Реальність й "Паразити": як насправді живуть у Південній Кореї

Житло в підвалі: як з’явилося і нащо існує.

Кадр з фільму "Паразити" відображує бідне житло/ Фото Cinema Escapist.

Південна Корея – країна з великою щільністю населення, запруженими вулицями та житлом прямо у підвалах будинків навіть в столиці.

Тут таке називають "банджиха".

Часто у таких квартирах майже немає сонячного світла, у ванній кімнаті може не бути раковини, а стеля – дуже низька.

Також, через цвіль у підвалах є відповідний запах, який намагаються вивести всіма доступними способами.

У нас це вважалося би цокольним поверхом, або дуже низьким першим.

Жити у таких умовах вже само по собі проблема, а влітку – особливо, бо додається нестерпна спека та велика вологість.

Незважаючи на технологічний розвиток, прірва між багатими та бідними невпинно зростає.

На це звертають увагу навіть в стінах ООН, вказуючи: хоч Південна Корея і 11-та економіка світу, але погано не забезпечувати своїх громадян доступним житлом.

Молодь, яка змушена самостійно пробиватися вгору, часто-густо винаймає саме "банджиха", бо на щось більше немає грошей.

Та й за таку комірчину треба віддавати до 50% прибутків.

Середня ціна за оренду становить 540 тисяч корейських вон (близько 453 долари США), тоді як середня платня молодих людей – 2 млн вон (лише 1679 доларів США).

Мешканці розповідають, що стикаються зі стигмою бідності, якщо кажуть, що живуть в підвальному приміщенні.

Це дійсно проблема у країні, яка передусім ставить наполегливу працю та успіх.

Цікаво, що ці будівлі мають історію через протистояння між Північчю та Півднем у 1960-70 рр.

Це був зеніт правління засновника Півночі Кім Ір Сена, який відбудував країну після нищівної Корейської війни.

Але не покинув ідею знищити Південь.

17 січня 1968 року, навчені комуністичним режимом вбивці дісталися Сеулу, щоб вбити тодішнього президента Пак Чон Гі (батька скинутої імпічментом Пак Кин Хе).

Спроба, відома як Рейд на Блакитний Дім, провалилася, але вона вартувала життів з усіх сторін.

Навіть американці загинули.

Вже 23-го січня КНДР захопила американське військове судно "Пуебло".

Команду згодом відпустили, але сам корабель північні корейці залишили собі і нині він – музей антиамериканської пропаганди.

У жовтні, вже з дві сотні солдатів Народної Армії КНДР висадились у Південній Кореї, щоб заснувати базу.

Від 110 до 113 з них були вбиті.

Через це все, уряд Південної Кореї переглянув систему захисту в містах.

"Банджиха" спочатку слугували бункерами під час війни.

Лише коли напруга більшою мірою спала, підвали стали нелегально заселятися.

Питання легалізували лише у 1980-х роках, коли в Сеулі не вистачало житлових площ (хоч це і був період будівельного буму).

Одна родина, нуль дітей: чому на Півдні низька народжуваність.

Народження дітей – великий виклик в Південній Кореї/ photo: National Interest.

Іншою проблемою, яка витікає з першої, є вкрай низька народжуваність ( а відповідно вища смертність та загальне старіння населення).

Останній показник у 2019 році склав 0,88 очікуваних дітей на жінку.

Це один з найнижчих показників в світі (так, навіть у Японії 1,05).

У минулому році на Півдні народилося на 7,9% менше дітей.

Показник, щоб населення відтворювалося – 2,1 дитина.

Чи робить щось держава, щоб змінити це? О так!.

Діють урядові програми, на які витрачено вже 70 млрд доларів США, активні майже найвищі у світі субсидії та пільги на виховання маленьких дітей.

На Півдні існують приватні і державні центри по догляду за дітьми, якщо батьки мають працювати.

Правда, довіра до других дещо похитнулася після кількох випадків смерті дітей.

Корейські ясла зменшують витрати по догляду для молодих родин.

Середні витрати на дитину щомісяця становлять 198 тисяч вон (або ж 200 доларів США), кажуть вчені.

Але "на землі" ці цифри швидко збільшуються до 1 млн вон ( і це вже 1 тисяча доларів) – гроші йдуть на підгузки, одяг, їжу та візити до лікаря.

Але й черги туди великі, подекуди у 100 дітей.

Втім, якщо працюють і мати і батько, то можна суттєво у цій черзі посунутись вперед.

Якщо є діти, то паркінг безкоштовний, є допомога з квартирою, проїзд для дітей під наглядом безкоштовний, немає податку на купівлю машини.

Список в Сеулі насправді йде далі на десяток пунктів.

Як кажуть на Півдні, "турбота про дитину більше не приватна справа".

З іншого боку, це використовується для тиску на тих, хто ще не народив.

Мовляв, вони "не виконують обов’язок перед державою".

Нажаль,також відомі випадки, коли жінки йшли до родини чоловіка вибачатись, якщо народили дівчинку або навіть робили незаконний аборт.

Це вилилося у більшу кількість хлопчиків в країні у порівнянні з дівчатками.

Вартість навчання обох дітей одночасно часто дуже велика, тож стається так, що вищу освіту здобували лише хлопці, дівчата максимум обмежувалися школою.

Варто додати сюди ще повальне бажання віддавати дітей до приватних шкіл – "хагвонів" ( у 2009 році, таких було 75%).

Часто-густо батьки вкладають усі наявні кошти у дітей, не відкладаючи на власну старість.

