Вибір був або спиватись, або досягати успіху у спорті, – чемпіон Паралімпіади Віктор Дідух

Про прихід у спорт.

Я із педагогічної сім'ї, тато був директором школи, а мама – вчителькою.

Також маю трьох старших братів, які теж грали в настільний теніс.

Почав займатись з п'яти років.

Тато став першим тренером.

Була конкуренція із братами, але вони старші, то розуміли, що зараз вони виграють, а потім це зміниться.

Але ніколи не було, що він виграв, значить він – поганий.

Все в межах розумного.

Тим більше, між нами велика різниця.

Між мною і старшим братом одинадцять років різниці.

Тому ми більше допомагали один одному, ніж конкурували.

Один брат почав в 9 класі грати, інший в 7-му класі.

Їм як така професійна кар'єра не світила.

Я і третій брат поїхали в Київ вчитись.

Про бажання покинути настільний теніс.

Бажання виникало, але це буквально коли мені було 6-7 років.

В мене не виходило, програвав, був малим, тому так реагував.

Але не думав перейти в інший вид спорту.

Просто був на "психах" і нервах.

Про усвідомлення, що спорт – це його.

Це сталось, коли мені було 11 років.

Я поїхав вчитись в Київський інтернат фізичної культури.

Тоді почав займатись серйозно і зрозумів, що це – стиль життя.

Заради цього змінив життя і зрозумів, що зможу тенісом заробляти гроші.

Про важкість нового життя.

Спочатку не було складно.

Я не знав, що мене чекає.

В 11 років думаєш, що поїдеш в Київ, будеш тренуватись, все буде класно.

А коли приїхав, то у в перші місяці розпочались проблеми.

Батьків немає, ти сам не можеш вирішити всього.

Правда, в мене був там старший брат.

Але в нього був свій графік, свої уроки, тренування в різний час.

Не так складно було поїхати, як потім не кинути все і втриматись.

Найважчі перші пів року.

Це почався шостий клас.

Коли їхав, то думав, що буде все як вдома.

Але коли з'явились чужі тренери, вчителі… перші місяці були найважчі: з вересня до грудня.

Коли вже освоївся, то все пішло як по "накатаній".

Про вибір цивільної професії.

Вже коли пішов в Київ, то був кандидатом в олімпійську юнацьку збірну України.

В 9 класі їздив за кордон на пів року, де тренувався в клубах.

Відчув життя професіонала.

Та й гроші почав заробляти тенісом в 15 років.

Десь турнір виграв, десь форму дали, десь клуб гроші дав.

Мені це життя подобалось і ніякого вибору не стояло.

Після того, як в шостому класі пішов в інтернат, особливо не стояло питання іншої роботи.

Про першу серйозну перемогу.

Однієї серйозної перемоги не має.

Я всі ціную.

Кожна була на різному етапі життя.

В кожної були свої емоції.

Про шанс на Олімпійську медаль.

Олімпійське золото виграти було б важкувато.

Конкурувати з китайцями на Олімпіаді дуже важко.

Це навіть всій Європі важко.

Я був на той час в збірній, двічі їздив на чемпіонати.

Якраз повернувся з чемпіонату Європи 30 вересня 2010 році, а 4 жовтня ліг в лікарню.

І в кінці жовтня зробили операцію.

Виходить, що якраз на піку кар'єри приїхав і зробили операцію на ногу.

Ще не ампутацію.

Я відіграв два роки за національну збірну, мені було 23 роки, коли відбулась перша операція.

На Олімпіаду міг би потрапити, бо вся кар'єра була попереду.

А виграти… хіба скакати вище голови.

Про травму.

Знав, що я буду грати.

Приблизно уявляв, який протез буде, якщо відбудеться ампутація, знав перспективи в "Інваспорті".

Особливої розгубленості не було.

Вибір був або спиватись, або дальше досягати успіху.

Вибрати не було складно.

Одну ногу відрізали, ще друга є.

Про підтримку родини та близьких.

Нормально себе поводили.

