Брезвін: підготовка хокеїста – це 12-14 років кропіткої праці

Напередодні старту національної збірної команди України з хокею у передкваліфікаційному турнірі до Зимових Олімпійських Ігор 2022 року ми поспілкувалися із президентом Федерації хокею України Анатолієм Брезвіним на предмет розвитку цього виду спорту в нашій державі.

І хоча 2020 рік лише розпочався, хокейний сезон перебуває у самому розпалі.

Попереду чимало важливих стартів.

Які б з них ви виокремили?.

Попереду в нас олімпійська кваліфікація нашої чоловічої збірної, а також чемпіонати світу серед чоловіків, жінок та юніорів.

Але не варто забувати і про найважливіший спортивний захід цього сезону – домашній чемпіонат світу серед юніорів до 20 років.

Анатолій Брезвін.

Чи можна вважати третє місце української команди на цьому турнірі високим результатом?.

Я би виокремив результати окремо взятого змагання – п’яти матчів протягом семи днів – із загальної системи підготовки кадрового резерву.

Доцільніше говорити про методику та принципи, які були використані при підготовці саме цього покоління гравців.

Це покоління гравців, які, нагадаю, окрім "бронзи" грудневого чемпіонату здобули золоті нагороди юніорського U18 чемпіонату світу у квітні 2018 року.

Слід говорити, що тренерами було пройдено шлях тривалістю не в два навчально-тренувальних збори, а 12-14 років кропіткої праці.

Ми всі мріємо про регулярні перемоги над Канадою, Швецією чи США.

Проте для того, щоб команда будь-якої країн могла виступати на чемпіонаті світу, вона повинна, перш за все, мати кваліфікованих хокеїстів відповідного рівня.

Але їх поява – це цілий процес, який має величезну кількість факторів.

Кожна перемога, кожна медаль на турнірі високого рівня – це результат багаторічної роботи.

Що саме ви маєте на увазі?.

Можемо зробити невеликий екскурс в історію.

1963 року у місті Києві було прийняте рішення щодо створення хокейного клубу, який тоді отримав назву "Динамо".

Разом із цим у різних містах нашої держави розпочалося будівництво льодових ковзанок та палаців спорту.

Водночас із будівництвом об’єктів спортивної інфраструктури почали відкриватися дитячо-юнацькі спортивні школи з хокею, розпочався процес підготовки тренерських кадрів.

В країні в широкому розумінні з’явився великий хокей.

Поява команди майстрів стала для дітей додатковим стимулом для занять цим видом спорту.

Але при цьому перші роки публіку тішили вихованці хокейних шкіл з інших республік….

Звичайно! Адже своїх вихованців в Україні не було.

Вони почали з’являтися років через 12-15.

В перші два десятиліття команди майстрів у Києві, а потім і в Харкові формувалися за рахунок вихованців хокейних шкіл Уралу чи Сибіру.

А масовий притік власного кадрового резерву відбувся фактично через двадцять років після появи професіонального хокею в країні.

Свої вихованці почали з’являтися у складі "Сокола" в середині 80-х років, а після успіхів команди на всесоюзній арені в країні розпочався справжній хокейний бум.

Саме цей бум привів до хокейних шкіл Андрія Срюбка, Ігоря Карпенка, Сергія Климентьєва, Вадима Шахрайчука, Олександра Годинюка, Дмитра Христича, Костянтина Буценка, Віталія Литвиненка та інших уславлених вітчизняних хокеїстів, які 1998 року здобули право участі в елітному дивізіоні чемпіонату світу і протягом дев’яти років поспіль забезпечували прописку нашої команди серед шістнадцяти найсильніших збірних команд світу.

А чому зараз Україна не може піти таким же шляхом, запрошуючи до складу вітчизняних команд талановитих виконавців з-за кордону, які зроблять яскраву картинку і тим самим закохають у хокей велику кількість дітей та юнаків?.

Тут знову потрібно повернутися в минуле.

Слід розуміти, що в ті часи для України були створені умови для інтенсивного розвитку хокею.

Були всі складові успіху: цілковита підтримка влади, соціальний ресурс (хлопці з Ангарська чи Пензи ні хвилини не думали після запрошення з Києва – різниця в умовах життя була разючою), фінансовий фактор не відігравав такої значної ролі як сьогодні (при співставних зарплатах найбільше значення мали побутові умови, які створювалися для спортсменів), і паралельно розбудовувалася інфраструктура.

А враховуючи привабливість Києва з соціальної точки зору, "Соколу" нерідко вдавалося виграти боротьбу за перспективних хокеїстів навіть у московських "ЦСКА", "Спартака", "Динамо" чи "Крильєв Совєтов".

