«Золотий фонд» Венедіктової

Членів Ради громадського контролю при ДБР у складі професійних моральних авторитетів добирала особисто Ірина Валентинівна.

Державне бюро розслідувань трясе від чергової реформи: то директор ДБР Ірина Венедіктова «на посошок», перед призначенням генеральним прокурором, 11 березня 2020 року вирішила утворити Раду громадського контролю при ДБР.

Обирати членів цієї самої Ради будуть не аби хто – для цього утворена Конкурсна комісія з відбору членів Ради громадського контролю при ДБР у складі професійних моральних авторитетів української нації, пише Резонанс.

Цих моральних авторитетів добирала особисто Ірина Валентинівна й, зрозуміло, що окрасою Конкурсної комісії стали народний експерт з усіх питань Юрій Бутусов, уособлення доброчесності Роман Маселко та інші бродячі «активісти», що вештаються по державних органах, мов примара комунізму по Європі, називаючи себе представниками громадськості й заробляючи на обслуговуванні найбрудніших корупційних схем.

У всьому світі громадськими активістами вважаються люди, які в позаробочий час займаються суспільно-корисною працею, витрачаючи на це частину зароблених грошей.

І лише в Україні так себе йменують приватні підприємці, що заробляють на рекламному супроводі корумпованих чиновників, засідають у всіляких «радах доброчесності» і за грубі гроші здійснюють видимість громадського контролю за тим беззаконням, що коїться в правоохоронних органах.

Той же ж Бутусов тинявся й у комісії з вибору директора НАБУ, зупинивши свій вибір на Артемі Ситнику, і в комісії з вибору керівника САП.

А Маселко уславився скандалом в Раді громадського контролю при НАБУ, куди він потрапив у 2015 році році разом з такими ж професійними моральними авторитетами Віталієм Шабуніним, Дмитром Шерембеєм і Олексієм Гриценком.

Це тріо соратників, балотуючись до Ради громадського контролю при НАБУ, подало підроблені документи.

Зокрема, Шабунін приховав у декларації земельну ділянку в Бориспільському районі, придбану на доходи від «боротьби з корупцією», а також дохід, отриманий від здачі в оренду своєї квартири в Святошинському районі Києва й витрати на утримання квартири на Печерську, де він реально проживав.

Шерембей забув зазначити в автобіографії свій трудовий шлях впродовж майже 10 років, які він провів у виправних установах – як виявилось, член правління «Центру протидії корупції» тричі був засуджений за квартирні крадіжки.

А що стосується Гриценка, то син вічно непрохідного полковника повідомив про себе недостовірні анкетні дані, приховавши ту обставину, що він на той час був чинним депутатом Київради – бо частина перша статті 31 Закону України «Про Національне бюро України» забороняє обирати до Ради громадського контролю при НАБУ осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Після того, як брехня була викрита, директор НАБУ Ситник, відповідно до Положення про Раду громадського контролю при НАБУ, затвердженого Указом президента, зобов’язаний був достроково припинити повноваження не тільки Шабуніна, Шерембея та Гриценка, але й інших членів Ради, що представляли громадські організації, які висунули брехунів – у тому числі Маселка, якого разом з Гриценком делегував «Автомайдан».

Але розстатись з такими видатними «громадськими активістами», які ладні оспівувати будь-який злочин, скоєний директором НАБУ, Артем Сергійович не зміг.

І тому наступні півтора роки Маселко, який, попри вчинену «Автомайданом» підробку документів, навіть став головою Ради громадського контролю при НАБУ, ховався від Окружного адміністративного суду Києва, не брав повістки й відмовлявся повідомляти суду домашні адреси інших членів цієї Ради в сподіванні заблокувати розгляд позову Ігоря Луценка щодо бездіяльності Ситника, який не погнав Маселка й Ко з НАБУ.

Втім, рішенням в іншій справі Окружний адміністративний суд Києва все ж таки визнав протиправними дії НАБУ щодо встановлення результатів голосування за склад Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України, проведеного 2 червня 2016 року, у частині обрання переможцем Інтернет-голосування Романа Маселка.

Також суд визнав протиправним та скасував рішення Національного антикорупційного бюро України про оголошення результатів конкурсу.

Тому кращої кандидатури, ніж пан Маселко, для компрометації самої ідеї створення Ради громадського контролю при ДБР пані Венедіктова чи навряд змогла б знайти.

Виникає закономірне запитання – а на які ж гроші живуть професійні «громадські активісти»? Практично всі вони оформлені приватними підприємцями й отримують кошти від зацікавлених осіб за те, що оспівують своїх рекламодавців, при цьому зображаючи з себе «представників громадянського суспільства».

Звісно, пан Маселко не виняток – його середньомісячний дохід у 2019 році склав 54 тис.

Що, погодьмось, зовсім непогано для людини, яку вигнали з роботи в банку у зв’язку з розголошенням банківської таємниці.

До того як стати бродячим активістом Маселко працював керівником відділу супроводження кредитних операцій юридичного управління «Прокредит Банку», звідкіля пішов після реєстрації в квітні 2013 року кримінального провадження №12012110080005762 за фактом розповсюдження ним конфіденційної інформації щодо клієнта цього банку.

Заявником виступив мешканець Севастополя Олександр Точилін, який звернувся в Святошинське районне управління міліції Києва у зв’язку з тим, що Роман Маселко від імені ПАТ «Прокредит Банк» розіслав контрагентам Точиліна листи, у яких попрохав надати інформацію про наявність заборгованості Точиліна перед цими контрагентами та повідомив адресатам про розгляд судами Севастополя позовів до Точиліна та очолюваних ним підприємств.

Оскільки за часи злочинного режиму кримінальні провадження розслідувались не набагато краще, ніж зараз, справу щодо витівок Маселка слідчий намагався закрити (напевно, безкоштовно), не виконавши жодної вказівки начальника слідчого відділення, не провівши, по-суті, жодної слідчої дії й навіть не вилучивши копії листів, які розсилав майбутній «представник громадянського суспільства».

Одначе слідчий суддя Святошинського районного суду м.

Києва своєю ухвалою від 12 вересня 2013 року в справі 759/13278/13-к постанову слідчого про закриття кримінального провадження скасував.

При цьому суддя виходив з того, що Маселко «розголосив про заявника конфіденційну інформацію, яка відноситься законом до охоронюваної законом таємниці, використовуючи при цьому матеріали кредитної справи заявника, що знаходиться в ПАТ «Прокредит Банк», чим завдав нематеріальної шкоди потерпілому».

Але невдовзі в країні почались акції протесту, змінилась влада, Росія анексувала Крим, де мешкав потерпілий, і кримінальне провадження було списано в архів.

Навички, здобуті Маселком під час роботи в «Прокредит Банку», стали йому в пригоді пізніше – коли він перетворився на професійного «громадського активіста» і увійшов до Громадської ради доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів.

Маючи доступ до конфіденційної інформації стосовно суддів, Маселко передав її своїм соратникам по «Автомайдану», а ті оприлюднювали.

Тож Ірині Венедіктовій, яка раптово змінила місце роботи й посіла посаду генерального прокурора, не варто залишати такого видатного представника «громадянського суспільства» як Роман Маселко в Державному бюро розслідувань, а забрати разом з собою в Офіс генерального прокурора.

Напевно, йому там знайдеться високооплачувана посада.

А ще краще – якщо Ірина Валентинівна вирішить створити Раду громадського контролю при Офісі генерального прокурора.