"Під ноги прилетіла світло-шумова граната, я отримала близько 50 рваних ран" - учасниця Майдану поділилася спогадами

У листопаді 2013 року Вікторії Романчук було лише 15 років.

Вона, родом з Волині, тоді навчалась у Косівському училищі декоративно-прикладного мистецтва на Івано-Франківщині.

Дізнавшись про побиття студентів поїхала на Майдан.

А два роки тому за участь у Революції гідності Вікторію нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня." З 2014 року у мене почався відлік української історії, через усвідомлення своєї ідентифікації.

Майдан став катарсисом, коли через біль і втрати розумієш, що момент настав і ти маєш діяти", - каже 22-річна художниця.

З чого почався твій Майдан?Приїхала до Києва 1 грудня.

Доти ніколи не була у столиці.

Київ для мене відкрився майданівським.

Я довго відходила від цього його образу і звикала до звичайного буденного міста.

Побачила, що з Майдану люди рухаються у сторону Михайлівського.

Було тисяч 30 людей, всі в один голос співали гімн, доти ніколи не чула подібного.

Це перший яскравий спогад з Революції.

Після того захотілося приїжджати ще і ще.

З'явилося відчуття, що тут відбувається щось важливе.Їздила до Києва одна.

Часто мандрую наодинці, мені так комфортно.

Не знала, що там буде відбуватись, а коли їдеш сама, то відповідаєш лише за себе, так простіше.

В наплічнику мала скетчбук.

Була в осінньому пальті.

Перший час допомагала у профспілках на кухні.

У Косові мене чекало навчання, тому до Києва їздила таємно на 3-4 дні, аби ніхто не знав.

Не затримувалась надовго, але приїжджала часто.

Я досі чую крик своєї бабці тоді" - донька загиблого героя поділилася спогадами про батька.

Який твій найсильніший спогад з Революції?Ми були на Інститутській.

Хлопці часто відправляли мене в Український дім - то по протигази, то по бронежилети.

Я моніторила позиції, слідкувала, що відбувається.

Почався наступ, бігли тітушки.

Ми ніби і знали про це, ніби і були попереджені, але не скоординувалися - нашу сотню витіснили до Маріїнського парку.

Усі, хто був на сусідній позиції, побігли до Майдану.

Я лишилася серед "беркутівців" одна.

Логічне мислення просто вимкнулось, передбачити, що може статися, було неможливо.

Один "беркутівець" взяв мене за куртку і сказав: "Зараз заведу тебе до своїх і вони зроблять з тобою все, що захочуть".

Але його підрозділу дали наказ наступати.

Відкинув мене до стіни.

Вже почали стріляти.

Розуміла, що діяти треба, але взяти себе в руки було складно.

Це відбувалось десь чи то на Садовій, чи то на Банковій.

Звідти перебігла у під'їзд.

Побачила жінку, попросила пустити всередину, щоб перебути, бо на вулиці стріляють.

Вона відповіла: "Вы - бандеровцы! Так вам и надо!".

Випхала на вулицю зі словами: "Вот держите, я вам ее поймала".

Я подумала, що це вже фінал, подумки прощалася з усіма.

Якийсь "беркутівець" закрив своїм щитом і перевів на безпечну частину вулиці.

Може не відчув загрози, бо дівчина.

"Убегай отсюда", - сказав.

Розуміла, що мене могло не стати і про це міг ніхто навіть не дізнатися.

Ти отримала поранення саме ввечері 18 лютого, коли Майдан горів.

Я вийшла з внутрішнього дворику Профспілок і побачила як зносять барикаду.

В різні сторони падали люди, речі.

Близько 20:30 підняла голову догори і побачила, що мені просто під ноги летить світло-шумова граната.

Отримала близько 50 рваних ран.

Ушкодило м'язи на ногах, внизу живота і під грудьми.

Від контузії перестала чути, дезорієнтувалась у просторі, не зрозуміла, що трапилось.

Відійшла в сторону, аби не заважати, і втратила свідомість.

Мене завели у медпункт на третій поверх.

Коли зняли штани і я побачила свої ноги, медсестра поруч заплакала.

Я її заспокоювала.

Тоді ще не розуміла, що саме зі мною відбувається.

Лікар виймав уламки, промивав рани, чистив обгорілу шкіру.

Без обезболення, від шоку болю не відчувала.

Сказали, що мене чекають на вулиці.

Я розуміла, що всі мої на барикадах і чекати нікому.

У коридорі стояв високий крепкий хлопець, представився Андрієм з Автомайдану.

Мої чоботи були залиті кров'ю і порвані, йти не могла.

Він віддав своє взуття мені.

І у своїх білих шкарпетках йшов згарищем.

Відвіз у їхній офіс автомайданівський.

Сильний біль відчула уже під ранок.

Розумію: якби тоді не Андрій, не знаю, де б я була.

Після того роками намагалась його знайти, але, на жаль, поки не знайшла.

Зранку мене відправили на квартиру до киян і вже звідти вдень повезли у Михайлівський.

Там 19 лютого у польовому госпіталі мене прооперували.

Медсестра розмовляла по телефону з моєю мамою: "З Вікою все гаразд, вона в душі"Батьки не знали, що я в Києві.

У той момент, коли відпустив наркоз, якраз підійшло телебачення.

Я була в масці, але мої впізнали мене по телевізору за родимкою на шиї.

Мама з сестрою змогли приїхали лише за 4 дні.Після поранення мене два тижні переховували на квартирі.

Таємно возили на перев'язки.

Доліковувалась вже у луцькій лікарні.

По ногах було дуже багато уламків, деякі розкришувалися.

Виймала їх з тіла ще три роки опісля.

Від лікування закордоном відмовилась.

Зараз, з висоти так би мовити прожитих років і зрілості, розумію, що їхати лікуватися треба було.

Але тоді це не здавалось мені важливим.

Тепер маю схильність до переохолоджень, сильніше відчуваю зміну тиску, температурні перепади.

Чим для тебе став наш Майдан?Ті три місяці Революції дорівнюють усім 16 рокам "до".

Про Майдан не можна сказати "школа" - це не достатньо вичерпно.

Він сформував мене чи не найбільше за життя.

Майдан став періодом формування мене, як особистості.

Дав уміння відрізняти важливе від неважливого, розуміти цінність життя, цінність митей, згуртованості та єдності.Упродовж п'яти років ти не могла малювати Революцію.

Коли це змінилось?Мій майданівський щоденник з начерками і замальовками згорів разом з речами у профспілках.

Відчула, що хочу малювати ту зиму 2014-го, на іконописному пленері у Замлинні на Волині влітку 2018 року.

Відчула, що з цього має бути проект.

Усе переживалося заново.

У образах моєї "Сторожі" всі ті, хто загинув, і усі ті, хто живі також.

com/embed/jJFdV3LWV0Y@20 лютого 2014-го Україна пережила найтрагічніший етап Революції гідності.

В центрі Києва від вогнепальних поранень загинули 47 людей, понад тисячу дістали поранення.

Вінничанка Зоя Кузьменко досі згадує той день, коли не стало її сина, героя Небесної сотні Максима Шимка, його застрелив снайпер.

В той час Максим допомагав пораненому хлопцеві на Інститутській.