Против фейков или свободы слова? Как власть закручивает гайки медиа

Ні для кого не секрет, що комунікація чинної влади з громадянами суттєво кульгає.

Офісу президента періодично дорікають за комунікаційні промахи – то назви країн переплутають, то в критичний момент відмовчуються, то «стрибають» на журналістів.

А ще менше року тому все так добре починалося – нова команда декларувала відкритість, президент Зеленський відкрив прохід на Банковій, а партія «Слуга народу» відкрито набирала своїх потенційних депутатів.

От тільки далі стосунки з журналістами не склалися.

Спершу був інформаційний вкид про відставку Богдана з посади голови ОП, а потім – і взагалі заява, що журналісти владі взагалі не потрібні.

Останні спроби «слуг» впорядкувати медіасферу більше нагадують спроби перекрити українцям дихання.

Уже кілька тижнів триває обговорення законопроекту міністра культури Володимира Бородянського «Про дезінформацію».

Він нібито має боротися з пропагандою Росії.

Паралельно комітет свободи слова рекомендує парламенту ухвалити інший законопроект – «Про медіа», одним із авторів якого є колишній генпродюсер телеканалу «1+1» Олександр Ткаченко.

Ініціативи можновладців більше схожі на введення цензури, яке намагаються виправдати то війною, то поганою роботою ЗМІ.

Проблема в тому, що ці законопроекти ставлять під удар не лише журналістів чи блогерів, а й усіх українців, забираючи в них право на будь-яку приватність, анонімність чи часом — навіть проукраїнську позицію.

Тож схоже, що, прикриваючись благими намірами, зі зла чи випадково Бородянський-Ткаченко-Зеленський забивають цвяхи в домовину свободи слова в Україні.

Як саме? Ми розібралися.

Боротьба міністра культури.

Законопроєкт Мінкульту про дезінформацію ще не зареєстрований у парламенті.

Але вже кілька тижнів викладений на сайті відомства для загального обговорення.

Громадськість – як і належить – уже досить активно обговорює документ і переважно засуджує його пропозиції.

Бо, як виявляється, він не допоможе в боротьбі з дезінформацією, а, швидше, запровадить цензуру.

А під приціл потрапить кожен, хто має хоч одну сторінку в соціальних мережах.

Чому? Зокрема, небезпечними є такі ідеї пана Бородянського:.

Ні слова про війну.

В законопроекті пропонують ввести кримінальну відповідальність за заклики до агресії проти інших держав та, щонайголовніше, – за пропаганду чи виправдання застосування військової сили.

Інакше кажучи, Бородянський готовий відправити в тюрму тих, хто на шостому році війни закликає захищати від ворога свою країну.

Під приціл, ймовірно, потраплять публічні військові, волонтери та українці, яким ця війна болить.

А от носіям «русского міра» це лише буде на руку.

Вхід за посвідченням особи.

Та не будь-куди, а в Інтернет.

Звісно, до публікації власних документів в Інтернеті фантазія Мінкульту ще не дійшла.

Але якщо законопроект ухвалять, то в соцмережах потрібно буде реєструватися лише під власним іменем та прізвищем, а також – слід буде вказати, як з вами можна зв’язатися.

І не важливо, що саме ви публікуєте на сторінці – політичну аналітику, котиків чи продаєте одяг з Туреччини.

Правила гри для всіх ті самі.

Ще більше дістанеться популярним користувачем інтернету.

Якщо ваш акаунт в соціальній мережі має 5 тисяч підписників або його відвідує щодня понад 5 тисяч користувачів, то інтернет-провайдер має право передавати ваші дані спеціально створеній особі – Омбудсмену з інформації.

«Зараз щось подібне існує, але не тому, що людина популярна, а тому, що на неї заведена кримінальна справа.

Слідчий іде до судді, отримує його санкцію, і запитує айпі-адресу, – пояснює член правління Інтернет Асоціації Максим Тульєв.

– Якщо хтось має більше, ніж 5 тисяч підписників, і він має бути якось ідентифікований, то це буде Радянський Союз».

Репостіть котиків! Тому що репост новин, якщо вони виявляться неправдою, загрожуватиме покаранням.

Так, відповідальність за фейк понесуть не лише ті, хто його запустив, а кожен, хто це поширить.

