Нацвідбір на «Євробачення», другий півфінал: оце були виступи!

Це вже стало гарною традицією: за всіма законами шоу, другий півфінал національних відборів на конкурс пісні «Євробачення» завжди буває драйвовішим і різноманітнішим за перший.

Але ніколи ще другий півфінал не контрастував із першим аж до такої міри, й ніколи ще півфінал не був таким сильним.

Шість його найкращих виступів могли би скласти цілком гідний фінал.

І більшість виступів навіть не загубилися б у фіналі самого міжнародного «Євробачення».

Прогнози — невдячна річ, але чомусь здається, що саме 15 лютого ми бачили майбутнього представника України у Роттердамі.

Жеребкування виступів у фіналі, проведене під кінець трансляції другого півфіналу, лише додало в цьому впевненості: спочатку поспіль виступатимуть усі ті, хто вийшов до фіналу з першого півфіналу, а під завісу — ті, хто виступав у другому.

Та й сам порядок виступів буде з серії «такого не може бути»: перше місце в першому півфіналі, за ним друге місце в ньому ж, слідом третє місце там само, потім третє місце у другому півфіналі, за ним друге, останніми — перше місце у другому півфіналі.

Навіть жереб дав фору лідерам другого півфіналу — й учергове сліпий жереб спрацював абсолютно за всіма канонами побудови шоу.

(Ні, це не сумніви в жеребкуванні.).

Можливо, рівень конкурсних виступів, загальний настрій другого півфіналу передався й ведучому, але Сергій Притула цього разу був в ударі, а подеколи просто блискучим.

Більше за темою.

У фінал нацвідбору на «Євробачення-2020» пройшли Tvorchi, Khayat і David Axelrod.

Нацвідбір на «Євробачення», перший півфінал: довгі розмови про бла-бла-бла.

Став відомий порядок виступів у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2020».

Утім, іноді його заносило.

Скажімо, щонайменше двох конкурсанток він змусив розповідати про те, що у школі вони були жертвами булінгу.

Тут вельми сумнівною видається тактовність — усе ж таки, про подібні речі люди мають розповідати лише з власної волі й із власного бажання.

Ще сумнівнішою була ситуація, коли Притула спитав Хайата, чи не боїться він їздити в метро, бо торік його побили.

Якщо шкільний булінг конкурсанток — то справа вже давно минула, то прикрий випадок із Хайатом є ще досить свіжим, і не впевнений, що треба було змушувати співака поринати в неприємні спогади, та ще й перед публікою.

Це було дуже жовто.

Було не надто зрозуміло, навіщо було Тіні Кароль робити прозорі натяки на реальну чи удавану належність Хайата до ЛГБТ-спільноти, а Притулі підігрувати їй у цьому.

Це було теж геть поза межею — адже не вдалося знайти матеріалів про те, щоби сам Хайат розповідав щось із цього приводу.

Ну й, зрештою, не дуже зрозуміло, навіщо було Притулі повсякчас називати його Андрієм Хайатом.

Торік на «Євробаченні» у Тель-Авіві як зіркова гостя виступала Мадонна — й ведучі жодного разу не назвали її Мадонною Чікконе.

Артист має право на сценічне ім'я, яке він собі обрав, і ведучі зовсім не повинні вивалювати публіці всі його паспортні дані.

Те саме, що маємо з Русланою, яку неодмінно називають Русланою Лижичко й не інакше — атавізм радянських часів, коли псевдоніми, а тим паче мононіми, на сцені не віталися.

Виник і скандальчик — як же без нього.

Сергій Притула привселюдно звернув увагу, що Тіна Кароль ставила найвищі оцінки тим конкурсантам, які пройшли через її «клас» у телевізійних конкурсних вокальних шоу, й ці оцінки разюче відрізнялися від оцінок Андрія Данилка та Віталія Дроздова.

Співачка — членкиня журі, звісно ж, заперечувала будь-яку пристрасність, але дещиця сумнівів у глядачів не могла не зародитися.

Тож було би краще, якби жоден член журі не мав подібної передісторії стосунків із конкурсантами.

Адже, незалежно від оцінок, сумніви однаково будуть — чи не підтягує він своїх колишніх протеже, а чи не завалює їх, аби тільки видаватися безпристрасним.

Та й самому членові журі важко об'єктивно оцінювати таких конкурсантів, попри будь-яке бажання.

Та сама Тіна Кароль припустилася й іще однієї помилки: одному з конкурсантів порадила змінити постановку, бо «сцена не заповнена».

Але ж оце прагнення «заповнити сцену» згубило на «Євробаченні» виступи вже багатьох конкурсантів, починаючи ще від Олександра Пономарьова.

«Євробачення» — то суто телевізійний конкурс.

Саме на екрані телевізорів бачитимуть виступи глядачі різних країн, які оцінюватимуть їх.

Саме на телеекранах бачитимуть виступи й члени національних журі.

Тож міра заповненості сцени, за великим рахунком, узагалі не матиме значення — головне, як це знімуть.

(А щодо того, як знімати, на конкурсах «Євробачення» останнє слово належить самим конкурсантам та їхнім командам, режисери й оператори — виконавці їхньої волі з лише дорадчим голосом.) Пригадаймо московський конкурс 2009 року з його «найбільшою в історії Євробачення сценою», яку просто фізично неможливо було «заповнити», артисти губилися на ній, мов посеред чистого поля.

