Про гетто, виживання і "українського Шиндлера": до Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту

"Ми впали між могилами і лежали так до самого ранку...".

Лариса Майстренко: "Бабуся сказала мені, що відбулося в Бабиному Яру, коли я вже подорослішала.

Спочатку вона приховувала, що моя мати з родичами загинули там".

"Господар, який стояв переді мною, отримав кулю в голову.

Кров бризнула на мою спідницю...".

Уродженка Дубна, громадянка США Олена Сегалл (Швом) поділилася з "Радіо Свобода" спогадами про трагічну історію родини і власний порятунок.

Як почалася війна, їй було 11.

Вона пам'ятає дитинство, коли у центрі міста гралася з українськими та польськими дітьми.

Батько торгував збіжжям і мав будинок.

З вікна вітальні виднівся Дубенський замок.

Спокійна атмосфера змінилася в кінці 1940-го, коли населення почало ставитися до євреїв із осторогою.

До Швомів радянська влада підселила сім'ю приїжджого офіцера.

З початком війни той пропонував евакуюватися разом.

Батько Олени – відмовив.

"Мама звернулася до батька (я ніколи цього не забуду): "Герша, давай поїдемо з ним".

А він: "І що, лишити дім, своє місто?" Ніхто не знав, що тут будуть такі звірі.

А потім, коли розпочалося гетто – куди бігти?", – розповідає Олена Сегалл.

За 2 місяці після приходу нацистів до Дубна Олена втратила батька і дядьків – їх забрали вночі й розстріляли на єврейському цвинтарі.

Євреїв обмежували в пересуванні і змушували ідентифікувати себе позначками на одязі.

А на початку квітня 1942-го року створили гетто.

"Бабусин будинок був включений у стіну гетто.

Це була перша вулиця, яка відгороджувала єврейський район.

Із дощок побудували некрасивий паркан, зверху був колючий дріт.

Частину будинку, яка виходила на вулицю, забили дошками – вікна і двері.

Там були ще мої тітки і чужі люди.

Але все ж таки це було "у своїх".

За сім тижнів після заснування гетто більше половини його мешканців знищили.

Сегалл згадує, у травні нацисти у Дубні стратили близько 5 тис.

Загинули її бабуся і дідусь, тітки, 5-річний двоюрідний брат та інші родичі.

Мама Олени працювала, тому її та доньку не зачепили.

Якось дорогою до праці їм вдалося відсторонитись від загону.

Мати віддала доньку чеському селянинові, другу родини.

Сегалл-Швом усе життя шукала його нащадків, пам'ятаючи лише прізвище.

У 1942-му ж її прийняли в тій родині, як рідну.

Скоро господар, боячись за безпеку сім'ї, попросив дівчинку покинути дім.

Блукаючи лісом, Олена знайшла село, де в українця жила її тітка.

Олену виявили, зморену сном, просто під ворітьми.

Та за тиждень обом довелося покинути й цей притулок.

Тітка мала фальшивий документ, у дівчинки – жодних посвідок, ще й назвалася ім'ям шкільної подруги – Халінка.

Коли від постійних подорожей босоніж почали пухнути ноги, вони не витримали – пішли до гетто в Мізочі.

Там їх поселили і нагодували.

Та за тиждень будинок, де жили євреї, оточили СС і поліцаї й почали обстріл, виганяючи людей.

Дівчинка з тіткою сховалися між будинками, звідки було видно плац, куди окупанти зганяли євреїв.

"Ми бачили одного чоловіка-єврея, який біг і лив бензин.

А за 3-4 години ми почали горіти.

Кажуть, що це допомогло багатьом людям утекти.

І це правда.

Ми змогли вистрибнути через вікно і побігли вниз, до річки Устя.

Там, де не було вогню, по нас стріляли.

Ми вбігли в коридор бані біля річки, а там уже було багато людей, включно з господарем будинку, де ми жили.

Господар, який стояв переді мною, отримав кулю в голову.

Кров бризнула на мою спідницю", – згадує жінка жахи, які не дають їй спокою і донині.

Пізніше пожежу в Мізоцькому гетто назвуть "єврейським бунтом".

Того дня на плацу перед цукровою фабрикою у Мізочі були знищені 1500-3000 людей.

Поліцай навів дуло автомата на Олену та її тітку, але почув їхню польську мову і привів до місцевої управи.

А німецького офіцера, котрий зняв із них хустки, збило з пантелику волосся полонянок – білявки.

Зовнішність урятувала.

За кілька днів, дорогою до Острога, Олена впізнала на одному з подвір'їв іще одну білявку – свою маму.

Здолбунівський підприємець Герман Ґраубе, дізнавшись про ліквідацію гетто в Рівному, де на його компанію – будівельно-промислову фірму – працювали євреї, домігся волі й особливого статусу для 150 здолбунівських, острозьких і мізоцьких єврейських робітників.

Туди потрапили й Олена з матір'ю.

"Про нього є книга під назвою The Moses of Rovno ("Мойсей із Рівного").

Його секретарка також допомагала нас рятувати.

Нас оточувала атмосфера, к якій не дозволяли переслідувати", – розповідає Олена Сегалл.

Герман Ґраубе був свідком масових розстрілів євреїв у Дубні, свідчив на Нюрнберзькому процесі.

Наприкінці війни жінки опинилися в Кельні, пережили бомбардування.

Олена стала бібліотекарем, працювала у Гарвардському університеті, отримала ступінь доктора філології і викладала російську мову в університеті Дікінсона (Пенсильванія).

У місті Дубно нацисти влаштовували страти єврейського населення 6 разів.

Із 13 тис.

дубнівських євреїв у кінці війни живими лишилися 300.

На території Рівненщини масові страти євреїв тривали протягом 1941-42 рр.

Кількість загиблих сягнула 100 тис.

"Коли в'їжджаю в Дубно – там земля тепер під тротуаром, немає будинку – я ніби входжу на свій шматочок колишнього життя.

Зазвичай, коли людина помирає, її ховають, і є те місце, є пам'ять.

Цього у нас немає.

У Дубні вивіски з бронзи вкрали й відправили на розплав".

"Вода була червоною від крові...".

Бас Галина Миколаївна – мешканка міста Деражне.

Будучи геть юною, вона стала свідком розстрілів єврейської громади міста.