10 віршів Ліни Костенко, які не залишать вас байдужим

Сьогодні геніальній поетесі виповнилося 90 років.

Поезія ювілярки – багатогранна та невмируща.

ЇЇ називають взірцем романтики, ніжності, сарказму та духовності.

Вірші Ліни Костенко чи не найбільше цитують в соцмережах, а сама вона – беззаперечний авторитет для українців.

Скільки б не було сказано про Ліну Костенко – все буде мало.

Тому, пропонуємо добірку віршів, які допоможуть одразу зануритися у її поетичний світ.

Вірші Ліни Костенко.

Про жінок.

А жінка буває на осінь так схожа:.

То тиха й привітна, а то й непогожа.

То скропить сльозою, то сонцем засвітить.

То прагне зими, то вертається в літо.

А жінка, як осінь, плодами багата.

На ніжність, добро, материнство і святість.

Як вересень тихий, зігріє душею,.

Не страшно морозу чекати із нею.

А жінка буває тривожна, як осінь.

То дихає вітром, то ласки попросить,.

То болю завдасть, а то вигоїть рани,.

Листочком у світ полетить за коханим.

А осінь в природі – це завжди, як диво,.

Так само і жінка: буває вродлива.

Буває примхлива, буває зрадлива...

Нехай тільки кожна з них буде щаслива.

Промінь сонця запалить ранкову росу, –.

І заграє вона, забринить веселково.

Скільки мовлено вже про одвічну красу,.

Тільки я про жіночу скажу своє слово.

Ніжний погляд і довга русява коса.

Та смаглявого личка привабна родзинка...

І, хоч кажуть, що світ порятує краса.

Та врятує його тільки жінка.

Вірші Ліни Костенко.

Про Україну.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–.

оці степи, це небо, ці ліси,.

усе так гарно, чисто, незрадливо,.

усе як є – дорога, явори,.

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,.

що хоч спинись і з Богом говори.

Про зиму.

Сидить пряля та й пряде –.

сніг іде – іде – іде –.

нитка рветься де-не-де –.

а вона пряде й пряде.

Вже напряла хуртовин.

на шапки для верховин,.

на сувої полотна,.

на завіску для вікна,.

на хустину й укривало –.

мало – мало – мало – мало –.

сніг іде – іде – іде –.

а вона пряде й пряде...

Про любов.

Спини мене отямся і отям.

така любов буває раз в ніколи.

вона ж промчить над зламаним життям.

за нею ж будуть бігти видноколи.

вона ж порве нам спокій до струни.

вона ж слова поспалює вустами.

спини мене спини і схамени.

ще поки можу думати востаннє.

ще поки можу але вже не можу.

настала черга й на мою зорю.

чи біля тебе душу відморожу.

чи біля тебе полум’ям згорю.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,.

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Вірші Ліни Костенко.

Про весну.

Уже в дітей порожевіли личка,.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава,.

Травиченька,.

Травичка!.

І сонце сипле квіти,.

як з бриля!.

Про природу.

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, вижовкли рови,.

і дика качка тоскно обминає.

рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,.

і озерянин проблиски скупі.

І той у небі зморений лелека,.

і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!.

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,.

і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками.

ідуть уздовж колишніх берегів...

Про війну.

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота.

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,.

а не проживши й півжиття!.

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними.

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,.

які несказані слова….

Тут на одному обеліску.

є навіть пошта польова.

Про мову.

Страшні слова, коли вони мовчать,.

коли вони зненацька причаїлись,.

коли не знаєш, з чого їх почать,.

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,.

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,.

а ти їх маєш вимовити вперше!.

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,.

якийсь безсмертний дотик до душі.

Вірші Ліни Костенко українською мовою.

Про людей.

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, –.

XX вік! – а й досі де-не-де.

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?.

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,.

але душа ще з дерева не злізла.

Про творчість.

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,.

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,.

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова.

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова.

кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Куди вони, куди?!.

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?.

Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...

Але ж вони в майбутнє порожнем!.

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!.

Про вдячність.

Вечірнє сонце, дякую за день!.

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем.

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,.

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,.

за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,.

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,.

за цю потребу слова, як молитви.

Про цінність часу.

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,.

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,.

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,.

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,.

щоб тільки неба очі голубі.

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,.

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,.

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,.

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,.

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про силу слова.

Страшні слова, коли вони мовчать.

Страшні слова, коли вони мовчать,.

коли вони зненацька причаїлись,.

коли не знаєш, з чого їх почать,.

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,.

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,.

а ти їх маєш вимовити вперше!.

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,.

якийсь безсмертний дотик до душі.

Вірші Ліни Костенко.

Про мрії.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина….

А як же людина? А що ж людина?.

Живе на землі.

Сама не літає.

А крила має.

А крила має!.

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,.

А з правди, чесноти і довір'я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,.

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає….

А крила має.

А крила має!.

Найкращі цитати Ліни Костенко: дивіться у відео.