Тобто якщо Олексій Гончарук з офіційної сторінки на Фейсбуці напише, що «Укрзалізницю» передають в управління німецькій компанії «Deutsche Bahn», то на горіхи отримає не лише глава уряду, а всі користувачі, які звикли довіряти офіційним джерелам.

Здається, цією нормою Мінкульт хоче усіх людей прирівняти до журналістів.

Але це не зовсім так, пояснює аналітик Центру спільних дій Назар Заболотний: «Закон розрізняє усіх на дві категорії: професійні журналісти і журналісти.

Останніми будуть блогери і користувачі соцмереж».

Професійні журналісти країни – єднайтеся.

Пан Бородянський бачить можливість контролювати журналістів шляхом об’єднання їх у спеціальну асоціацію.

Та якщо журналіст відмовиться вступати в цю асоціацію – в нього заберуть акредитацію і не дозволять постійно займатися журналістикою.

«Якщо ти є членом асоціації, ти допускаєшся на заходи в органи державної влади.

І якщо на тебе нападуть або проти тебе будуть порушені кримінальні провадження щодо дезінформації, то тебе має держава додатково захищати.

А якщо ти не член – то тебе нікуди не пустять і держава не захищатиме», – коментує директор «Детектору медіа» Галина Петренко.

Але зважаючи на те, що журналісти вже не дуже охоче сприйняли ідею з асоціацією, професійній журналістиці в Україні можуть перекрити дихання, а пропагандисти цілком можуть цим скористатися.

Репутація під прицілом.

Законопроект може стати хорошою зброєю для вбивства довіри до журналістів.

Бо, за його пропозиціями, на матеріал журналіста можна буде поскаржитися вже згаданому омбудсмену, і той візьметься перевіряти матеріал.

І доки триватиме перевірка, на матеріалі стоятиме помітка червоним кольором «перевіряється».

Тобто якщо матеріал викриватиме, припустимо, співпрацю якогось чиновника з російськими спецслужбами, а хтось поскаржиться, на ньому стоятиме тавро недостовірного.

«Історія з омбудсменом взагалі неправильна, – додає Галина Петренко.

– Якийсь державний орган, який точно призначається Кабміном, який залежним від влади, моніторить весь інформпростір України, бо на російський він не може впливати.

Уже на цьому етапі питання – наскільки спроможна будь-яка одна інституція визначити, що є неправдою по будь-яких темах? Тобто він буде проводити розслідування, буде розбиратися і в питаннях нацбезпеки і в коронавірусі?».

Інтернет під контролем.

Законопроект групи депутатів «Про медіа», який уже рекомендовано до розгляду в парламенті, теж містить небезпечні моменти.

Цього разу над документом працювала низка громадських організацій.

Однак і в ньому є речі, які насторожують.

Зокрема, закон передбачає реєстрацію усіх інтернет-ЗМІ.

Але регулюватиме онлайн-платформи Національна рада з питань телебачення та радіомовлення.

«Формування цього органу далеке від того, щоб його називати незалежним.

Там 8 членів, половину призначає парламент, половину – президент.

В умовах парламентської монобільшості можна говорити, що всі 100% призначає президент.

І такому органу хочуть віддати право регулювати всі медіа, включно з блогерами.

Наразі Нацрада не має організаційної спроможності це робити.

Але, якщо буде такий закон, то цей орган може його застосовувати вибірково просто до окремих гравців», – застерігає Галина Петренко.

І хоч один із авторів законопроекту Микита Потураєв переконував, що закон не торкнеться приватних осіб, та все ж під його удар потраплять деякі блогери.

Регулятор зможе карати і їх за грубі порушення штрафом або блокуванням.

«Неможливо заблокувати надійно доступ до порталу з новинами чи якогось блогера, – додає Максим Тульєв.

– Хто бажає отримати доступ – отримає.

Але від цього інтернет буде повільнішим і менш надійним.

Тобто ця система не вирішить того, що від не вимагають, але споганить інтернет».

Ще одна загроза законопроекту – відлякування від українського ринку великих онлайн-платформ, як от You.

Tube або Netflix.

Автори законопроекту хочуть оподаткувати цих гравців на українському ринку – і це справедливо.

Адже значна частина українців користується цими платформами.

Однак депутати хочуть зобов’язати їх платити 20%.

Подібні податки існують в Росії (18%), Білорусі (20%), Бангладеші (15%), Південній Кореї (10%) та ще у понад десятку світових держав.

