Загострення "синдрому Порошенка" в лютому: що вразило кабінети на Банковій сильніше, ніж коронавірус – Єлісєєв

Лютий запам'ятався спланованою військовою операцією росіян на Донбасі, річницею подій під час Революції Гідності та спробами Кремля нав’язати власне бачення вирішення ситуації в Україні через вкид скандальних "12 мюнхенських пунктів".

Команда Зеленського отримала сприятливі позиції для дипломатичного наступу на ключових міжнародних майданчиках – Мюнхенській безпековій конференції, Раді Безпеки та Генасамблеї ООН – таку думку у своєму блозі висловив український дипломат, експредставник України в ЄС Костянтин Єлісєєв.

У підсумку – знову невикористані шанси та плутанина у представленні командою президента стратегічних і тактичних підходів щодо деокупації і повернення українських Донбасу та Криму, брак жорсткої дипломатичної реакції на акти агресії з боку Росії, наростаючі тенденції серед західних лідерів до умиротворення та реабілітації Путіна.

А евакуацію в Україну з Китаю громадян він назвав ганебною і такою, яка "завдала болючого удару по міжнародному іміджу нашої держави і засвідчила суттєві вади в комунікації української влади в екстремальних умовах".

Призначення Андрія Єрмака главою ОП, на думку Єлісєєва, цементує центр вироблення зовнішньої політики на Банковій, ще більше обмежує самостійність МЗС та відводить професійній дипломатичній команді на Михайлівській роль звичайного виконавця та "слуги Офісу".

Про основні зовнішньополітичні підсумки дипломатії Зеленського за два тижні лютого – подаємо текст автора без суттєвих змін.

Проведення спецзасідання Радбезу ООН щодо виконання Мінських домовленостей та розгляд питання ситуації на тимчасово окупованих територіях України у рамках Генасамблеї ООН.

Дискусії на обох майданчиках виявилися своєчасними, адже повернули боротьбу України за відновлення суверенітету і територіальної цілісності на міжнародний порядок денний.

Як і засвідчили факт того, що попри всі дипломатичні маневри і наміри вирватися з фактичної міжнародної ізоляції, російський агресор поки залишається маргіналізованим.

Грунтовні, тверді, аргументовані, з елементами емоцій та креативу (передусім, у РБ) виступи представників України на майданчиках ООН.

Хоча знов не обійшлося без упущень.

У виступах із найвищої трибуни світу не вистачало сигналів про потребу зміцнення політики міжнародних санкцій щодо Росії, звернення уваги на триваючі економічні злочини та проблематику повернення захоплених Росією наших підприємств.

Не вистачало й акцентів на Азово–Керченській проблематиці.

Адже йдеться про цілий регіон, де так само, як і на суші на Донбасі і в Криму, відбувається повзуча анексія Росії.

Забули нагадати українські спікери й про нагальну необхідність забезпечення свободи суднопластва в Азово–Керченській акваторії, про яку, без належної активності і ініціативності Києва, можуть і забути.

Цей період запам’ятається поверненням теми про необхідність розміщення миротворчої місії ООН для сталого і тривалого вирішення ситуації на Донбасі.

Нарешті до цього висновку дійшла і дипломатія Зеленського, яка давно могла б взяти собі на озброєння напрацювання попередніх років, а не чекати поки про потребу миротворців нагадає навіть представник Коста–Ріки в ході пленарних дебатів ГА ООН.

Водночас, чи це був ситуативний крок з боку глави МЗС, чи глибоко усвідомлене і продумане рішення, покаже час.

Широка дискусія про таку місію, на засадах напрацювань попередніх років, може виступити гарантом і наближення повернення миру, і додатковим стимулом для виконання Кремлем його зобов’язань.

Не варто забувати, що Москва найбільше боїться міжнародної присутності на території Донбасі та тверду міжнародну єдність і солідарність з Україною.

Ситуація із захопленням чотирьох українських рибалок і риболовецького судна в Азовському морі засвідчила, що Росія не полишає своїх намірів із повзучого захоплення Азово–Керченської акваторії, як і не відмовляється від наповнення свого обмінного фонду для майбутніх "звільнень".

Відзначимо рішучу, хоча із певним запізненням, реакцію вітчизняного МЗС на цей інцидент.

