Обіцянки-цяцянки: що таке популізм і чи є від нього ліки

Якщо це явище викликає у вас більше запитань, аніж відповідей, саме час прочитати цей текст від українського науково-популярного медіа Куншт.

Уявімо, що є нова партія.

Навіть не партія, а політичний рух.

Він не пов'язаний з будь-якими наявними політичними партіями й елітами, виступає від імені "простого народу", "маленьких людей", яким ніколи не дають права голосу.

Він хоче усунути всю правлячу еліту як таку.

Цей рух очолив харизматичний лідер.

Він талановитий оратор, вважає себе не пов'язаним зі старою політикою, а є просто "своїм хлопцем", якому набридла несправедливість.

Він вважає, що кожен здатен керувати країною, а тому всі головні питання треба вирішувати не в парламенті чи уряді, а засобами прямої демократії, тобто на референдумах.

На його думку, треба відмовитися від складних бюрократичних механізмів і вирішувати питання тут і зараз, за допомогою здорового глузду.

Звичайно, в країні є ще багато проблем, але цей лідер вже точно знає, хто у них винен, бо всередині країни або ж за її кордоном засів ворог.

І цей ворог скоро понесе невідворотнє покарання.

Якщо, читаючи ці рядки, у вас виникла симпатія до цього умовного політичного руху або ви просто за певних умов готові його підтримати, у мене для вас погані новини.

Ви ризикуєте скоро занапастити свою країну.

Цей рух – збірний образ популістів, тобто партій і політиків, які є "нічним жахіттям" європейських лібералів, єврооптимістів, гіпстерів і взагалі всіх, хто за "мир-дружбу-жвачку".

"Хороша" новина – ви не самі піймалися на цей гачок.

Європа зараз переживає цілу хвилю популізму.

Після останніх травневих виборів у Європарламент популістські партії змогли сформувати у ньому аж дві фракції ("Ідентичність та демократія" та "Європейські консерватори та реформісти") загальною кількістю у 135 депутатів, а загалом у Європейському парламенті 751 місце).

Зараз популістські партії відіграють суттєву роль у 23 із 28 країн ЄС.

А у трьох країнах – Італії, Польщі та Угорщині – вони вже мають абсолютну більшість і сформували уряди.

То хто такі популісти і чим вони страшні?.

Хто такі популісти.

Саме слово популізм, що походить від латинського populus (народ), стало використовуватись у сучасному значенні в кінці ХІХ століття, коли у США виникла Популістська партія, яка протиставляла себе наявним тоді партіям та елітам і позиціонувала себе як партія народу і для народу.

Сучасні популістські партії – це ультраправі? Ультраліві? Консерватори? Ніт.

Популізм – це взагалі не ідеологія.

Популізм – це форма, а не зміст політичної боротьби.

Популісти можуть вбирати у себе елементи всіх класичних політичних ідеологій і (часто одночасно) виступати, наприклад, з націоналістських і традиціоналістичних позицій (типові риси правих партій) та апелювати до інтересів бідних і робітників (що характерно для лівих партій).

Тому бувають вони з усіх флангів: і ліворадикальна грецька "Сіріза", і праворадикальна італійська "Ліга півночі" – однаковою мірою популісти.

У популістських партій, проте, більше спільного, ніж різного.

Якщо звичайні партії найчастіше протиставляють себе іншим партіям, то популісти – всій політиці як такій, представляють себе як істинних захисників "маленьких людей".

Насправді суть цього політичного засобу діаметрально протилежна – максимально інструменталізувати виборців, використати їхні страхи, почуття та надії, щоби зробити їх джерелом власного політичного успіху.

Хоча в цьому сенсі всі партії і політики трохи популісти, справжніми популістами ми називаємо тих, хто доводить таку тактику до абсолюту.

Звідси ще одна риса популістів – пропонувати прості, "зрозумілі простим людям" рішення для складних проблем.

Тобто рішення, які (і це всім, окрім самих "простих людей", відомо) взагалі неможливо виконати.

До прикладу, головною передвиборчою вимогою згаданої вище грецької "Сірізи" було припинення співробітництва з Міжнародним валютним фондом та невиконання вимог ЄС щодо бюджетної економії.

Ясна річ, одразу після перемоги на виборах обидві вимоги були відкинуті самим лідером партії.

У цьому місці у популістів, здавалося б, виникає проблема.

Як, не виконуючи обіцянки, не втрачати популярності? І тут їм на допомогу приходить він.

Зазвичай колективний.

У кожної популістської сили наготові є принаймні один такий.

Той, хто є джерелом усіх проблем, кого в наш дім впустили "старі еліти", той, хто перетворив нашу прекрасну, гарну і багату (підставте назву будь-якої країни) на місце, в якому більше неможливо нормально жити.

Останніми роками для більшості європейських популістів таким колективним ворогом є мігранти або біженці.

Проте бувають і варіації.

