Окупація Криму й помилки ЗМІ

Шість років минуло відтоді, як Росія розпочала агресію проти України.

І саме час озирнутися: яких помилок припустилися українські ЗМІ, українська інформаційна сфера в найширшому розумінні — помилок, які полегшили Росії завдання інформаційної агресії.

І які — чимало з них — повторюються знову і знову.

Принципових помилок було три.

Було й залишається.

Так, ЗМІ не повинні розганяти паніку.

У разі іноземної агресії — тим паче.

ЗМІ не повинні навіювати невиправдану віру в те, що «либонь, пронесе», й «усе буде гаразд», усе «якось розсмокчеться».

Шість років тому й у Криму, й на Донбасі оці мотиви заспокоєння, применшення небезпеки лунали дуже голосно.

У дні розгортання окупації ЗМІ применшували (а чи й самі не могли осягнути) масштаб того, що відбувається.

Матеріали ЗМІ, а тим паче за умов суспільної й державної небезпеки, не мають бути розраховані на однодумців.

«Саме собою зрозуміло» — це заборонена для медіа позиція.

ЗМІ мусять бути адресовані скептикам, хомам невіруючим, тим, хто вічно в усьому сумнівається, тим, хто нікому й нічому не вірить.

Усі деталі інформації, а передусім надважливої інформації, має бути роз'яснено, розжовано — чому це тлумачиться так, а не інакше.

Скажімо, в українських медіа свого часу здійнявся потужний резонанс із приводу закриття у Криму єдиної україномовної газети.

Але річ у тім, що на півострові мала би бути купа російськомовних, але проукраїнських газет, які відстоювали би позицію українського Криму.

Чи були вони в достатній кількості?.

І третя.

ЗМІ мають чітко роз'яснювати причинно-наслідкові зв'язки, політичні та юридичні норми та все інше, що дає аудиторії змогу зрозуміти й переконатися, а не увірувати.

«Так у газеті “Правда” написано”» — це далеко не доказ і не аргумент.

Почну із власних вражень десятирічної давнини, коли я відвідував Крим на кілька днів щороку, їздячи містами півострова й спілкуючись із тамтешніми жителями.

У Сімферополі на вокзалі я принципово розмовляв українською — й зі співробітниками вокзалу, й із продавцями кіосків-кафе, яких там було безліч.

Враження: продавці завжди відповідали пристойною українською мовою.

На мої провокативні запитання відповідали: багато туристів із материкової України, хочеш мати виручку — вивчай мову.

Та й узагалі ненависті або неприязні до України було не чути — серед вокзальних продавців ніколи, серед інших співрозмовників — майже ніколи.

Інші співрозмовники на мої україномовні запитання відповідали частіше російською, але абсолютно спокійно, іноді намагалися відповісти українською, але такою, що краще б уже відповідали російською.

Вперше потрапивши до Євпаторії, поділився враженнями із однією продавчинею — цього разу я розмовляв чистою російською, не видаючи, звідки приїхав: «Ваш город — второй сказочный город в нашей стране, который я увидел».

Відповіла вона, не замислюючись: «А первый — это Львов?».

Тобто вона мислила українським контекстом, «наша страна» — для неї це була Україна.

У Севастополі мережа хлібних магазинів мала україномовні вивіски, продавчині мали україномовні бейджики.

Я знову пішов на провокацію: «У вас все говорят по-русски — почему же ваш бейджик по-украински?».

Продавчині навіть обличчя витягнуло з подиву: «Мы же живём в Украине! Жили бы в Китае — были бы бейджики по-китайски, а раз живём в Украине — должны быть по-украински».

Це був Севастополь і російськомовна жінка в ньому.

Інша севастополька, продавчиня пресового кіоску, колишня вчителька: «Мы живём в Украине, и я хочу, чтобы мои дети знали украинский язык — и они будут его знать.

А я сама уже не смогу выучить, мне сложно, когда всё по-украински».

От вона — проблема, що була: як відомо, за часів СРСР Севастополь був єдиним в Україні містом, де українську мову не викладали у школах.

Але з наших тодішніх ЗМІ такого погляду на цю проблему годі було й шукати.

Головне ж, у Криму на момент російської агресії існувала достатньо сприятлива ситуація для подальшої інтеграції півострова в Україну.

Обережно, акуратно можна було заохочувати її розвиток саме в цьому напрямі.