Тоді зустрічався з дівчиною, не розійшлися.

Потім з нею одружився і зараз вже двоє дітей маємо.

Тато нормально ставився, теж жартував.

Всі нормально сприймали: "Ну без ноги, так без ноги, яка різниця".

Того, хто намагався мене жаліти, зразу виганяв з хати.

Я не сприймав жалості.

Мені було легше, коли ставились на рівних.

Не треба мені нічого подавати, приносити.

Чим швидше увійшов в нормальне життя, тим легше було.

Про повернення в спорт.

Я швидко повернувся.

27 листопада 2012 року відрізали ногу, а через 10 місяців я виграв чемпіонат Європи.

За 10 місяців нога повністю зажила, я адаптувався, зробили протез (і то не такий, як треба), але можна було грати.

Був повністю у формі.

А після перемоги на чемпіонаті Європи, ясно що вже плануєш про Паралімпіаду і нові досягнення.

А вийде чи ні? Відчував, що маю силу, можу конкурувати із суперниками і навіть бути фаворитом.

Про Паралімпіаду 2016.

Україна постійно була першою у світовому рейтингу, а китайці – другі.

Звичайно, від нас очікували перемоги.

Але так вийшло, що я в особистих змаганнях програв, хоч і був першим в рейтингу.

Але то таке, це спорт, так буває.

Сильно не розчаровуюсь.

Зараз, коли пройшов час, думаю, що ми досить нормально зіграли і взяли одне золото з двох.

Треба радіти, що воно було.

Про академію настільного тенісу.

Ідея запозичена з Китаю.

Там багато таких академій.

Коли виступав в Донецьку, там був тренер з Китаю.

Він говорив, що можемо поїхати тренуватись в Китай.

Але один день такого тренування коштував 70 доларів.

Там все дуже високого рівня.

Подумав, чого б не зробити такого в Україні.

Потім поїхав виступати за клуб в Чехію, і там була така академія.

І до неї люди їдуть і їдуть.

Тоді вирішив, що пора і в Україні таке робити.

Спонсорів залучав, але так і не залучив.

Все робив за свої кошти.

Все, що виграв на Паралімпіаді, вклав в неї.

До цього теж була академія, але це був орендований зал.

Вкладав гроші зароблені на змаганнях.

Зараз готуємось будувати новий зал, весною будемо починати.

Хочемо побудувати зал, який буде конкурентоспроможний.

Вже не скажуть, що в Києві, Чернігові чи Запоріжжі кращий зал є.

Він має відповідати вимогам, щоб і збірна тренувалась.

Зараз працюємо більш під заїзди.

Це – не постійні тренування.

Наприклад, ціле літо ми працювали.

180 людей приїжджало.

Збірна з тенісу теж тут готувалась до Паралімпіади.

Люди приїжджають, ми їх забезпечуємо проживанням, харчуванням, тренуваннями.

Таких великих аналогів в Україні не має.

Тому вважаю, що вона затребувана.

І ми ще розвиваємось.

Готель добудовується, буде робитись новий зал.

Про академію, як бізнес.

Це і не бізнес, і не соціальний проєкт.

Ми працюємо без бюджетної підтримки.

Приїжджав колишній міністр спорту Жданов і сказав, що не може виділити гроші, бо це приватний зал.

Все тягнемо своїми силами.

Але працівників треба наймати, організовувати харчування, утримувати зал, то треба мати гроші.

Через це вона – платна.

Тому це – десь вже початок бізнесу.

Про Паралімпіаду 2020.

Вже маю кваліфікацію.

У нас по рейтингу відбирають 14 людей.

Але я, як чемпіон Європи, чемпіон континенту, автоматично попадаю.

Але й так би потрапив, бо наразі є першим в рейтингу.

Не буду прогнозувати свої шанси, щоб не "накаркати".

Зроблю все можливе.

Думаю, що команда в нас сильна і будемо боротись.

Якщо вдасться хоч одне призове місце взяти, то буду радий.

Дивіться відео інтерв'ю з Віктором Дідухом після Паралімпіади.