Вибори президента США: як голосують та обирають американці

Крок перший: рішення балотуватися.

Це поки що стандартне рішення для всіх країн: кандидат повинен оголосити, що він балотується.

Неважливо куди: у Сенат, Конгрес, чи на мера міста.

В нашому випадку маємо віртуального кандидата на головну посаду країни.

Їй/йому треба підтвердити це бажання у Федеральній виборчій комісії не пізніше ніж за 15 діб після оголошення.

Що для цього треба?.

Є кілька жорстких умов:.

потрібно бути старшим за 35 років.

бути громадянином США з народження.

проживати у США 14 останніх років.

Причому оголосити можна будь-коли, навіть якщо до реальних виборів ще кілька років мінімум.

Так зробив Тед Круз, республіканець з Техасу, у 2015 році.

Або як медіа-магнат Майкл Блумберг, який включився, коли передвиборча гонка вже почалася (але таким кандидатам зазвичай дуже складно пробиватися вгору).

Далі всю організацію на себе беруть дві великі партії: Республіканці та Демократи.

Незалежних кандидатів зазвичай мало.

Можемо згадати серіал "Designated Survivior", де президентом був переобраний Томас Кіркман.

Єдиним, хто в реальному житті був обраний не від жодної партії, став...перший президент США Джордж Вашингтон.

Джон Тайлер у 1841 році був виключений з партії Вігів, залишався незалежним всю каденцію.

Крок другий: фандрайзинг на кампанію та схвалення від лідерів.

Вибори у США – це дуже дорого.

Тому, гроші збираються всюди, де це законно (й не дуже).

На спеціальних заходах, де можна поговорити з кандидатом та внести гроші у фонд, серед магнатів та лобістів.

Навіть серед закордонних урядів (так, Дональд, це про Ізраїль та Саудівську Аравію; так, Борисе, це про Росію).

Якщо ж ми кажемо про стандартний шлях, то це КПА (Комітет партійної активності).

Зазвичай, виборці розуміють, кого підтримати доларом після результатів у перших штатах (про це нижче).

Внести в КПА можна не більше 5000 доларів США від однієї людини, до того ж не можна робити внести іноземцям та корпораціям.

Але...все змінилося у 2012 році.

Тоді Верховний Суд США відкрив дорогу корпораціям.

Але у форматі "Супер-КПА", які діють окремо від штабу кандидата.

Ці тимчасові організації можуть як збирати гроші так і атакувати медійно конкурентів.

На минулих виборах, “Супер-КПА” витратили понад 600 мільйонів доларів.

Але недостатньо мати багато грошей.

Треба отримати схвалення кандидатури від старших по партії, впливових пасторів релігійних громад, ведучих у медіа, зірок шоу-бізнесу.

Чим більше таких зв’язків, тим краще, тим потенційно у нашого віртуального претендента на Білий Дім більше грошей.

Якщо вас "саппортить" релігійний діяч чи губернатор і робить це відкрито, шанси піднятися у номінації доволі високі.

Для них це теж може обернутися новою посадою: Ніккі Гейлі з губернаторки штату стала на деякий час послом США в ООН в уряді Трампа, хоч і підтримувала Марко Рубіо.

Крок третій: праймеріз та кокуси.

Після реєстрації та запуску кампанії, починається мандрівка по США від штату до штату.

У 2020 році вона триватиме з лютого по червень (самі вибори у листопаді).

Проводяться праймеріз (партійні конференції) та кокуси (з’їзди активістів).

На праймеріз голосують або офіційно зареєстровані партійні члени (закриті), або всі охочі (відкриті).

Кожна партія встановлює свої правила, тому у деяких штатах може існувати змішана система.

Праймеріз існують з 1842 року!.

Виглядає це як маленькі попередні вибори.

По результатам, найслабші зазвичай добровільно вибувають зі змагання.

Тому після кожних праймеріз, кількість кандидатів зменшується.

Кокуси ж вважаються неофіційним заходом.

Слово прийшло з мови індіанців, означає "багато людей і галасу".

Вони теж можуть бути закритими або відкритими.

Людей, які прийшли на кокуси, розподіляють на групи за кожного кандидата і просто рахують число піднятих рук у кожній.

Демократи мають окрему церемонію: якщо у одній з груп набирається менше 15% підтримки, її розпускають.

Інші дві групи з більш популярними політиками, починають агітувати за приєднання до них.

Якщо виходить, що дві групи рівні за показниками, то підкидають монету.

Й так на кожній дільниці штату! На це навіть роблять ставки.

Республіканці такого церемоніалу не мають.

Перші кокуси завжди проходять у Айові, перші праймеріз – у Нью-Гемпширі.

Дуже популярний також формат теледебатів між кандидатами.

Виявляються перші фаворити гонки.

Втім, це ще не офіційне висування, а лише відбірковий раунд.

Крок четвертий: "супервівторок".

Якщо наш кандидат/ка "доживає" до березня, то попереду нове випробування – "супервівторок", коли одночасно праймеріз та кокуси проходять у 13-ти штатах США.

Тут вже виявляється, хто серйозно готовий боротися за партійну номінацію.