Тільки чи робили це наші ЗМІ?.

Ба більше: інший приїзд до Севастополя.

Пів дня гуляв містом, побачив одну машину, з вікна якої стирчав російський прапор, й одного перехожого зі стрічкою кольорів російського прапору на ґудзику.

Одну машину й одного перехожого — й усе.

У місті стояло чимало лайтбоксів із вітанням Віктора Ющенка з Днем незалежності — не бачив жодного зіпсованого вандалами.

Стояло багато україномовних лайтбоксів гурту «Бумбокс» — так само всі цілі.

Зателефонував додому.

Мама — в розпачі: «Ти ж там обережно, там же таке коїться, може, мерщій їдь звідти?».

Вловивши мій подив, мама пояснила: «Тут по телевізору таке показували — все місто гуде!».

Я спеціально потім розпитував севастопольців, як же це я не побачив заворушень.

Вони відповідали презирливо: «А, кучка фанатов России на набережной на пятачке собралась!».

Тобто це збіговисько цілком можна було не помітити! А телеканали показували це так, ніби весь Севастополь на вухах стоїть.

Гаряче, ще гарячіше — рейтинг, рейтинг! Це теж мало один-єдиний ефект — постійної стигматизації жителів Криму, постійного зведення психологічних бар'єрів.

Власне, протягом багатьох років перед російською агресією Крим в українському медіапросторі виступав в одній-єдиній ролі — в ролі гарячої точки або потенційної гарячої точки.

Кажуть: якщо людину повсякчас називати свинею..

Зараз уже ніхто не скаже, що сталося б, якби цієї медійної стигматизації кримчан не було.

Бо російська пропаганда працювала.

Скажімо, чимало севастопольців були впевнені, що в їхніх кінотеатрах і справді всі фільми йшли лише українською мовою.

Хоча насправді україномовними були лише один-два сеанси на день.

Але небагаті севастопольці до кінотеатрів не ходили — ото й вірили.

Ще один аспект: в АР Крим було три офіційні мови.

І вздовж автошляхів плакати трьома мовами просили подорожніх не смітити на узбіччях.

В'їжджали ви на територію, підпорядковану Севастопольській міськраді — й усе, із трьох мов залишалася тільки українська.

А річ у тім, що Севастополь був містом центрального підпорядкування (я так і не зрозумів, навіщо це було в уже незалежній Україні), й закони АР Крим на нього не поширювалися.

А отже, в місті, яке було найменш підготованим до україномовної комунікації, офіційна тримовність не діяла, а єдиною державною мовою була українська.

В місті, найбільш уразливому до мовного питання.

На цю проблему ЗМІ також не звертали уваги, навіюючи: в усьому Криму — три офіційні мови.

Що було не зовсім правдою, і жителі Севастополя вважали, що від них просто відмахуються.

Так, привертала увагу й інша публіка.

Керч, пенсіонер обурюється: мовляв, усі заводи розвалили.

Відповідаю йому: зате тепер колись закопчена Керч стала курортом і центром тяжіння туристів.

Пенсіонерові аж обличчя перемінилося: «Ни-ког-да! — карбував він слова.

— Слышите, ни-ког-да трудовая Керчь не будет курортом!» Помовчав і додав: «Советские люди должны работать, а не отдыхать!» Севастополь, дуже неприємне враження, що виникало повсякчас.

Найменший конфлікт у тролейбусі — той, який у Києві не помітили б або обернули б на жарт — там завжди призводив до скандалу з криком.

Ініціатори були, як правило, чоловіки віком за 50 із манерами, що видавали в них відставних військовиків.

Іноді гадалося: вони, вийшовши у відставку, не самі цивілізуються, а мілітаризують міську атмосферу, надто багато їх в одному місті.

У тому ж таки Севастополі деякі співрозмовники зізнавалися: вони бережуть традиції честі флотських офіцерів і тому голосують за Наталю Вітренко.

Доводилося пояснювати: отой напівміфічний флотський офіцер ніколи не проголосував би за скандальну тітку — й от саме з причин честі.

Так, усе це було — але далеко не тотально.

Так, ніде поза межами Криму такі реліктові персонажі не зустрічалися, це правда.

Але їх зустрічалася меншість.

І чи немає провини наших ЗМІ в тому, що саме ці персонажі в підсумку перемогли? Що наш медіапростір, фактично, всі роки залишав Крим варитися у власному соці, покинувши його напризволяще? Що не підтримував тих, хто вже почав відчувати себе громадянами України?.

