Маленьке нагадування критикам законопроєкту про дезінформацію

Проєкт закону про дезінформацію вочевидь негодящий.

Усі, хто розносить його вщент (юристи, медійники, комісія з етики, інтернет-асоціація та інші), мають рацію.

Можливо, в якійсь ідеальній демократії запропоновані механізми й спрацювали б, але в державі, де біля штурвалу друг Андрія Портнова Андрій Богдан, — пардон, занадто ризиковано.

Цю зброю, хоч і спроєктовану, за словами авторів, для боротьби з російською інформаційною агресією, елементарно застосувати проти журналістів і медіа, які просто критикують владу, не слухаються її й не подобаються їй.

Багато хто з критиків побачив у цьому проєкті навмисне прагнення запровадити цензуру і дозволити Зеленському і компанії саджати журналістів у тюрму.

Дехто навіть вимагає крові особисто міністра Бородянського.

Мені здається, що таких намірів автори не мали, а Володимир Бородянський не заслужив такого переходу на особистості.

Але факт є факт — проєкт за теперішніх умов небезпечний.

Неважко спрогнозувати, що після такого одностайного «ні» від усіх без винятку середовищ — грубо кажучи, від Гужви до В’ятровича, — закон не має шансів бути ухваленим.

Але перш ніж відкорковувати шампанське і святкувати перемогу, зіпсуймо собі радість маленьким нагадуванням.

По-перше, Україна беззахисна перед пропагандистським наративом Росії та її агентів, які легально працюють в українському інформаційному полі, прикриваючись свободою слова.

По-друге, цього наративу за останній рік суттєво побільшало й більшає далі, і стає він дедалі нахабнішим.

Посилюється медіахолдинг Медведчука, з`являються нові осередки на зразок КРТ, де прямим текстом називають війну на Донбасі «громадянським конфліктом».

Учасники ефірів прямо закликають до капітуляції й хіба що не носять георгіївські стрічки, але вже кричать «Слава беркуту!».

Провайдери непомітно розблоковують доступ до російських пропагандистських ресурсів.

У соцмережах множаться боти Шарія й не тільки.

Медіа, які просувають російський наратив, діють дуже технічно, поширюючи його далеко за межі своєї первинної аудиторії.

По-третє, ще ніхто не запропонував реалістичний спосіб, у який можна було б припиняти маніпуляції, дезінформацію та (про)російську пропаганду в Україні, не порушуючи при цьому чинного українського законодавства.

Ризикну припустити, що такого способу просто немає.

Чинне українське законодавство, яке стосується медіа, написане для мирного часу, коли Росія була головним стратегічним партнером, а СБУ пила на брудершафт з ФСБ.

Попередня влада зробила кілька різких і, як ми згодом побачили, дієвих кроків для бодай часткового відмежування українського інфопростору від російського: заборонила ретрансляцію російських телеканалів, перекрила доступ до соцмереж і пропагандистських сайтів.

Але все, чого вона досягла в боротьбі з опосередкованою російською присутністю в українському медіапросторі, — це проголошення імпотентних ідей на зразок «конкурувати з пропагандою треба правдою!» та псевдосанкцій проти каналів Медведчука.

На які представники команди Порошенка при цьому не припиняли ходити.

Як ходять туди сьогодні нардепи від «Слуги народу», спокійно слухаючи у студіях ток-шоу історії про те, що Майдан був сепаратистським переворотом; що Крим просто знявся з якоря, поплив і пристав до російського берега, бо Україна його погано любила; на Донбасі народ повстав проти Ірини Фаріон; що антитерористична операція — незаконне застосування зброї проти мирного населення; і що все, чого хочуть сьогодні українці — це мир на кремлівських умовах, і Медведчук пророк його.

Росії нема куди поспішати — вона крок за кроком розширюватиме свою медіаприсутність і крапатиме на мізки 37 мільйонів «наявного населення» України, поки влада з гордістю запускатиме свої російськомовні канали для окупованих територій і вважатиме, що пішла в контратаку в інформаційній війні.

Що буде потім — ґуґліть новітню історію Молдови: експерти кажуть, що для нас планують приблизно те саме.

Словом, якщо митний союз, федералізація і «союзное государство» в перспективі пари десятиліть нас не влаштовують, нам доведеться змінити законодавство в напрямку обмеження свободи медіа і медійників, які просувають російський порядок денний.

Це боляче.

Щеплення теж боляче, не кажучи вже про те, що воно порушує права і свободи мікробів.

Хоча, можливо, це буде не так боляче, якщо робити щеплення від конкретної хвороби, а не всіх на світі.

Сказати прямо, що йдеться про (про)російську пропаганду, дезінформацію і маніпуляції.

Це буде також дуже дискомфортно для влади, якій доведеться пережити критику зусібіч (зокрема й від міжнародних організацій), а також втратити доступ до медійного ресурсу.

Випадок із російським агентом Кирилом Вишинським, арешт якого проросійські медіа та діячі подавали як «репресії проти журналіста-дисидента», був достатньо показовим.

Оскільки чинників дискомфорту у Володимира Зеленського та його команди достатньо й без боротьби з російською медіаприсутністю, можна припустити, що ця проблема не буде в пріоритеті.

На неї багато років закривали очі — чом би й не закривати далі? Тому є великий ризик, що після тріумфальної перемоги над законопроєктом Мінкульту тиша на контрпропагандистському фронті западе на місяці, якщо не роки.

А коли за це знову візьмуться, Україна буде вже набагато ближчою до втілення мрій Путіна-Медведчука.

До того ж, шанси на ухвалення непопулярних рішень, які б’ють по рейтингу, з наближенням наступних виборів знижуватимуться.

Тому з боку всіх стейкхолдерів процесу, які одностайно зарубали законопроєкт Бородянського, хотілося б побачити не менш потужний тиск на владу, аби вона розробила, ухвалила й почала застосовувати механізми боротьби з російською інформзаразою в Україні якнайшвидше.

І почути пропозиції: якими конкретно мають бути ці механізми, аби не обмежувати свободу слова без потреби, не виходити з-під контролю й досягати результату.

У мене, наприклад, є одна загальна пропозиція.

Не боятися слів «Росія» і «російський» у визначеннях того, з чим боремося.