У згаданій вище Греції – це Брюссель; польські і грецькі популісти разом також полюбляють історичних ворогів, наприклад, Німеччину, від якої можна час від часу на позір вимагати репарацій за Другу світову війну.

Для доведення своєї "народності", існує інструмент, який єднає абсолютно всіх популістів – референдум.

Він є буцімто можливістю для "простих людей" сказати своє вагоме слово.

Та обставина, що "прості люди" можуть зовсім не розумітись на змісті поставлених запитань, популістів не відлякує.

За їхньої активної медійної підтримки, наприклад, 2016 року в Нідерландах відбувся референдум щодо підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

В останні тижні перед плебісцитом місцеві популісти та євроскептики активно "пояснювали" громадянам, що йдеться, ні більше ні менше, про членство України в ЄС та майбутній наплив українських мігрантів.

Щоправда, попри перемогу популістів на цьому референдумі, угоду про асоціацію Нідерланди підписали.

Зазвичай – і це ще одна спільна риса популістів – веде їх у "світле майбутнє" яскравий харизматичний лідер.

Вся Європа зараз знає лідера італійської "Ліги півночі" та міністра внутрішніх справ Маттео Сальвіні.

Чи знав хтось раніше за межами Італії прізвище місцевого міністра внутрішніх справ? Але бувають і винятки: правопопулістську "Альтернативу для Німеччини" очолюють одночасно декілька людей, жоден з яких не вирізняється особливою харизмою.

Сучасні медіа – ідеальне поле для росту популізму, де реальна політика і її публічне театрально-видовищне представлення стають двома мало пов'язаними між собою сферами.

Чому люди голосують за популістів.

Можна подумати, що за популістів голосують бідні, затуркані і неосвічені люди.

Так зручно думати, одразу унеможливлюючи варіант самому стати жертвою популістів.

І така думка популярна в науці.

Щонайменше дві великі теорії так і пояснюють успіх популістів: це започаткована американськими політологами Сеймуром Ліпсетом та Стейном Рокканом теорія розломів і теорія лузерів модернізації, розроблена їхніми німецькими колегами Вільгельмом Хайтмайером, Тімом Шпіром та іншими.

Згідно з першою, розвиток суспільства завжди супроводжується поділом людей на тих, хто від цього розвитку виграє (наприклад багатіє, отримує більше соціального визнання, прав, влади чи інших благ), та тих, які відчувають, що зміни і пов'язаний з ними перерозподіл соціальних благ – не на їхню користь.

Виникає протистояння, що і створює в суспільстві "розлом".

Раніше він проходив, скажімо, між містянами та селянами чи між робітниками та власниками виробництв.

У сучасних же суспільствах розкол відбувається між тими, хто виграє від глобалізації (відкритих кордонів; мобільності людей, товарів, знань і грошей; втрати ролі церкви та національних держав; розбудови економіки знань тощо), і тими, кого глобалізація по-справжньому лякає.

Тобто людьми, професійні навички яких тепер не такі затребувані чи яких дратує наплив іноземців в їхні країни, або ж тих, хто сумує за "сильною рукою" держави тощо.

Саме ця друга група, за цією теорією, і намагається знайти прихисток в обнадійливих обіцянках популістів, що скоро це "глобальне пекло" скінчиться.

З теорії розломів виросла і теорія лузерів модернізації.

Тут йдеться про людей, які внаслідок глобальних економічних змін уже втратили свій колишній соціальний статус і потихеньку дрейфують в сторону соціального дна.

Трудових мігрантів, які "крадуть наші робочі місця", політичні еліти, які "забули про простих людей", державу, яка "щораз глибше залазить до нашої кишені".

До цього переліку в Євросоюзі ще додається "Брюссель, який тягне з нашої країни всі соки".

Повний список може трохи варіюватись.

І тут знову, як Чіп і Дейл, на допомогу спішать популісти, які "такої самої думки, як і простий народ" і обіцяють дуже скоро всіх покарати і відновити справедливість.

У цих теорій є і критики.

2017 року Німеччина бурхливо обговорювала результати нового дослідження, проведеного під керівництвом професора Лейпцігського університету Хольгера Ленгфелда.

Автори з'ясували, що виборці правопопулістської "Альтернативи для Німеччини" – насправді ніякі не лузери модернізації: за своєю освітою, рівнем доходу чи ставленням до розвитку суспільства вони нічим не відрізняються від пересічного бюргера.

Правда, і ці висновки багаторазово оскаржувалися, зокрема дослідниками із університетів Хемніцу та Нижнього Рейну.

Що можна сказати точно, так це те, що багаті і розвинуті демократії є такими самими незахищеними від популізму, як і бідні та нестійкі.

Відрізняються лише почуття, на яких грають популісти.

Якщо у багатій Британії ворог і причина всіх бід, на думку таких політиків, – трудові мігранти з Румунії і Польщі, яких Туманний Альбіон буцімто вимушений впускати до себе через членство у ЄС, то, наприклад, у набагато біднішій Угорщині мігрантів замало, щоби на них можна було спустити усіх собак.