На відзначення заслуговує активна взаємодія по лінії міністерства оборони України та країн–партнерів НАТО.

Напередодні Мюнхенської безпекової конференції міністр оборони України здійснив візит до Брюсселя, де родзинкою робочої програми стала зустріч у форматі 29+1 з союзниками.

Правильний крок вітчизняного міноборони, яке має стати своїм для наших партнерів по НАТО.

Важливою стала заява міністра про незмінність і твердість євроатлантичного поступу України.

Заявлене очікування щодо рішення про приєднання України до Програми розширених можливостей НАТО вже у жовтні цього року можна було б вважати позитивним, якби воно одночасно наближало і перспективу отримання Україною Плану дій щодо членства в Альянсі.

Останню ціль продовжуємо визначати більш пріоритетною, якій мали б підпорядковуватися всі інші кроки нашої держави на шляху до Північноатлантичного альянсу, як це і передбачено Конституцією.

Наразі фіксуємо практично цілковите зникнення згадок про ПДЧ для України у риториці ключових високопосадовців України, включно з результатами останніх переговорів президента Зеленського з Генеральним секретарем НАТО у рамках Мюнхенської безпекової конференції.

Заслуговує на підтримку ініційоване Україною спільне звернення міністрів закордонних справ України, Грузії та Молдови до Європейської Комісії щодо виділення достатніх фінансових ресурсів у майбутній Багаторічній фінансовій перспективі Євросоюзу на 2021–2027 роки на цілі зближення асоційованих країн з ЄС.

Треба бути активним і використовувати кожну нагоду для прискорення нашої європейської та євроатлантичної інтеграції.

І хоча на спеціальному засіданні Європейської Ради 20–21 лютого лідери ЄС не змогли досягнути консенсусу щодо параметрів майбутнього багаторічного бюджету Союзу в умовах Брекзіт, українській дипломатії слід продовжувати просувати фінансові інтереси України у структурах Євросоюзу.

Логічним результатом останніх контактів президента Зеленського з керівництвом Міжнародного валютного фонду стало прибуття до Києва 20 лютого команди експертів МВФ для проведення технічних обговорень економічної політики держави з метою започаткування нової багаторічної програми співпраці Фонду з командою Зеленського.

Водночас, суттєвих зрушень очікувати не варто до моменту схвалення Верховною Радою законопроектів щодо унеможливлення ре–націоналізації Приватбанку та проведення земельної реформи.

На позитив тижня заслуговують також одразу дві зустрічі президента Зеленського з відповідними делегаціями Конгресу США і в Україні, і на полях Мюнхенської конференції.

Було засвідчено, що токсичність українського файлу для американської вашингтонської політики має свої межі, і межі ці можна (і треба) подолати.

Варті відзначення потужні запевнення обох сторін щодо твердої і незламної двопартійної підтримки України з боку США.

Це саме той актив, який треба зберегти і убезпечити від потенційних загроз.

На порядку денному без чітких відповідей залишаються питання про здійснення візиту президента України до Вашингтону, призначення посла США в Україні, відновлення роботи двосторонньої Стратегічної комісії та практична реалізація допомоги США у сфері безпеки і оборони.

Залежно від прогресу у цих питаннях і визначатиметься справжній стан стратегічного партнерства між Україною та США.

Всеохоплюючий та повний режим припинення вогню продовжує залишатися "ахіллесовою п’ятою" мирного врегулювання на Донбасі.

Як би не намагалося українське керівництво демонструвати відкритість, миролюбність та навіть лояльність до агресора, ситуація на фронті повертає до жорсткої реальності – перспективи миру залежать лише і виключно від волі Кремля.

За останні тижні лютого навіть найбільші оптимісти мали змогу переконатися в тому, що російська сторона не цінує мирних ініціатив.

На жаль, ми так і не побачили жорсткої реакції Києва на останні спроби Росії підірвати мирне врегулювання, окрім несистемних, спонтанних і емоційних сплесків з боку Банкової.

Дипломатії Зеленського слід провести роботу над помилками та відповідно зробити правильні висновки з випадків військової ескалації на Донбасі і поблизу Золотого 18 лютого, і в районі Новотошківського 22 лютого.

