладу, Ахтем Сеітаблаєв за роль батька у фільмі "Додому" і Ірма Вітовська за фільм матері у фільмі "Мої думки тихі".

Ця думка відтверджується і реакцією залу: Ірма на Заході – це якийсь шум і обтяжливі обставини на шляху головного героя до рахівського крижня і, як наслідок, еміграції в Канаду.

Дмитро Суханов: На Заході стосунки між батьками і дітьми та виховання дітей – більш егоцентричні.

А ми живемо на зламі поколінь, коли молоде покоління виховується в європейській парадигмі, а покоління наших мам і батьків – ще у пострадянському, де більш общинний і сімейний уклад стосунків.

Відповідно очікування у них один від одного – різні.

Тут ця історія читається як стосунки матері і дитини, навіть більше з точки зору мами, а там – як дорослішання молодого чоловіка, де мама невиправданно істерить і багато на себе бере.

Повнометражні комедії, що вийшли за останні роки, відрізняються від вашого кіно.

У стрічці "Мої думки тихі" немає оцього кітчевого викривленого представлення українців через бурлеск чи приниження.

У вас головні герої є людяними і не викликають бажання насміхатись з них.

Чому ви обрали саме таку подачу персонажів і прогнозували, що вона буде вдалою?.

Ірма Вітовська: Це дійсно так, наші персонажі не про тролення, вони з любові.

Антоніо Лукіч: Кожного разу, коли я хотів понасміхатись, Діма бив мене електрошокером.

Говорив: або ми робимо добре і чесне кіно, або...

Ірма Вітовська: А мені здається, що це просто експлуатація образу Тарапуньки, яка до всіх пір тягнеться.

І чомусь українці сприймають через цей персонаж.

Це відходить, просто не всі зрозуміли, що це вже стає нецікаво.

На обивателю ще експериментують, але є тенденції, що це вже таки не смішно.

Що таке сьогоднішній архетип? Я теж одягаю вишиванку на свята, як даність традиції, але це не значить, що в мене немає гаджета, я не працюю у глобалізованому світі.

Це робить кожна людина вже у маленьких містечках, чи варто уявляти її й далі неандертальцем?...

Ірма Вітовська-Ванца.

Антоніо Лукіч: Україна – самостійна і сучасна країна, частина світового контексту.

Ірма Вітовська: Так, і не треба вже далі примітизувати образ українця, як якогось збірного персонажу з анекдотів, продовжувати стару свідому політику бачення такого персонажу.

Дмитро Суханов: У цьому є й велика заслуга того, що телебачення та кіно поступово витісняється інтернетом і стрімінговими платформами.

Тобто все більше українців навіть в регіонах поглинають світовий контекст.

Усе таки українські виробники медіа й телепродукту йшли на поводу у глядачів: якомога більше вульгарного контенту робили для заробляння грошей з якомога більших мас людей.

А наразі на іноземному контексті наш глядач вчиться, у нього прищеплюється смак і він поступово витісняє несмак.

Тому і виникає запит на якісну українську комедію.

Ірма Вітовська: Ми побачили, як фільми цього жанру стартонули, а тепер вони спадають.

Це ми поїли і все.

Натомість "Мої думки тихі" – картина, яка заходить, піднявши планку у сприйнятті гумору.

Антоніо Лукіч: Планка дуже проста, є комедія ситуацій, комедія положень і комедія характерів.

Наш фільм – комедія характерів, де головне знаходиться між рядків, не проговорюється, а грається.

Поміщаючи дивні характери у відповідні сцени і ситуації, ми вивільняли цей гумор, який більше звучить у паузах між словами, ніж у самих словах.

В одному інтерв'ю, Антоніо, ти сказав: "Насправді, я сам провокую незручності хамством або ще чимось.

Так легше намацати характер людини, коли бачиш, як вона викручується з дурних ситуацій.

Незручність – це наскрізна для мене тема, але життя дійсно бачиться мені дискомфортним".

А зйомки, які тривали три роки, тобі здавались пеклом, бо ти створював ці незручності, і тобі у відповідь також "прилітало"? Якщо серйозно, які курйозні моменти були на зйомках?.

Антоніо Лукіч: Я обожнюю їх створювати, а й сам не люблю відчувати себе дискомфортно.

І головна незручність у моєму розумінні – це спілкування між двома людьми.

Коли незручність між незнайомцями – це нормально, про це не цікаво знімати і говорити, а коли між близькими людьми – це тема мого фільму.

Чи було незручно на зйомках? Так, весь час.

Тому я говорю, що якщо у вас батьки не олігархи, то в кіно краще не лізти.

Одиниці можуть сумістити це з особистісним благополуччям, що легше зробити в інших країнах.

Бути кінематографістом в Україні – це архіскладно, але і весело.

Ірма – це був радісний промінчик у наших зйомках, професіоналізм вищого гатунку.