Так у Києві з’явилися Олександр Куліков, Валерій Ширяєв, Микола Нариманов, Раміль Юлдашев, Юрій Шундров, Анатолій Степанищев, Сергій Давидов, Анатолій Дьомін, Михайло Татаринов та інші молоді зірки радянського хокею того часу.

Резюмуючи цей етап, слід зауважити, що ядром розвитку хокею була команда майстрів, під потреби та розвиток якої "підганялися" інші фактори в т.

й інфраструктура.

Свого часу ми намагалися піти таким шляхом знову.

Як ви пам’ятаєте, донецький ХК "Донбас" виступав у КХЛ.

Гравці, які виступали у "Донбасі" були дуже хорошого рівня і у нас була домовленість з президентом клубу Борисом Вікторовичем Колесніковим: він взяв на себе відповідальну місію залучати до клубу гравців, які в майбутньому могли б виступати за національну збірну.

Ним була проведена архіважлива робота і тринадцять хокеїстів дали згоду стати до лав першої команди країни.

Один гравець – Євгеній Бєлухін – отримав громадянство, ще шість чекали Указу Президента України про надання громадянства, а решта виконали умови міграційної служби.

Мета була проста: маючи тринадцять хокеїстів, які пройшли натуралізацію, наших гравців топ рівня, які продовжують показувати високий рівень, та молодих зірок, як Лялька, Захаров та Падакін, ми планували виграти чемпіонат світу 2015 року в Донецьку та повернутися до еліти світового хокею.

За нашою ідеєю натуралізовані гравці, так само як свого часу Шундров, Юлдашев, Кулабухов чи Ширяєв мали б утримувати нашу команду в еліті і спричинити той хокейний бум, який мав місце у 80-х роках минулого століття.

Тоді хокей став дуже популярним, модним, проте нажаль немасовим явищем.

Відсутність достатньої кількості об’єктів інфраструктури заздалегідь обмежувала кількість дітей, які могли б займатися цим видом спорту.

Україні певною мірою пощастило з талановитими тренерами та поколінням гравців.

Візьмемо хоча б покоління гравців 1974-1975 років народження.

Це було найсильніше покоління гравців у всьому Радянському Союзі! А до цього ж були сильні покоління 1969-1973 р.

з кількома гравцями збірних СРСР, нашими "НХЛівцями" Христичем, Годинюком, Чібірєвим та Житником.

Після цього покоління 1978-1981 р.

з продовженням плеяди представників України в найсильнішій хокейній лізі світу.

На початку 90-х років Україна була в топі юніорського та молодіжного хокею в світі! Саме тому вихід до еліти був лише питанням часу, а потрапляння на Зимову Олімпіаду 2002 року став апогеєм того періоду.

Як ви гадаєте, те покоління спортсменів могло досягти більшого?.

Насправді складне питання.

І дати однозначну відповідь на нього не так вже й просто.

З одного боку потенціал того покоління – я б говорив саме про покоління, адже талановитих гравців там вистачило б і на дві команди – сягав щонайменше виходу в плей-офф чемпіонату світу.

За медалі чемпіонату з топ-шісткою боротися було майже нереально, але змагатися з Німеччиною, Білоруссю, Латвією, Швейцарією та Словаччиною за потрапляння до 1/4 фіналу – було цілком до снаги.

З іншого боку соціально-економічна ситуація в країні в цілому та хокеї зокрема не сприяла стабільним виступам на міжнародній арені.

Іншими словами, у нас не було можливості реалізувати свій потенціал.

Втім матчі проти Канади (1:2), США (1:1), Росії (3:3) та Словаччини (2:2) на чемпіонатах світу та весь шлях України у відбірковому циклі та фінальний турнір Олімпіади-2002 – це золоті сторінки історії вітчизняного хокею.

Це правда, що 2014 року серед спортсменів, які мали отримати українське громадянство був і нинішній гравець збірної Росії та клубу НХЛ "Флорида Пантерс" Євгеній Дадонов?.

Я радий, що у Євгенія Дадонова так склалася хокейна кар’єра і бажаю йому подальших успіхів.

Дійсно, на той час його документи вже знаходились на розгляді у відповідному департаменті Адміністрації Президента.

Тренерський штаб збірної Росії не розглядав його у якості кандидата до складу команди, а кожен хокеїст мріє виступити на чемпіонаті світу.

Враховуючи проект, який планувався в 2013 році, тобто вихід в 2016 до топ дивізіону чемпіонату світу, гравці хотіли скористатися таким шансом.

Ніяких авантюр не було.

Була проведена серйозна цілеспрямована робота клубом "Донбас" та Федерацією хокею.

При цьому я б не забував і про інших гравців.

Той же Дмитро Кагарлицький виступає наразі на найвищому рівні у складі "СКА".

Загалом, потенційне підсилення було дуже серйозним.

