Про «Кайдашів», фемінізм та везіння

З цими телевізійними Кайдашами, яких, напевно, всі вже бачили, виходить цікава штука, як літературознавиця кажу.

(Далі увага, можливі спойлери.) Якщо дивитися на них з висоти більш-менш прокачаного теоретичного та практичного фемінізму, освіти, відносно широкого світогляду, віку й життєвого досвіду, вони з кумедного за жизнь перетворюються на сумне і гнітюче видовище, тим сумніше, чим краще й достовірніше зроблений серіал, а зроблений він у цілому все-таки добре й зі смаком.

Деякі серії та епізоди мені було майже фізично нестерпно дивитися, так зашкалювала в них концентрація малосумісного з життям і гідністю патріархату з повним набором дрімучих стереотипів (які для нас дрімучі стереотипи, а десь — цілком собі звична щоденна норма).

Ну ось, наприклад:.

- сцена першого залицяння Карпа до Мотрі ("ти в мене курить не будеш, п.

Оняла" — категорично наказує чувак у полущених туфлях під брудні спортивки дівчині, яка перевершує його інтелектуально, освітньо й фінансово, з подальшим тілесно-мануальним вектором розмови без жодного дозволу, маніпулятивними звинуваченнями в тому, що це через неї перевернулося відерце з фарбою ("брикалася"), свято впевнений, що культурно вповноважений на це за фактом наявності Y-хромосоми.

Неважко здогадатися, "як воно далі піде на шлюбному рингу".

Спойлер — воно саме так і йде);.

- Лаврін наскиглює собі сексу в шістнадцятирічної Мелашки ("ждуть тільки з армії і з тюрми, а я тебе кожен день бачу".

З армії і з тюрми — тобто за замовчуванням майже виключно жінка, чоловік чекати не буде, у нього потреби і лапки, як у Ті-Рекса (pun intended, даруйте, я не обіцяла, що не буду цинічною).

Неважко здогадатися, "як воно далі піде на шлюбному рингу"-2.

Спойлер — воно саме так і йде, тільки ще гірше, ніж у попередньому випадку);.

- перша зустріч Лавріна й Мелашки, коли він випадково штовхнув її з подружками в клубі на дискотеці, і всі три вже готові закохатися на місці, бо "вибачився, який галантний!" (ну так, базова норма комунікації для декого — недосяжна в їхньому колі побутування куртуазність, за яку на все решту можна закрити очі авансом, про що трохи нижче);.

- сцена першого зближення Артема з Танькою за умовним гаслом "що то за кума, що під кумом не була" (говорить саме за себе);.

- розмова п'яного Лавріна з Мелашкою про те, що "дружина ти нікудишня — їв я твої галушки, ледь не вдавився" і "я не на бляді одружувався" ("дружина" = "кухня", ага, щонайменше.

А як дишав усього кілька років тому);.

- здивована фраза Кайдаша "яка вона людина? Вона жінка!" під час подачі заяви про зникнення Мелашки;.

- здивоване прозріння Кайдашихи, що її "ніхто не вчив про себе думать",.

і ще дуже, дуже багато чого, так непомітно фоново вплетеного між вдалими жартами й архетипними типажами, що навіть для того, щоб його там виловити, треба мати спеціальну ретельно настроєну оптику.

Тут би можна було одним легким порухом вдіти біле пальто й сказати, що в них усіх то був вільний свідомий вибір, не в кріпацтві з колгоспами живемо (до речі, моя особлива подяка за "голову колгоспу", у якого робила кухаркою телевізійна Маруся як відповідник "панам" у Нечуя: так теж переможемо, послідовно й органічно доносячи, що насправді являв собою совок, особливо в селі — ту саму імперську панщину, тільки в профіль), але річ досі в тім, що в наших реаліях на одну свідомо промовлену, особливо жінкою, фразу про вибір на власну користь — у ширшому сенсі, ніж поперебирати імовірними партнерами — часто мають бути покладені титанічні зусилля кількох поколінь людей.