Це відповідь Кремля на оманливе завищення очікувань щодо перспектив сталого і невідворотного миру з російським агресором.

Помилковим слід вважати і те, що українська сторона охарактеризувала масований наступ російських військ та незаконних збройних формувань при підтримці важкої артилерії “провокацією”.

Це нівелює відчуття загрози, як і применшує небезпеку та виправдовує справжніх відповідальних за ескалацію насильства на лінії зіткнення – найвище російське керівництво, яке навпаки мало б докладати зусиль для того, щоб лінія фронту перетворилася на лінію миру без регулярних і вбивчих пострілів.

Вочевидь, наступ російських окупаційних сил був тестом Кремля на здатність президента Зеленського діяти в екстремальних умовах, на готовність українського війська гідно відповідати, на рішучість міжнародного співтовариства виступати консолідованим голосом.

Зі знаком мінус відзначаємо безініціативність української сторони у питанні організації і проведення на полях Мюнхенської безпекової конференції зустрічі на рівні міністрів закордонних справ чи дипломатичних радників глав держав Нормандської четвірки.

Очевидна втрачена нагода, для якої були і можливості (всі залучені сторони так чи інакше були у Мюнхені або могли приєднатися), і підстави (як мінімум, невиконання Москвою режиму припинення вогню і підготовка до наступного саміту).

Списувати весь процес врегулювання і прийняття відповідних рішень на рівень глав держав недалекоглядно і небезпечно.

Логічним ходом для дипломатії Зеленського було б спробувати провести зустріч на полях Мюнхенської конференції чи у форматі трійки Київ–Париж–Берлін, чи скористатися з нагоди візиту держсекретаря США і зустрітися на чотирьох (без Росії).

Це був би і потужний сигнал російському агресору і шанс для координації кроків з метою тиску на агресора, тим більше напередодні "українського тижня" на майданчику ООН.

Невиразні результати привезла з собою українська делегація з полів своєї участі у Мюнхенській безпековій конференції – найвпливовішого дискусійного майданчика у світі з питань безпеки.

Здавалося, що потужний політичний десант з Києва мав би забезпечити більш помітну офіційну позицію України, адже у кулуарах були і президентська команда, і чимало своїх депутатів, політиків та громадських діячів.

На виході ж отримали букет згаяних можливостей і загострення на фронті.

Що стосується виступу президента Зеленського, то треба віддати належне авторам, адже більшість сигналів було у правильному напрямі.

Проте, не вистачало чіткості, системності і логічності у викладенні позиції, а також сигналів про зміцнення санкцій та міжнародної проукраїнської коаліції заради перемоги у протистоянні з Росією.

На жаль, знову не почули від президента давно обіцяних стратегій звільнення Донбасу від російської агресії та деокупації Криму.

Відверто розчарувало триваюче тяжіння дипломатичної команди президента Зеленського до пошуку "нових ідей", які більше схожі на аматорство.

Вже багато разів звертали увагу, що театральні експромпти і трохи недоречний гумор у ситуаціях, які вимагають чіткої відповіді, не роблять сильнішою та переконливішою українську позицію.

Звідси й дивні ініціативи про те, як краще відступати – чи секторами, селами або кілометрами, а не примушення відступати Росію та її маріонеток і на фронті, і за столом переговорів.

Це непокоїть наших міжнародних партнерів.

Із знаком мінус проводжаємо запропоновану дипломатією Зеленського ініціативу про спільне патрулювання разом з представниками ОРДЛО на Донбасі.

Схоже, що і в самій дипломатичній команді глави держави швидко збагнули про надмірну ризикованість для України такої гри, і оперативно відіграли назад.

Правда, відступаючи, геть заплутались у свідченнях, на фоні чого складається враження про стартову непродуманість самої ініціативи.

Застерігаємо від здійснення у подальшому подібних кроків, на місце яких мала б прийти системна і продумана наперед (за різними сценаріями) робота.

Слід враховувати і те, що для виборів на Донбасі потрібен не лише контроль над кордоном, але й роззброєння бойовиків і виведення російських військ та техніки.

Саме з цього слід було б розпочинати будь–які креативні роздуми української сторони про нові ініціативи.

Принцип чіткий – спершу безпека!.