Чому зараз не використовується інтенсивна модель розвитку як в часи розквіту "Сокола"?.

Реалії життя з того часу суттєво змінилися.

Ті підходи, які працювали тоді, зараз вже не працюють.

Тому наразі ми обрали шлях екстенсивного розвитку.

Ми прагнемо побудувати основу хокейної піраміди – базову інфраструктуру – спортивні об’єкти та дитячо-юнацькі спортивні школи.

Це основа основ.

За Радянських часів Україна чекала на появу своїх власних вихованців протягом 20 років, але це були вихованці фактично однієї спортивної школи.

Ближче до часів Незалежності в Україні існувало три потужних школи і ще два-три невеличких центри розвитку хокею.

Занепад інфраструктури (і спортивної в тому числі) призвів до краху всієї системи.

Поломка льодового обладнання на довгі роки залишила Донецьк без хокею.

Та сама ситуація із Сєверодонецьком, Запоріжжям, Кам’янським.

Та й Київ з Харковом до початку останнього десятиліття суттєво здали свої позиції в інфраструктурному плані.

В результаті Україна втратила свої позиції у світовому хокеї.

Ми є великою країною і можемо собі дозволити не залежати від несприятливих факторів, що відбуваються в окремо взятому місті.

Але для цього потрібно побудувати широку мережу інфраструктури.

Давайте собі уявимо, що в кожному обласному центі буде бодай тренувальний майданчик та повноцінна ДЮСШ з хокею.

е вже 25 майданчиків та в перспективі 8-10 тисяч дітей! А тепер давайте пригадаємо завдання ДСЦП "Хокей України".

Відповідно до завдань програми в Україні планувалося будівництво цілих 60 арен.

І це лише та частина, яка мала бути реалізована за державний кошт.

Сама програма дала поштовх місцевому бізнесу будувати льодові майданчики.

Якщо ж говорити про залучення іноземних гравців, то якісні легіонери воліють приїжджати лише в топ-чемпіонат.

Наразі ми ведемо активну роботу в питанні точкового підсилення деяких позицій в національній збірній, проте про гравців рівня Дадонова чи Кагарлицького наразі ми можемо лише мріяти.

Але ж подібний підхід може дати результати лише через кілька років...

Я б навіть говорив про не менше 10, а то й 15 років.

Я це чудово розумію.

Але це той час, який країна має готувати собі підґрунтя для майбутніх перемог.

А які гарантії, що ця робота призведе до успіху?.

Давайте оперувати фактами.

В плані будівництва Програма "Хокей України" була реалізована лише на 1/6.

При цьому п’ять спортивних споруд знаходяться на непідконтрольній Україні території.

Тож фактично наразі використовується лише десята частина запланованих об’єктів.

На сьогоднішній день в національному чемпіонаті виступають шість клубів.

5 з них проводять свої матчі на майданчиках, збудованих за кошти держави.

Така ж ситуація і з жіночими командами.

В Україні з’явилися нові хокейні центри – Херсон, Кременчук, Дніпро, Кривий Ріг, Біла Церква.

Сподіваюся, що в найближчому майбутньому Донецьк буде, як і планувалося, одним із головних центрів розвитку хокею в країні.

В цих містах спостерігається справжній хокейний бум і наявна інфраструктура вже не може виконати запит на заняття хокеєм та іншими льодовими видами спорту.

Подібний бум спостерігався у Києві на початку та у Харкові наприкінці 80-х років.

Наразі ми маємо непоганий фундамент – зараз вже нікого не здивуєш цифрою у 10 команд-учасниць юнацького чемпіонату.

І мова йде не про групи набору, де традиційно більше команд, а про 15-16-річних юнаків! Я тішуся від того, що зараз такі міста як Новояворівськ, Кременчук, Біла Церква, Кривий Ріг, Дніпро, Калуш, Ковалівка готують свої перші випуски.

А через кілька років їх естафету підхоплять Одеса, Луцьк, Богуслав, Вінниця та Запоріжжя.

Після покоління Матерухіна та Шафаренка ми досить довго чекали на появу нових конкурентоздатних гравців.

Пік досягнень національної збірної став стимулом для приходу в хокей Віктора Захарова, Павла Падакіна та Віталія Ляльки.

На їх успіхах, нехай і на молодіжному рівні, виховане покоління початку 2000-х років.

Юні хокеїсти сьогодні захоплюються грою Олександра Пересунька, Фелікса Морозова та Гліба Кривошапкіна.

З кожним роком охоплення населення хокеєм буде лише зростати.

І з плином часу в збірні команди України буде не набір, як це було на початку 2000-х років, а повноцінний відбір.

Тобто за рахунок масовості планується досягти успіху?.

Масовість – це лише одна складова.