Також в Україні хочуть зобов’язати реєструватися усі закордонні платформи.

Микита Потураєв уже погрожував заблокувати великих гравців, якщо вони не будуть дотримуватися норм ще не прийнятого закону.

Утім, швидше, вони самі захочуть покинути український ринок.

Роблять вони, страждаємо ми?.

Цілком імовірно, що за двома законопроектами стоять правильні і важливі ідеї.

Але, на превеликий жаль, так вони не спрацюють.

«Неможливо регулювати те, чим щоденно користується 70% громадян, бо на кожних декількох дописувачів потрібен буде один контролюючий, – каже Назар Заболотний.

– Тим більше, це буде регулювання постфактум.

Інформація спочатку пошириться, а лише потім держава відреагує».

І це справді так.

Спроба встановити тотальний контроль над інтернетом хіба що наблизить нас до Росії чи інших тоталітарних країн, але не дасть бажаних результатів.

Будь-які блокування в Інтернеті можна обійти за допомогою спеціальних програм.

А заборонений плід лише викликає спокусу, а не свідоме бажання від нього відмовитися.

Хоч статистика користування російськими соцмережами після заборони суттєво впала, українці все одно обходять заборону через можливості Інтернету.

Ще небезпечніше – спроба закрити рота українським журналістам.

Просто уявіть, що українські журналісти масово не вступили в професійну асоціацію або довіра до них знищилася перевірками уповноваженого з інформації.

Навіть якщо це подіє й на проросійські видання в Україні, не варто забувати про вплив російських каналів.

Вони вільно потрапляють до українських екранів через супутникове телебачення та Інтернет і зараз.

Але якщо в Україні не буде альтернативи, то війну на інформаційному фронті ми програємо швидко.

Чи потрібно насправді закручувати гайки українцям для того, щоб розібратися в хаосі серед українських медіа? Навряд.

Що можна зробити?.

Про потребу регулювати медіа та протидію російській пропаганді йдеться вже багато років.

Авжеж, для цього потрібно і посилювати законодавство.

Але це точно не має відбуватися шляхом цензури.

Як можна зарадити російському впливові зараз?.

По-перше, влада сама мала б подбати про власну комунікацію.

Якщо над ляпами з переплутуванням країн ще можна посміятися і зрештою – пробачити, то є речі, які для Офісу президента неприпустимі.

Гра в мовчанку в критичні моменти не тільки дратує а й дає достатньо простору для народження фейків.

Досить згадати відмовчування після збиття іранськими силами літака МАУ.

По-друге, експерти радять владі вести перемовини з соціальними мережами.

Мовляв, вони – як самостійні країни, і з ними також треба домовлятися.

«Потрібно домовлятися з соціальними мережами про те, щоб вони приймали певні національні або інтернаціональні правила реагування на якийсь контент.

Після того, як у Франції терорист під час служби вбив священика і виклав це в соціальні мережі, а соціальні мережі на той момент не мали політик по тому, як реагувати, це викликало надзвичайне обурення і тиск з боку французької влади.

І вони домоглися певних обмежень для соціальних мереж», – переконує Галина Петренко.

По-третє, як виявилося, у нашому законодавстві чимало норм, якими вже можна оборонятися проти фейків.

Тільки вони несправедливо рідко використовуються проти ЗМІ чи користувачів соцмереж, які поширюють пропаганду.

«В кримінальному законодавстві написано, що неправдиве повідомлення, яке створює суспільну небезпеку, карається законом санкцією.

Розумний адвокат та розумний прокурор може цим скористатися.

Більше ста судових розглядів було щодо закликів до насильницької зміни конституційного ладу України», – підтверджує колишній заступник міністра інформполітики Дмитро Золотухін.

Звісно, вдосконалення законів повинно відбуватися.

Так само, як, наприклад, розвиток критичного мислення у громадян.

Насамперед влада має своєчасно спілкуватися зі своїми громадянами і реагувати на запити суспільства.

З іншого ж боку – в Україні й справді працюють пропагандистські медіа.

Тож боротьба повинна бути спрямована саме на них.

І в час, коли Україна захищається від агресії Росії, їх доречно закривати.

Але в такій боротьбі під удар не можуть потрапляти журналісти або користувачі соцмереж, які критикують владу.

На жаль, поки що інструменти боротьби, які вигадують у «Слузі народу» ризикують стати небезпечними саме для останніх.