Ірма Вітовська: Смішний випадок був у Косино, коли я шифрувалась.

Знаєте, як зверталась до мене знімальна команда? "Ану йдіть сюди, Галино Антонівно!...".

Антоніо Лукіч: Справа в тім, що Ірма – дуже впізнавана на Закарпатті.

Тому нам доводилося її називати іншими іменами, аби люди не зірвали зйомку.

Ірма Вітовська: Я там не така, як вони звикли мене бачити на обкладинках чи в інтерв'ю.

Тому вони й не могли цілковито впізнати.

І як реагували?.

Ірма Вітовська: Якщо хтось і зупинявся, то Антоніо швидко називав мене Галиною, – і вони проходили повз.

Антоніо Лукіч: Скажіть правду, вони просто просили вас розписатись на їх купальниках, але маркера не було, тому ви їх і "морозили"...

Ірма Вітовська: (Сміється) Але це була задача надзвичайна, щоб вони не зрозуміли.

Дмитро Суханов: Був ще курйоз.

У перший знімальний день, вся група сіла в поїзд і поїхала в Ужгород, дорогою ми знімали сцени в поїзді.

Моя роль, як продюсера, була стати між вагонами і якось заговорити продавця риби, аби той не ходив туди-сюди й не потрапляв у кадр.

А йому треба було терміново походити між вагонами, бо це його бізнес, а ми добряче заважали.

Антоніо Лукіч: Дімі довелося купити в нього всю ту рибу, і на зйомках ми вже її доїдали.

Ірма Вітовська: Може, давайте пожартуємо?..

Ну, Андрій Лідаговський, що зіграв сина, у нас раз добряче напився, що ми два дні не знали, буде він зніматись чи ні.

Антоніо Лукіч: Але це не зрозуміють, це неправда, звісно.

У Андрія просто проблеми з алкоголізмом (Усі сміються).

А ви його тому зараз і не взяли з собою на інтерв'ю?.

Ірма Вітовська-Ванца: Насправді ми жартуємо.

Андрій – дуже вихована й інтелігентна людина.

Ірмо, а як вам було в акторському дуеті з новачком?.

Ірма Вітовська: Для мене було шоком, коли дізналась, що цей фільм – дебют сімох членів команди.

Я не знала, що сценарій – це дебют, себто автор сценарію і режисер – одна особа.

Окрім цього, дебют головного героя, оператора, головного художника..

І в останній момент я дізналась, що це також дебют і продюсерської групи!.

Антоніо Лукіч: Мабуть, це була катастрофа?...

Ірма Вітовська: Та ні, це було круто.

Якраз той варіант, коли всі люди на своєму місці опинились.

А буває ж навпаки: не дебют, за роботу беруться профі, монстри, а на виході – нічого.

Яка сцена фільму запам'яталась найбільше?.

Ірма Вітовська: Ми її називаємо "сауна".

Нас закрили у старенькій машинці, де немає провітрювання, і ми їздили в дуже велику спеку в Закарпатті..

У нас плавився мозок, ми ледве згадували ті діалоги.

Антоніо Лукіч: Приємним бонусом того вечора було те, що ми таки приїхали в Косино, і нам дозволили користуватись усіма термальними басейнами.

Фактично тільки знімальна група і плавала...

Як режисеру, яка сцена найбільш вдала?.

Антоніо Лукіч: Залежить від настрою.

Сьогодні може подобатись сцена з помадою, а в інші дні – сцена зі Славутою.

Фільм хоч і є комедією, але мої улюблені сцени – драматичні.

Вони просто неочікувано добре вийшли для мене.

Я не думав, що, як режисер, можу бути настільки переконливим у такій серйозній розмові.

Ірма Вітовська: Коли ми її робили, ти навіть заплакав.

У полі сидить режисер Антоніо зарьований....

Антоніо Лукіч: Про алкоголізм Андрія можна говорити, а про такі речі я забороняю.

Ірма Вітовська: А я ледь не розколалась в одній сцені, коли на руль упала!..

Дмитро Суханов: У фільмі є моменти, коли ти водночас і смієшся, і плачеш.

Це якась маленька магія, що розкривається при перегляді.

Ірма Вітовська: Це виклик для артиста.

Я ж хребтом відчуваю, що це смішно збоку, але маю ж бути в контрапункті.

Антоніо Лукіч: У цьому і був професіоналізм.

Я б точно розколовся.

У другій частині інтерв'ю читайте, чому головна жіноча роль писалась виключно під Ірму Вітовську, яким був найбільший страх при роботі над комедією, як мами "кінобанди" реагують на драматичну комедію.

А також про те, чи хотіли творці фільму емігрувати подібно до головного героя, за яких умов наше кіно стане успішним і прибутковим, чи дійсно ми незворотньо запізнилися та що чекає на український кінематограф.

Мої думки тихі: дивіться трейлер фільму онлайн.