У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія

Вітчизняні видавництва за останній рік потішили поціновувачів репортажної літератури не лише перекладами зарубіжних метрів, а й новинками від молодих українських авторів.

Цього разу разом із трьома журналістками вирушимо в Ісландію, Туреччину та Вірменію.

Дізнаємося багато нових фактів про ці країни, розвінчаємо стереотипи, зазирнемо в домівки місцевих мешканців, а може й у їхні душі.

То що, поїхали?.

«Лабораторія Ісландія».

Ярослава Куцай («Темпора», 2019).

Авторка «Детектора медіа», журналістка Ярослава Куцай два роки навчалася в Ісландії за магістерською програмою з екології.

До книжки увійшло сімнадцять її текстів.

В основу більшості лягли інтерв’ю з політиками, бізнесменами, науковцями, діячами культури та пересічними ісландцями, які зустрілися Ярославі в цій направду особливій країні з дивовижною природою, цікавою історією, самобутнім мистецтвом та чималою кількістю нагальних проблем.

Чи не в кожному репортажі в «Лабораторії Ісландії» авторка дає читачу багато фактажу, спирається на історію питання та цифри, подає різні погляди.

Це не подорожні замальовки, а справжнє дослідження, чим живе країна сьогодні.

Наприклад, із книжки можна дізнатися, як розгортався офшорний скандал довкола прем’єр-міністра Сігмюндюра Гюннлейгссона, якого викрили в «Панамському архіві» у 2016 році.

Виявляється, що лідери навіть таких розвинених країн – не без гріха.

Кілька текстів присвячено екологічним загрозам у країні, яка майже всю електроенергію отримує з відновлюваних джерел і водночас є серед лідерів за викидами парникових газів на душу населення.

Занурювалася авторка і в економічне життя Ісландії.

Багатьох читачів, я думаю, здивує текст про легальний у країні китобійний промисел.

Це лише кілька тем із книжки: на її сторінках ви зустрінете феміністок, літніх студентів, генетиків, політиків-«піратів», документалістів та навіть Бйорк.

І без відомих українців не обійдеться.

Із того, як авторка викладає факти і які запитання ставить співрозмовникам, відчувається її журналістський досвід.

Велика перевага книжки Ярослави Куцай – широкий спектр тем і поглядів, серед яких кожен читач знайде ближчі собі.

Її книжка в першу чергу – пізнавальна.

Структура більшості текстів непроста, тому потребує вдумливого читання.

У більшості текстів Ярослава не ділиться особистим поглядом на проблему чи розказану їй історію, авторське «я» майже не чути.

Водночас деякі репортажі з «Лабораторії Ісландії» містять спостереження авторки за ісландським менталітетом та звичками, мовні цікавинки й культурні феномени.

Саме ці «шматочки» книжки видалися мені найсмачнішими.

«Півмісяць, хрест і павич.

Подорожі до Месопотамії».

Світлана Ославська («Човен», 2019).

Світлана Ославська з 2013 року активно їздить до Туреччини як журналістка й волонтерка.

У центрі її уваги насамперед південний схід країни.

Який зовсім не схожий на знайому багатьом українцям курортну Туреччину чи строкатий мегаполіс Стамбул.

Це – історично – Месопотамія, а нині – частина проблемного Близького сходу.

Тут і біженці з охопленою війною Сирії, й вічне «курдське питання», й мікс із національностей та вірувань.

Все це авторка взялася не лише коротко описати, як це роблять більшість журналістів, приїжджаючи «на подію», а й дослідити.

Книжка Світлани налічує десять репортажів, деякі з яких були раніше опубліковані в українських медіа, та есей.

Кількадесят героїв книжки поділилися з нею направду різними, часом дуже особистими, історіями: про свої родини, бізнеси та боротьбу за свої права.

Розповіли не лише про життя сьогодні, а й про минуле, де є витоки багатьох проблем.

Ось лише один приклад: вірмени з-під гори Муса-Даг, яких століття років тому османська влада намагалася депортувати.

Нащадки тих, хто оборонявся, спершу потрапили в Єгипет, потім в Ізраїль, потім у Вірменію й урешті опинилися..

на Буковині.

Узагалі в книжці вистачає перетинів із Україною, хоча Світлана не шукала їх спеціально.

Запам'ятався репортаж про життя ассирійців-чоботарів в український Золотоноші.

Водночас тут ви не знайдете одкровень сучасної Роксолани – хоча матеріалу, певно ж, не бракувало.

Що ще раз підкреслює, що авторка шукала нетипові історії.