Тому у поважному віці залишаються без коштів та без підтримки, бо молоді самій потрібно заробляти, щоб прожити.

Знову згадуємо про стигматизацію, тепер вже тих, хто не може відправити нащадків до таких шкіл.

Саме висока вартість навчання часто є причиною, чому люди на Півдні часом відмовляються мати дітей.

Молодь спочатку бажає покращити умови проживання, а вже потім брати шлюб або уникає стосунків взагалі.

Як і багато де, жінок можуть звільнити через вагітність, незважаючи на існуючі закони проти цього (уряд дозволяє брати рік відпочинку по догляду за дітьми та до 1 тисячі доларів допомоги).

Гендерна нерівність в Південній Кореї Жінки, коли виростали, в основному поралися по дому, даючи змогу чоловікові працювати.

Так, серед іншого, Південна Корея побудувала свою економіку.

Або ж жінки могли піти працювати майже за копійки на фабриках.

Зараз ситуація краща і жінки можуть ставати навіть президентами, але традиційне сприйняття жіночої ролі нікуди не поділися.

Їм досі складно поєднувати роботу та догляд за родиною і доводиться обирати.

А 12-годинні ясла призводять до зменшення контакту між дітьми та батьками.

Лише 53,1% жінок в країні працюють, тобто трохи більше половини (чоловіків – 74,5%).

Зарплатня? Лише 63% від чоловічої.

Є проблеми з домашнім насильством, фільмуванням у приватних просторах (в тому числі у туалетах), встановленні прихованих камер зі зливанням цього всього в інтернет.

На підтвердження, місцевий інститут кримінології виклав шокуючі дані: 80% опитаних чоловіків визнавали, що вчиняли фізичне або психологічне насильство під час зустрічей з дівчиною.

71% додатково визнали, що контролювали зв’язки другої половинки навіть з родиною та друзями.

Все вищевикладене призвело до появи так званого "покоління сампо": людей, які свідомо відмовились від стосунків, весілля та народження дітей в майбутньому.

Або роблять це доволі пізно за мірками сучасного світу: у 32 роки або й пізніше.

Економічна нерівність або "чосонське пекло".

Південна Корея відома високим рівнем життя, гарною медициною, високою тривалістю життя, технологіями.

Останнє дослідження показало, що жінки у Південній Кореї житимуть в середньому до 90-та років.

Таким чином, Південь посуне з першої сходинки Японію.

Навіть важко подумати, що у цій країні може бути такий соціоекономічний контраст.

Але, як каже сам По Джун-Хо, "країна може здаватися гламурною, але молодь у розпачі".

У Сеулі теж є безхатьки, які сплять біля центральної станції метро.

Проблема? Багато освічених людей, замало робочих місць.

Режисер "Паразитів" ілюструє ситуацію нерівності у доступі до ринку праці прикладом: на одну роботу охоронця подавалося 500 випускників коледжу!.

Та і взагалі, знайти роботу молоді стає все складніше.

Це при тому, що Південь має найбільш освічених школярів та студентів в ОЕСР (Організація Економічного Співробітництва і Розвитку)!.

"Корея платить свою ціну за завелику охорону ринку праці.

Це створило повінь з людей, які бажають лише кілька тих гарних робочих місць", – визнає у коментарі іноЗМІ дослідник ринку праці Пан Га-Вун.

З іншого боку, самі корейці не підуть на низькооплачувану та брудну роботу, цю нішу закривають іноземці, переважно з Китаю, В’єтнаму та Філіппін.

Для корейської молоді існують різні програми уряду для працевлаштування… за кордоном, такі як K-move.

Дані свідчать про майже мільйон безробітної молоді в країні, з них лише близько 6000 людей знайшли роботу за межами Кореї (але й це далеко не гарантія справді гарної роботи, часто це вакансії низького рівня).

Уряд не переживає за відтік мізків, бо вважає це "порятунком від сповзання у бідність".

Вдома ж всім заправляють 10 великих корпорацій – "чхеболів", таких як "Хюндай", "Самсунг" або "LG".

Вони відповідають за половину ринкової капіталізації.

На 2015 рік, 10% населення Південної Кореї мало у власності 66% богатства.

Найбідніші мали лише 2%.

Це все на фоні уповільнення зростання економіки.

Це кланова економіка у всій своїй красі та величі.

Але її закритість не дає можливість широко працевлаштовувати туди людей: лише 13% південних корейців працює у фірмах з понад 250 співробітників.

Це другий найнижчий показник в ОЕСР після Греції.

В Японії, до прикладу, аж 47%.

Такий стан справ викликає проблеми у похилому віці: за даними ОЕСР, понад половина пенсіонерів Південної Кореї, старших за 65 років, живуть у відносній (але не абсолютній) бідності.

А до 2060 року саме вони будуть становити 40% популяції.

Багато хто з них живе самотньо, що підвищує ризик самогубств серед старших громадян (72 людини на 100 тисяч у 2010 році).

Подібна ситуація сталася через занадто швидке економічне зростання, впевнені корейські соціологи.

Деякі з цих людей змушені звертатися до храмів, де дають безкоштовний ланч.

Інакше, кажуть волонтери, вони змушені будуть просити гроші на вулиці.

Президент Мун Чже-Ін, коли його обрали, обіцяв підняти мінімальні пенсії, створити більше робочих місць для старших людей, покращити боротьбу з психічними розладами.

Не допомогло: рейтинг впав на 40% у вересні 2019 року.

Залишається велике питання, чи зможе Південна Корея змінити статус-кво, щоб покращити життя усіх своїх громадян за гламурною завісою.