Ще вкарбувалося в пам'ять.

Щодо кожного незакритого люку на дорозі або ліхтаря, що не працював, чимало севастопольців таврували чи то президента, чи то загальний «Київ».

Севастополь не мав виборного міського голови, а закон про особливий статус Севастополя (й знову незрозуміло, навіщо він був потрібен — особливий, лише за радянською інерцією) так і не ухвалювали.

Тим часом у загальноукраїнських ЗМІ зустрічалося чимало матеріалів, які доводили: виборного місцевого самоврядування у Севастополі й не мусить бути, якби було — це була б загроза національній безпеці.

По-перше, така позиція змушувала севастопольців почуватися ущемленими у правах, а по-друге, була просто недалекоглядною, бо ж було зрозуміло: не маючи самоврядування, в усіх суто місцевих негараздах севастопольці звинувачуватимуть Київ.

У тодішній російській блогосфері було чимало матеріалів росіян, що побували у Криму.

Загальним тоном був захват на межі здивування.

У кримських містах, на відміну від російських, міліція не перевіряла документи в перехожих, можна було ходити вулицями Ялти взагалі без паспорту при собі! І та сама міліція у Криму не прискіпувалася до дрібниць із очевидним наміром вимагати гроші — на відміну від російських міст! У Криму, як і по всій Україні, сімкарти можна було купувати вільно, без документів! З Криму до Росії можна було телефонувати з вуличних таксофонів, причому на вуличні таксофони можна було подзвонити! Дивно, але саме ця подробиця приводила російських студентів у захват: за безоплатні перші 10 секунд вони встигали продиктувати номер таксофону й хвилину-дві чекали на дзвінок.

А ціни! А вибір продуктів!.

В українських ЗМІ таких відгуків не було.

Не було матеріалів про переваги перебування в Україні над перебуванням під російською окупацією — навіть тоді було не зустріти, коли питання так званого референдуму було вже вирішеним.

Не було інформації про те, що в Росії існують численні так звані ЗАТО, тобто закриті міста («в ЗАТО мы делаем ракеты»), а також широчезна прикордонна зона — й ЗАТО, й прикордонна зона заборонені для вільного відвідування.

А в Україні всього цього не було й немає.

Севастопольці вже колись жили в закритому місті за Сталіна, а потім за Андропова — Черненка — Горбачова.

Але на 2014 рік у місті вже була потужна курортно-туристична інфраструктура, й ці галузі давали помітний дохід і місту, й його мешканцям!.

Й от настав лютий 2014 року.

Тоді українські медіа зробили дві кричущі помилки.

Перша: російська пропаганда щосили роздмухала ухвалення Верховною Радою закону про скасування «закону Ківалова — Колесниченка».

Російська пропаганда змальовувала це як заборону на російську мову та утиски всіх, хто розмовляє російською.

Українські ЗМІ відповідали щось у парадигмі «для однодумців».

А треба було кричати на весь голос: скасування «закону Ківалова — Колесниченка» просто повертало ситуацію до стану на червень 2012 року, й усього лише, й нічого більше.

І друга помилка.

Коли Росія вже готувала так званий референдум, наші ЗМІ робили наголос на тому, що він суперечитиме українському законодавству.

Ну, ще побіжно — про присутність іноземних військ і про дуже стислі терміни приготувань до референдуму.

Але от саме побіжно.

А варто було наголошувати й акцентувати на тому, що той «референдум» відбувався у присутності військ країни, яка претендувала бути правонабувачем.

Готувала й проводила референдум також країна, яка прагнула бути правонабувачем — а отже, країна, зацікавлена у цілком певному результаті.

Треба було розжовувати: якщо Росія ввела свої війська, то й “референдум” вона проведе з заздалегідь визначеним результатом.

І зовсім не звертали увагу українські ЗМІ от на який аспект.

У будь-якій галузі права вважається нечинним будь-який правочин, якщо має місце введення в оману, коли одна зі сторін правочину ухвалює рішення на підставі неправдивої інформації.

Кримчани голосували на підставі брехливої інформації про ситуацію в Україні, Росія навіяла їм відчуття загроз, яких реально не існувало.

А це був би неспростовний аргумент.

Треба було робити все, щоби донести до кримчан: їх обдурюють щодо ситуації в Україні.

Не було тоді такого.