Останні тижні запам’ятаються загостренням "синдрому Порошенка", що вразив владні кабінети на Банковій більше, ніж коронавірус.

У підсумку втратила Україна, адже на площадці Мюнхенської конференції не вдалось працювати однією командою і говорити одним голосом, апогеєм чого став недопуск п’ятого президента на панельну дискусію щодо України, де виконував соло президент шостий.

Новій команді слід перебороти себе і визнати ефективність створеного у попередні роки запасу міцності, який і дотепер дозволяє проходити складні повороти і на мінському, і на нормандському треках.

А численні зустрічі, які провів п’ятий президент в кулуарах Мюнхена з світовими лідерами, допомогли зміцнити цей запас там, де намітився прорив російського агресора.

Зберігати "український файл" у топі міжнародного порядку денного стає дедалі складніше.

Висновок один: за Україну будуть боротись лише тоді, коли Україна буде сама за себе боротися, із залученням всіх стейкхолдерів боротьби за відновлення суверенітету і територіальну цілісність держави.

А пасивна, інертна зовнішня політика, як і хибні "синдроми" – це прямий шлях на узбіччя світової політики та руйнування проукраїнської коаліції.

На зовнішньополітичній арені особливо в умовах триваючої російської агресії треба виступати єдиним фронтом.

"Дванадцять пунктів" Мюнхенської безпекової конференції ледь не стали російським проривом за спиною оборони Києва.

Добре, що майже в унісон спрацювали дипломатичні зусилля американських друзів, п’ятого президента України та вітчизняного МЗС, які твердо виступили проти токсичних підходів.

Але чіткої позиції самого президента Зеленського на цей мюнхенський документ ми так і не почули, хоча і трибуна, і нагоди були.

Цей випадок, як і дискусії у рамках і навколо Мюнхена, засвідчили, що існує загрозлива тенденція до пошуку шляхів якнайшвидшого умиротворення з РФ за рахунок українських інтересів.

"Мюнхенський папірець" – це "жовта картка" всій українській владі, а його зміст є небезпечним та одночасно показовим.

Миру більше чекають не від Росії, а від України, що глибоко помилково.

На жаль, до цього підштовхнула світову спільноту і сама українська сторона.

Сподіваємося, що у коридорах вітчизняної дипломатії серйозно поставилися до виклику "12 мюнхенських кроків" і зафіксували ключові больові точки.

Є великі питання і до української зовнішньої розвідки, яка мала б попередити цю небезпечну провокацію і не допустити публічної появи антиукраїнського документа.

Черговий тиждень поспіль фіксуємо "біг по колу" української сторони на іранському треку.

Питання, в якому Україна могла б виступати головним гравцем (так виглядало у перші дні), помітно просідає у порядку денному вітчизняної дипломатії.

Незрозумілим виглядало мовчання президента Зеленського з іранського кейсу під час виступів у рамках Мюнхенської безпекової конференції у порівнянні з підвищеною публічною увагою з боку лідерів інших зацікавлених країн, зокрема Канади.

І це попри те, що саме у дні виступу глави держави відбувалася робоча поїздка секретаря Ради національної безпеки і оборони до Ірану.

Забезпечити ефективні результати розслідування, відновлення справедливості та гідні компенсаційні виплати родинам загиблих українців є справою честі для української дипломатії.

В мінус можна записати й телефонну розмову президента Зеленського з Путіним 14 лютого.

Оприлюднений Кремлем за її підсумками прес–реліз чітко засвідчив, що Москва переходить до ультимативної розмови, а українська риторика з умиротворення Росії вже не спрацьовує.

Досить принизливою виглядає й вимога Путіна до України щодо неприйнятності так званої фальсифікації історії.

Звертаємо увагу на кардинальну відмінність змісту повідомлень для ЗМІ за підсумками цієї телефонної бесіди, що опублікували відповідно Банкова та Кремль.

Тестом на спроможність команди Зеленського до кулуарної дипломатії має стати здатність вітчизняного МЗС скоординувати проукраїнську коаліцію у світлі неформальної зустрічі міністрів закордонних справ Європейського Союзу 5–6 березня у Загребі.

На порядку денному – відносини ЄС–Росія.