І там, де в мене горить на кожному кроці, мільйони живуть так постійно, щодня, і не знають, що можна інакше, навіть якщо припускають, бо не обізнані з механізмами практичної імплементації цих припущень (коли умовне "не бий мене" дорівнює не просто "не бий, ну будь ласочка, боляче", а "піднімеш руку — піду чи подзвоню туди й туди, зроблю те й те, і хрін ти мене коли ще побачиш; а як не я сама, то сусіди зроблять".

До речі, питання жіночої солідарності там теж поставлене дуже цікаво, але це окрема розлога тема).

Та й звідки вони мали би про це дізнатися, навіть в добу інтернету, коли з потенційно відповідальних за це інституцій в Україні жодна грамотно й системно не працює навіть на те, щоб сформулювати в людини потрібний запит на самостійний пошук інформації?.

Я це все до чого.

Дорогі друзі й подруги з вищими освітами, європейськими магістратурами, кількома іноземними мовами й закордонними паспортами, гармонійними стосунками чи добровільною від них відмовою, відносною чи цілковитою фінансовою незалежністю і психотерапією в життєвому багажі, будь ласка, підніміть руки, хто з вас ніколи в житті не перетинався зблизька з подібними до Кайдашів персонажами й не опинявся у схожих на деякі з описаних ситуаціях, і я вам, скоріше за все, не повірю.

Дарма вони там усі такі впізнавані чи шо.

А це означає, з огляду на вищесказане, одну просту річ, яку бажано тримати в голові приблизно весь час до смерті: наше життя від їхнього відділяє крихітна відстань, нам просто трохи більше пощастило.

З можливостями для освіти чи самоосвіти, з наявністю role models, з оточенням, з батьківською родиною та її пріоритетами чи з усім переліченим одразу — тобто з тим, що від нас ні на грам не залежить.

Ні, я не знецінюю власних зусиль кожної окремої людини, просто стартові дані справді впливають на більше, ніж нам здається, а привілеїв іноді так спокусливо легко не помічати, коли вони є.

І от якщо крізь ці скельця поглянути на першоджерело, від якого в екранізації залишилося до сумного багато, й почати дивитися на класичну українську літературу, ту, де «скрізь плач, і стогін, і ридання», від Шевченка і Марко Вовчок до Нечуя та Панаса Мирного, як на аналогічну спробу дати голос тим, хто через несприятливі умови формування не має можливості й ресурсу промовляти за себе сам, тими, кому із цим пощастило хоч трохи більше, то може виявитись, що вона не так нудна, плаксива й тягуча, як передусім страшенно емпатична й уважна до тем і героїв, з якими працює.

І спрацьовує лише у випадку взаємодії з так само емпатичним і відповідальним читачем, який розуміє, що менш тягучою і набагато вільнішою література стає за умов соціальної постколоніальності, коли кожна група говорить за себе сама, але це вже наступний еволюційний етап.

Дуже дорослі, між іншим, риси — історично нам із ними теж не пощастило, але можливість надолужити ще є.

Словом, це не література в нас не така, це ми в неї трішки інфантильно ненавчені читати й перечитувати, виходячи із сучасного нам контексту; і так, це оптимістичний висновок, бо дає ширше поле надій на майбутнє.

Не лише читацьке, житейське і громадянське в перспективі теж, бо вміння в свідому емпатію скрізь пригодиться.

Писала хапливо, mea culpa, даруйте нерівний моралізаторський почерк, просто часу на те, щоб структуровано викласти все, що хочеться, майже як завжди, бракує.

Нормальний, кароч, серіал, попри кілька суттєвих вад (хитрожопого шинкаря відомої національності, наприклад, усе ж не варто було переносити у ХХІ століття в особі Алєксандра з Лаври); суржик годний і шмоточки адекватні.

Люди теж у цілому хароші, звичайні такі, нешаблонні й не нарочито комічні, з повним спектром усіх людських почуттів: це дуже тішить і де-не-де неймовірно смутить.