Не було у ЗМІ аналізу й іншого питання: до якої міри так званих спостерігачів на так званому референдумі можна було вважати за представників якихось організацій якихось країн — а чи юридично вони були приватними особами?.

Не виходять із пам'яті тодішні репортажі й на телеканалах, й у текстових ЗМІ — про те, як буцімто більшість кримчан масово протестують проти російської окупації, мало не чинять опір.

Як більшість кримчан буцімто зберігають вірність Україні.

Настрої легкої перемоги, настрої приреченої на провал авантюри — от що навіювали тоді наші ЗМІ, не даючи змоги усвідомити масштаб катастрофи.

За кілька місяців по тому такий самий підхід: «Більшість — за Україну» — буде й щодо Донбасу.

Якщо називати речі їхніми іменами, то критичних моментів українські ЗМІ масово навіювали українцям неправду.

Так, агітаційні матеріали були, й чимало — їхня кількість постійно зростала.

Але, скажімо, телевізійні флешмоби про єдність — чи могли вони в тій ситуації реально в чомусь переконати? Більшість матеріалів з агітацією на користь України залякували кримчан зниженням рівня життя — точнісінько за тими лекалами, за якими радянські ЗМІ 1991 року залякували українців, застерігаючи від незалежності.

Здавалося б, давно мало бути усвідомлено: у таких випадках ковбасна агітація не діє.

Але саме вона домінувала абсолютно.

Розповідали українські ЗМІ про Абхазію, південну Осетію, Придністров'я — як погано там живуть люди, як бідують, як вони сподівалися на рай земний, а тепер розчарувалися.

Ані словом не згадували медіапублікації, що, попри розчарування, попри бідування жителі Абхазії так і не почали прагнути возз'єднання з Грузією, а жителі Придністров'я — з Молдовою.

Попри те, що це є загальновідомим.

Отже, подібна агітація від початку не приховувала своєї тенденційності — а отже не могла бути дієвою.

Українські ЗМІ тоді не знайшли тих слів і тем, які могли б зачепити кримчан, і діяли шаблонно.

Ну, й зовсім нижчими за критику були публікації відвертих фейків після російської анексії Криму — що буцімто там полиці магазинів порожні, а кримчанам нема що їсти.

Цілком дзеркально до російської пропаганди щодо постмайданної України.

Російські ЗМІ тоді відверто насміхалися, розвінчуючи українські фейки.

А подеколи й вигадували неіснуючі публікації буцімто в українських ЗМІ.

Оця активність російської пропаганди — «фейки про фейки», тобто викриття буцімто фейкових публікацій українських ЗМІ, які сама ж російська пропаганда й вигадала — взагалі залишалася поза увагою української сторони.

Й залишається донині.

Нині публікації українських ЗМІ про Крим зводяться до того, як там усе погано й безнадійно.

Знову ж таки, абсолютний копіпейст із російської пропаганди щодо України.

Вторинність стосовно російської пропаганди.

Але ж Росія кидає у Крим шалені кошти, «економлячи» їх на російських регіонах! Про що й свідчить чимало інформації у російській блогосфері.

Росія намагається перетворити Крим на вітрину, на показуху «російського щастя».

І чимало жителів півострова сприймають цю показуху як справжній стан речей в усій Росії! Скажімо, за ці шість років було майже повністю оновлено тролейбусний парк Сімферополя, Севастополя, Керчі, Ялти та Алушти.

Звідки ж кримчанам знати, що міста в самій Росії сприймають за щастя отримати вживані тролейбуси, списані в Москві, й що в мільйонній Пермі, півмільйонних Липецьку та Твері тролейбус узагалі закрили?.

От на чому, як на мій погляд, мала б, окрім іншого, акцентувати увагу інформація про Крим — на різниці між кримською дотаційною показухою та загальноросійським станом справ, часто-густо невтішним.

І, звісно ж, не видавати бажане за дійсне, не брехати.

Ніколи не зустрічав в українських ЗМІ даних, що їх наводить російськомовна вікіпедія: якщо останнього перед окупацією 2013 року чисельність населення Севастополя становила 342 тисячі осіб, то на початок 2020 року — 448 тисяч.

За неповних сім років — зростання на 106 тисяч або на 31%, практично на третину! Поза сумнівом, такі дані шокують.