Але картинка виходила нормальна: режисери телетрансляції й оператори просто ігнорували ту найбільшість сцени, хай навіть установлена на ній гігантоманська конструкція, якою так пишалися російські організатори, тупо не влізала в кадр.

Й от саме на це мали би звертати увагу члени журі — на те, що зветься розгорнутістю до камери.

Бо щонайменше двоє з учасників півфіналу припустилися в цьому плані грубезних помилок.

Олександр Порядинський виступав із піснею такого гатунку, коли єдиним шоу мали б бути міміка та пластика, емоційність самого співака, а трансляція мала б концентруватися на крупних планах.

А в нього були абсолютно статичний корпус і геть беземоційне, зосереджене обличчя, ніби він іспит складав.

Зовсім не було враження, що йому самому подобається його пісня, що він відчуває кожну її ноту — ніби відпрацьовував, і все.

Коли ж виступав дует Tvorchi, у кадрі майже весь час опинявся самий лише вокаліст, а інструменталіст якщо й потрапляв, то був загороджений апаратурою, його обличчя крупним планом практично жодного разу було не розгледіти.

І якщо не знати, хто виступає, картинка цілком виглядала так, ніби конкурсантом є самий лише вокаліст.

Тобто хлопці мають продумати своє розташування на сцені.

Ну, й журі мало б мислити категоріями не сцени, а телевізійної картинки.

Набагато рідше, ніж минулих років, але, все ж, лунало від журі: «Як це буде сприйнято в Європі».

Ще одна помилка — адже, скажімо, у Фінляндії сприйматимуть пісні не так, як у Португалії, а в Ісландії — не так, як на Кіпрі.

Пам'ятаєте девіз київського конкурсу 2017 року: «Святкуймо розмаїтість»? І, власне, звідки члени нашого журі знають, як ту або іншу пісню сприймуть «у Європі»? Це — шлях у нікуди: намагатися прорахувати, як пісню сприйме хтось інший, покладаючись на свої стереотипи щодо того іншого.

От чого цьогоріч не пролунало жодного разу, то це вироку (на такі раніше грішила Джамала): мовляв, у пісні чи у виступі «не відчувається, що це — Україна».

А як вона мала відчуватися — щоб кордебалет гопак танцював? Тобто, таким чином можна було прискіпатися до будь-кого.

Нарешті національний відбір цього «залізного» аргументу позбувся.

У другому півфіналі голоси журі та глядачів у більшості випадків знову збіглися.

Щодо п'яти конурсантів журі та глядачі були одностайними, й лише у двох випадках розбіжність між ними була істотною.

І, як і в першому півфіналі, розподіл місць не викликав жодних заперечень — тим паче, що у другому півфіналі практично всі виступи були дуже сильними, й вибирати було справді складно.

Про що й казали члени журі.

І в першому, й у другому півфіналах сталася одна й та сама сценарно-операторська халепа.

Порядок є таким: спочатку оголошують бали від журі, а потім, після досить тривалої паузи — бали від глядачів.

І цього моменту найцікавішим було б бачити підсумкову таблицю — як змінюються сумарні бали конкурсантів, як вони міняються (або не міняються) місцями.

Натомість в обох півфіналах цього вирішального моменту нам показували загальний вигляд фіналістів, причому ззаду й згори, а таблиця була десь дрібненько на далекому задньому плані.

Було видно, що рядки на ній пересуваються, але як саме — то вже ніяк.

По завершенні таблицю показували крупним планом на саму лише мить, просто прочитати її за цю мить було неможливо.

Найцікавіший момент інтриги, таким чином, було з'їдено.

Цього разу було аж троє гостей — гурт The Hardkiss, конкурсант від Чехії Бенні Крісто та учасниця минулорічного юніорського «Євробачення» Софія Іванько — тут її виступ був практично дорослим і цілком якісним.

(До речі, цьогоріч Мальту представлятиме переможниця юніорського «Євробачення» 2015 року Дестіні Чукуньєре.) У першому півфіналі гостем був Melovin.

Виступи українських артистів учергове продемонстрували: на відміну від інших пострадянських країн, українські представники на «Євробаченні» (Melovin) чи учасники нацвідбору (The Hardkiss) завжди співають саме таку музику, яку представляли на «Євробаченні».

Україна, як і заведено в Європі, виносить на «Євробачення» те, що стає популярним і всередині країни, а не спеціальні одноразові «шедеври для зовнішнього використання».

І ще одна тенденція, що відрізняє Україну від тієї-таки Росії, стає дедалі наочнішою: як і в більшості європейських країн, «Євробачення» в нас є майданчиком для популяризації молодих і малорозкручених виконавців, а не вже відомих і популярних заради перемоги за будь-яку ціну.

Що ж, попереду фінал.

Усе так і залишається непередбачуваним, відвертих фаворитів немає, вистрілити може кожен із-поміж фіналістів.

Одне лише побоювання: виступи у фіналі готуватимуть професійні постановники, які часто грішать на метод «що більше гламурчику, що більше метушіння на сцені, то краще— торік саме в такий спосіб у фіналі було зіпсовано виступ гурту Freedom Jazz.

Борис Бахтєєв.