У 2020 році, це відбудеться 3-го березня.

Голосування пройдуть у Алабамі, на території Американське Самоа, Арканзасі, Каліфорнії, Колорадо, Мені, Массачусетсі, Міннесоті, Північній Кароліні, Оклахомі, Теннессі, Техасі, Юті, Вермонті та Вірджинії.

Також окремо голосуватимуть Демократи, які не живуть у США.

Зазвичай, хто виграє від партії "Супервіторок", йде далі на номінацію.

Так сталося у 2016 році з Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом.

Тут саме час поговорити про те, що у США штати історично мають стійкі політичні уподобання.

Вони традиційно голосують за Демократів чи Республіканців.

"Червоні" штати республіканців зазвичай на півдні, в центрі та заході країни, "Сині" демократичні – на сході та півночі.

Виключення - західна демократична Каліфорнія.

Тому кандидат/ка може не витрачати кошти там де вони точно виграють/програють.

Зазвичай, це відомо наперед.

Багато "Червоних" штатів входить до так званого "Біблійного поясу".

Його ще називають "rural America", бо більшість людей там живе у селах.

Тут скоріше побачиш "Walmart" ніж "Старбакс", сільське господарство чи нафтовидобування ніж індустрію чи наукові лабораторії.

"Сині" штати більш організовані, освічені та урбанізовані, в основному це великі міста, включаючи Нью-Йорк та Вашингтон.

Вони більш культурні та більш етнічно різноманітні, ніж "Червоні".

Там все майже навпаки: американці більш консервативні, більш релігійні, менш освічені, в основному расово гомогенні (темношкірі на півдні, білі на – заході і в центрі).

В штатах республіканців більше людей володіє зброєю (44% проти 27% штатів демпартії), менше підтримують право на аборт та легалізацію наркотиків.

Й є окрема історія: swing states або "бузкові".

Це штати, де зареєстрованих республіканців приблизно стільки ж стільки й демократів і все залежить від самих кандидатів.

Наскільки вони зможуть переконати електорат.

Такі штати можуть від виборів до виборів переходити з рук у руки.

Найголовніший "бузковий" штат - Флорида.

Крок п’ятий: партійний з’їзд.

І от настає момент істини – у липні, штати направляють своїх делегатів на загальнонаціональні партійні з’їзди.

Саме на них обирають тих, хто буде боротися безпосередньо на виборах за крісло у Білому Домі.

Чим більший штат, тим більше там делегатів.

Але й з менших штатів теж прибуває достатньо людей.

Щоб офіційно затвердити себе у якості кандидата, треба набрати більшість голосів.

Технічно це виглядає так: "більше 50% +1 голос".

У 2020 році, щоб виграти номінацію, треба отримати 1990 голосів від 3979 делегатів.

На з’їзді переможець номінації зазвичай презентує свою кандидатуру на віце-президента.

Від цієї миті, вони агітують удвох.

Крок шостий: Колегія виборців.

Вся сіль виборів у США у тому, що ставлячи хрестик навпроти імені кандидата у бюлетені, американці насправді голосують за виборців, які потім обирають президента США.

У кожного штату це число обмежено кількістю представників в Конгресі США.

Там загалом засідає 535 людей (Сенат - 100, Палата представників - 435).

Це стало можливо у якості компромісу між батьками-засновниками.

Частина з них хотіла, щоб Конгрес прямо обирав президента, інша - щоб це робив народ.

Ще трьох обирає Федеральний округ Колумбія (де знаходиться столиця США), бо він в Конгресі не представлений.

Тобто загалом Колегія – 538 американців.

Їх теж зазвичай визначають на зборах партії, про які йшлося вище.

Претендують на ці посади відомі у штаті люди, активісти, журналісти.

Звісно, вони мають відносини (зазвичай добрі) з кимось з кандидатів в президенти.

Щоб остаточно перемогти, треба набрати не менше 270 голосів членів Колегії.

Якщо цього не стається, право обирати президента переходить до Палати представників Конгресу США.

Сенат, відповідно, обирає віце-президента.

Це сталося двічі: у 1801 році Томас Джефферсон, а у 1824 – Квінсі Адамс так стали лідерами Америки.

У всіх штатах США крім двох (Мен та Небраска) кандидат-переможець забирає собі автоматично голоси всіх виборців свого штату.

Програвший не отримує нічого.

У Небрасці все ще складніше: якщо кандидат здобув просту більшість у штаті, він отримує підтримку двох виборців у Колегії.

Програвший отримує один голос.

Так сталося під час виборів у 2008 між Маккейном та Обамою (причому, Барак Обама програв штат).

Подібна система існує і в штаті Мен, але там поки що ніколи голоси не розділялися.

Але й це ще не все.

Хоча результати голосування Колегії відомі майже відразу, але формальний процес змушує виборців у грудні голосувати ще раз у своїх штатах, окремо за президента та його "праву руку".

Офіційно, вибори президента завершуються у січні, коли їх результати оголошує Конгрес на спільному засіданні.

Президент починає каденцію з 20-го січня наступного після виборів року.

До цього працює тимчасова “перехідна адміністрація”.