Але хіба ж не мусять українці уявляти масштаби заселення Росією Севастополя новоприбульцями? А якщо припускати, що значна частина з них є солдатами й матросами, то й масштаби мілітаризації? Це ж — винятково потужний факт!.

Окрема стаття — кримські татари.

Російська пропаганда від самого 1991 року навіювала, що буцімто саме від них походить небезпека.

Чимало хто в Україні вірив, та й українські ЗМІ, особливо за часів Кучми, нерідко змальовували кримських татар як загрозу — мовляв, віддадуть Крим Туреччині.

Загалом ЗМІ згадували про них до дат або до тих самих «гарячих» подій, коли ставалися протести або сутички.

Ба більше: й в Україні, й у Росії дуже чимало хто вірив: кримські татари буцімто потерпали від «націоналістичної київської влади».

Загони кадировців, що з'явилися були у Криму 2014 року, саме для того й приходили, щоби «визволяти братів по вірі з тенет київської хунти».

Це було загальним переконанням — що кримські татари буцімто зазнавали утисків від «київських націоналістів».

Українські ЗМІ з цим стереотипом не боролися, ЗМІ «патріотичного сегменту» тему кримських татар здебільшого оминали.

Поширеним було й інше переконання — мовляв, «1944 року з Криму виселили кримських татар, 1990 року до Криму повернулися узбеки».

Чимало хто вірив, що за роки заслання кримські татари асимілювалися, розчинилися серед середньоазійських народів, перейнявши їхню культуру й їхній спосіб життя.

Знайти у ЗМІ факти, які би спростовували цей стереотип, було неможливо.

А тепер? Шість років чимало кримських татар живуть у материковій Україні.

Що наші ЗМІ пишуть про них, про їхнє життя? Terra incognitа.

Чи почали українські ЗМІ приділяти більше уваги кримським татарам хоч тепер — окрім теми політичних репресій, яких вони зазнають під окупацією? От просто про кримських татар як про наших співвітчизників, про їхні традиції, побут, переконання? Про проблеми, з якими стикаються — «тут» і «там»? Чи дають ЗМІ змогу відчути кримських татар своїми співвітчизниками? Помовчимо.

Натомість задля прикладу візьмімо оцей матеріал.

Він — про дружин репресованих окупаційною владою кримськотатарських активістів.

Усі зображені на фотографіях жінки — в суто ісламському вбранні, у глухих хустинах.

Гаразд, вони ходять так, як вважають за потрібне — але ж фотографій кримськотатарських жінок в інакшому вбранні я не зустрічав за останні шість років ніде й ніколи! Років із десять тому я на власні очі не бачив у Криму жодної кримської татарки в подібному вбранні — за одягом їх узагалі не можна було відрізнити, лише за розмовою; ну, може, помітно рідше зустрічалися кримські татарки в мініспідницях та без рукавів, хоча теж зустрічалися.

То що сталося? За роки російської окупації кримські татари зазнали масової ісламської ортодоксалізації? А чи це ЗМІ навмисне добирають фотографії «з національним колоритом», яким вони собі його уявляють? А чи чоловіки жінок на фотографіях у згаданому матеріалі — й справді ісламські радикали, в чому й звинувачує їх Росія? Відповідей у наших ЗМІ не знайти.

Мимоволі пригадалася публікація про Туреччину у «Вечірньому Києві» початку 1990-х років: статтю супроводжувала фотографія, на якій закутана в чорне жінка з закритим обличчям тягнула на собі гарбу немощеною, з калюжами, вулицею, забудованою дувалами, а під фотографією стояв підпис: «Стамбул — столиця Туреччини» (насправді Стамбул — і не столиця, але то вже таке).

Бо зображуючи кримських татарок, переважно мов чеченок доби Кадирова, ЗМІ вибудовують в аудиторії психологічний бар'єр щодо них — «чужі, не наші».

Порівняно нещодавно з подання попередньої влади у ЗМІ широко лунала тема надання Криму статусу кримськотатарської автономії.

Але кримські татари становлять не більше 20% населення Криму! От як вигадаєте: чи така ідея привабить до України більшість кримчан, а чи змусить лише боятися возз'єднання з Україною? Не кажучи вже про те, що надасть російській пропаганді безмежні можливості залякування некримськотатарського населення Криму перспективою повернення до України?.

Ніби ми як не змирилися, то погодилися з російською анексією Криму.

Ніби погодилися з тим, що Крим буде уявною, віртуальною частиною України.