І водночас приділила увагу гендерній проблематиці: медійників точно зацікавить репортаж «Жіночі новини» про редакцію із самих жінок.

І не він один розповідає про роль жінки в турецькому суспільстві.

Тексти Світлани Ославської містять мінімум художньої складової та особистих вражень.

Часом їх справді бракувало.

Однак це, безперечно, професійні журналістські матеріали, частина з яких прив'язана до певного інформаційного приводу.

Це спроба осмислити й наслідки державного перевороту 2016 року, протести на стамбульській площі Таксим, епізод загострення боротьби курдів.

Центральними темами книжки «Півмісяць, хрест і павич» стали міграція й дисидентство.

Сучасне становище й історія поневірянь «не турків» – сирійців, єзидів, вірмен, ассирійців, курдів.

І кричуще придушення свободи слова і прав людини після «заколоту Гюлена», коли під жорсткі репресії потрапили журналісти, освітяни, громадські активісти.

Вони масово ув’язнювалися, часто без жодних причин і справедливого суду.

Це добре відомий факт, однак Світлана розповіла його через історії реальних людей, які не лишають читачів байдужими.

Репортажі авторки ілюстровані її ж фотографіями (в тому числі й красива обкладинка).

Завершує книжку вправний есей «Журналістське пальто», в якому добре чути авторський голос, і він – дуже цікавий.

Його хочеться чути ще.

Поки що це можливо, зокрема, в телеграм-каналі Світлани Ославської.

«Рибка дядечка Завена».

Ольга Карі («Темпора», 2019).

Журналістка та гастроблогерка Ольга Карі в передмові до книжки пише, що Вірменія – це країна, «до якої я найменше прагну повертатися, й куди мене тягне з необорною силою».

Хоча здається, що друге переважає – її 19 репортажів просякнуті любов'ю до героїв, щирим інтересом до їхніх доль і поглядів на життя.

Історії членів однієї вірменської родини складаються в загальну картину життя країни в останні десятиліття.

У центрі уваги родина на чолі з бабусею Аршалусь, яка прожила ціле століття.

Вона й молодше покоління – Завен із назви книжки, Рафік, Левон, Гелена Соломонівна та інші – мігрують із репортажу в репортаж і в певний момент може здатися, що ти з ними знайомий.

Та в інших історіях на читача чекають нові зустрічі: з таксистами, діаспорянами, подружжям, яке лишилося жити в гірському селі, відрізаному від цивілізації..

Всі вони ділилися з авторкою чимось сокровенним.

Це книжка про стосунки між людьми – чужими й рідними, про давні вірменські традиції, які лишилися дотепер, і нові виклики.

На відміну від двох попередніх книжок у цьому огляді, «Рибка дядечка Завена» не дає читачу політичного контексту.

Ви не прочитаєте про протести і зміну влади у країні в 2018 році.

Але не раз вам трапиться згадка про кривавий 1915 рік, коли «молодотурки» масово знищували вірмен, а Аршалусь врятувалася.

Про війну в Карабаху, в якій брали участь чоловіки її сім'ї, і радянський час, коли престижно було віддавати дітей у російськомовні школи.

Кілька фактів з історії Вірменії XX століття стають тлом для розмови про родинну пам'ять, травму геноциду й гостру сьогоднішню проблему – масову еміграцію.

Через назву і блогерську «спеціалізацію» Ольги Карі очікуєш, що в книжці багато описів смакоти.

Це правда: читач «скуштує», серед іншого, хліб женгялров хац та особливу вірменську каву, суп хаш зі свинячими ратицями й горіхове варення.

Цього вже достатньо, щоб розпалити апетит до подорожі до Вірменії, а є тут і описи її природи, зокрема Арарату.

Водночас це не путівник, хоча ще деякі практичні знання (окрім кулінарної складової) книжка дає: на яке ставлення туристу чекати в музеях і на базарах Єревана, скільки часу закладати на подорож у таксі із Тбілісі...

Але все це – деталі.

Цікаві та яскраві, але другорядні.

Насамперед книжка «Рибка дядечка Завена» – це сімейний альбом, деякі світлини з якого викликають усмішку, нагадуючи про кумедну історію з дитинства чи успішну оборудку, а через інші на очі навертаються сльози.

Читаєш котрусь із історій і думаєш: «Ця найкраща», але ні – далі буде.

Це заслуга зокрема й стилю Ольги Карі – образного й поетичного.

У її випадку художній репортаж у першу чергу художній, а потім – репортаж, і це прекрасно.

До слова, за кілька місяців вийде друком друга книжка авторки під назвою «Компот із патисонів» про життя в 1990-х.