Завдання Михайлівської – не допустити реабілітації Путіна та нормалізації відносин Союзу з Москвою до припинення російської агресії проти України та повного відновлення територіальної цілісності нашої держави.

Знаковим та важливим буде візит нового віце–президента Єврокомісії – Високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Жозепа Борреля в Україну в березні із відвіданням Донбасу.

Враховуючи останні заяви ЄС, зокрема щодо російського кібернападу проти Грузії, в якій було про все, окрім фіксації Росії як відповідальної за напад, принциповим видається продемонструвати високому гостю і в Києві, і на лінії зіткнення, хто саме винний за людські страждання на Донбасі.

Результати візиту Високого представника ЄС на Донбас будуть мати безпосередній вплив не лише на його підходи щодо російської агресії проти України протягом всієї каденції, але і на зміст подальших дискусій щодо нашої держави на ключових міжнародних майданчиках.

Першим таким майданчиком має стати засідання Ради ЄС із закордонних справ 23 березня, на якому керівники зовнішньополітичних відомств обговорять ситуацію в та навколо України, в тому числі у контексті триваючої російської агресії.

Відтак, принципово важливо продовжити дієву практику організації напередодні або зранку перед засіданням Ради неформальної зустрічі з Групою друзів України в ЄС на рівні міністрів закордонних справ.

Міністри мають "з перших уст" почути про реальний стан справ на фронті та на переговорних майданчиках, підходи української сторони до наступної анонсованої на квітень зустрічі лідерів Нормандської четвірки у Берліні, а також прогрес на шляху реформ.

У зв’язку із проведенням 24–25 березня у Пітсбурзі (США) засідання міністрів закордонних справ країн Групи Семи, українській дипломатії слід активізувати роботу з метою відображення у заключному комюніке та під час дискусій ключових інтересів України, а саме: підтримка територіальної цілісності України, невизнання спроби незаконної анексії Криму Росією, продовження секторальних санкцій проти Росії до повного виконання нею Мінських домовленостей та відновлення суверенітету України над всіма тимчасово окупованими територіями.

Результати засідання Сімки має підтвердити незламність та рішучість міжнародної проукраїнської коаліції.

Продовжуємо наголошувати на доцільності організації робочого візиту президента України до інституцій Європейського Союзу у березні для розвитку особистих контактів з новим керівництвом інституцій ЄС та новим складом Європарламенту, обговорення актуального порядку денного двосторонніх відносин у контексті підготовки до саміту "Східного партнерства" та 22–го саміту Україна–ЄС влітку 2020 року.

Наголошуємо на важливості використання періоду пост–імпічменту для якнайшвидшого повернення у "звичайне русло" відносин між Україною та США.

Видається необхідним забезпечити якісно підготовлений візит до Вашингтону парламентського "десанту" для проведення зустрічей з членами Конгресу та представникам Держдепу, аналітичними та бізнес колами задля детоксикації іміджу України в США.

Фактичний провал ініційованої та пролобійованої Кремлем зустрічі голів православних автокефальних церков з "українського питання" в Аммані 26 лютого (10 з 15 голів автокефальних церков відмовились від участі у заході) засвідчує потенційне поле для дипломатичного просування українського інтересу щодо визнання Православної Церкви України.

У цьому контексті важливо активізувати у взаємодії із Вселенським патріархатом відповідну роботу з Болгарською, Грузинською, Кіпрською, Албанською та Румунською церквами.

Міцна незалежна Православна церква України – це гарантія незалежності та стійкості української держави.

Добре, що у коментарі американському виданню "Washinghton Examiner" у відповідь на цинічні антукраїнські сигнали Путіна президент Зеленський став на захист ПЦУ.

Часом "Х" у дієвості української дипломатії та потенційним переламним моментом у процесі міжнародної реабілітації Путіна є урочистості в Москві, зокрема "парад перемоги" у рамках відзначення 75–ої річниці завершення Другої світової війни.

Ключове завдання – не допустити можливості інструменталізації Москвою історії задля досягнення власних геополітичних цілей та здійснити скоординований з партнерами тиск з метою попередження участі світових лідерів у цьому заході.

Незалежно від політичних уподобань і кольорів всередині України єдність та солідарність на зовнішній арені – це запорука нашої перемоги!.