Там лебедина пісня популістів – славне минуле "Великої Угорщини", землі, які у неї "відібрали", та угорці, що опинилися за кордоном неньки.

Тут мова зокрема і про українське Закарпаття, яке угорські популісти, особливо перед виборами, героїчно захищають від "насильницької українізації".

На цьому ґрунті угорський уряд, правда, вже встиг зіпсувати стосунки майже з усіма сусідами.

Але чого не зробиш, якщо людям подобається.

Винні у розквіті популізму поки остаточно не встановлені і не спіймані, але є один підозрюваний.

У цій медійній логіці виграють сили, що роблять ставку на театральність, видовищність, емоційність і мінімум "нудних економічних викладок".

Тобто сучасні медіа – ідеальне поле для росту популізму, де реальна політика і її публічне театрально-видовищне представлення стають двома мало пов'язаними між собою сферами.

Зокрема в Італії такий вплив телебачення вже має руйнівні наслідки.

За даними групи вчених з університетів Мілану, Барселони та Лондону, тривалий перегляд італійцями місцевого розважального телебачення негативно впливає на їхній інтелект та підвищує ймовірність підтримки популістських партій.

Серед іншого, на такому ефекті телешоу базувалася і популярність італійського прем'єра та політика-популіста Сільвіо Берлусконі, який за сумісництвом є телемагнатом і творцем першої великої мережі комерційного телебачення в Європі.

Ще тим популістом у США є сам президент – Дональд Трамп / Ілюстраці Куншт.

Чому популізм – це погано.

Бо пропонує прості рішення для складних соціальних, економічних, політичних проблем, які насправді за своєю природою взагалі не є рішеннями.

Замість справжніх рішень виборцю подається яскравий сурогат, ціллю якого є винятково максимальна короткотермінова популярність і медійна увага.

Як наслідок, фактична реалізація таких "рішень" схожа на лікування раку засобами народної медицини: у кращому разі нічого не змінюється, в гіршому ж наслідки можуть бути фатальними.

Сучасна політика знає багато таких прикладів.

Запущений популістами "Брекзіт", що починався як медійний хайп, став нерозв'язним завданням для політичної еліти країни, бо за будь-якого сценарію виходу від нього втрачають усі, зокрема самі прихильники "розриву" з Європою.

Німецькі колеги британських популістів виступають за обмеження імміграції, хоча вже зараз "промислове серце Європи" страждає від нестачі працівників робітничих спеціальностей.

Головний популіст США – Дональд Трамп – серед багатьох своїх утопічних проєктів увійде в історію, мабуть, через вихід із Паризької кліматичної угоди, наближуючи тим самим кліматичну катастрофу.

Уряд популістів в Італії, перешкоджаючи порятунку біженців, прирікає багатьох з них на загибель.

Список можна продовжувати.

Чи є у популізму майбутнє.

Популізм має майбутнє, поки є люди, які на нього купуються.

Тож якщо ідеальна популістська партія з першого абзацу прийшлася вам до вподоби, то ви і є майбутнім популізму.

Насправді, ускладнення суспільства з одного боку і його медіатизація (перетворення політики на частину індустрії розваг) з іншого – це ті тенденції, з яких уже виріс популізм, і які, посилюючись, дають йому ще більше шансів.

Що робити, щоби популістів не було.

"Роз'яснювальної роботи" перед виборами провести не вдасться.

Виборців популістів не можна просто присоромити, бо так вони лише інтерналізують своє відчуття "зайвого гостя" в суспільстві й політичній еліті, тобто стають ще більш податливими для популістів.

Дати просту відповідь на це запитання означало би стати популістом.

Простих ліків від популізму немає, проте деякі країни Заходу випробовують різні інструменти протидії.

Наприклад, у Німеччині таким інструментом вважають громадську систему теле- і радіомовлення, за яку має платити кожний громадянин (навіть якщо у нього взагалі немає телебачення).

Суть у тому, щоби створювати суспільно-політичні передачі і фільми незалежно від політиків, бізнесу і тиску рейтингів та хайпу.

Головний критерій – якість, яку контролює незалежна наглядова рада.

Вважається, що зокрема завдяки цьому рейтинг популістів у ФРН ледве досяг відносно скромних 10-12%.

Інший засіб – громадянська освіта у школі.

У цьому плані показовою є ситуація в Україні, де інформація про демократичний устрій, суть парламентаризму чи права людини ніколи не входили до переліку "базових компетенцій" молодого громадянина.

Спільна слабкість усіх методів протидії популізму, звичайно, в тому, що вони нудніші та складніші за самих популістів.

Хочете стати розумнішими за 5 хвилин? Підписуйтеся на розсилку Куншт про новини науки та технологій.

Автор: Микита Кацуба.