Навіть якщо в хокей прийдуть сто тисяч дітей одного віку і буде інфраструктура для занять цим видом спорту, то без якісної роботи тренерських кадрів ефективність роботи буде низькою.

Наразі для нас назріло серйозне питання якісної підготовки кадрового резерву.

Той продукт, який дають наші ДЮСШ нас не влаштовує.

Ми поступаємося своїм конкурентам не лише із провідних хокейних країн світу, а рівним за основними показниками суперникам.

Без відпрацьованих базових навичок (катання, володіння ключкою тощо) ти вже відстаєш від конкурентів.

Дитячі школи мають випускати підготовлених гравців, які будуть конкурентоздатними на міжнародній арені.

Важливо продовжувати будувати конкурентний чемпіонат України.

Я щиро дякую власникам клубів, які вкладають у розвиток хокею не лише кошти, час та емоції, але й по справжньому переживають за успіх всієї справи.

І тільки при наявності цих складових – інфраструктура, школи, клуби, чемпіонат, що неможливо без реалізації державної політики з розвитку цього виду спорту – ми можемо говорити про високі досягнення наших хокеїстів.

То в чому ж справа?.

Справа у хокейних технологіях.

Якщо говорити лексикою промисловців, то ДЮСШ – це завод, на якому працюють технологічні засоби – тренери, які готують готову продукцію – хокеїстів.

Без якісних технологічних засобів якість продукції не може бути високою.

Наразі ми працюємо над розробкою та впровадженням методичної програми або системи підготовки хокеїстів, яка буде включати в себе всі аспекти виховання майбутніх спортсменів аж до погодинного плану проведення тренувальних занять.

Таким шляхом вже давно пішли США, Канада, Швеція та Фінляндія.

Потім до них приєдналися Данія, Німеччина та Швейцарія.

Зараз на ці рейки стали Росія та Білорусь.

Ви лише погляньте на хокейні досягнення цих країн!.

Інший важливий аспект – підготовка тренерських кадрів і їх допуск до практичної роботи з дітьми.

Зараз тренером в ДЮСШ може стати майже будь-яка особа з відповідним дипломом.

Але за якими методиками він працює, які завдання вирішує, чи є у нього стратегія – невідомо нікому.

То як взяти під контроль роботу тренера?.

Ми не говоримо про контроль.

Це співпраця заради якісної підготовки резерву.

На наш погляд важливою складовою є впровадження системи ліцензування.

Коли на роботу до ДЮСШ приходить ліцензований тренер, то у керівництва школи є розуміння, що цей тренер має базу знань та навичок, системний підхід до роботи, що дозволить мати хороший результат.

Ліцензування тренерів – пріоритетне завдання для Федерації хокею.

Саме через систему ліцензування буде йти практичне впровадження системи підготовки хокеїстів.

А як же індивідуальні тренерські напрацювання?.

Впровадження уніфікованої системи підготовки не прибирає індивідуальний тренерський талант.

Вона гарантує, що випускних ДЮСШ буде на гідному рівні володіти основними хокейними навичками.

А зірок із цих випускників буде робити власна працелюбність, індивідуальний рівень таланту та тренерська робота.

Чи здатна українська збірна вийти на новий рівень із кваліфікованим тренером з-за кордону? Тим більше, що за останні 10 років більше одного сезону біля керма національної збірної протримався лише Олександр Савицький….

Деякі фахівці вказують на часту зміну тренерів і вони не усвідомлюють для чого це робиться.

Я ще розумію вболівальників, які про це кажуть.

Але якщо це кажуть фахівці, то вони або не фахівці, або свідомо говорять неправду.

Різниця між тренером клубної команди, яка виступає в чемпіонаті і тренером збірної дуже суттєва.

Якщо тренер клубної команди протягом сезону має можливість залучити тих чи інших хокеїстів, у тому числі і зарубіжних, для посилення гри, то тренер збірної працює з конкретним колом гравців, на сьогодні, на жаль, досить обмеженим.

Виходячи з цього кандидат на посаду збірної має точне уявлення з ким буде працювати і яких результатів може досягти.

Як приклад, один з запрошених з-за кордону спеціалістів брав на себе зобов’язання посісти перше місце і вивести команду до еліти.

Коли це не відбулося, він на своє виправдання заявив, що рівень гравців не відповідає рівню поставлених завдань.

Федерація ж при цьому повністю виконала свої зобов’язання по контракту.

Наразі підхід Федерації простий: виконує тренер свою роботу, досягає поставлених завдань – він продовжує працювати зі збірною.

І приклад Олександра Савицького, який привів команду до перемоги у Хорватії, в цьому плані показовий.

Посмотри первым новую откровенную фотосессию Свитолиной у нас в Telegram!.