Як росіяни привласнили пам'ять про Івана Козловського: оперна пісня українця – в обмін на життя

"Послухайте мене, і самі переконаєтеся, що брати треба!".

“Мама мріяла, щоб я став священиком.

Мене віддали в школу, звідти було “рукою подати” до архієрейського сану.

Після неї брали в семінарію, де вчилися чотири роки на священика.

Якщо хотів стати богословом – ще рік.

Потім можна вступити і до академії.

Жив я в Михайлівському монастирі”, – згадував співак.

Іван Козловський із 7-річного віку співав у хорі на крилосі Софійського собору.

Але ледь у нього почав ламатися голос, співати там йому тимчасово заборонили.

Хлопець нудьгував, а потім на знак протесту втік із бурси.

Повернувшись у Мар’янівку, влаштувався працювати… сільським конюхом.

Він – син сільського кравця – хотів “усім їм показати”, навіть намірився йти на фронти Першої світової війни добровольцем.

На станції він проник у вагон санітарного поїзда, але на черговому полустанку якийсь бувалий солдат підлітка зсадив.

Тоді Козловський повернувся до Києва, де знову вирішив “усім їм показати”.

Але… справа та була не з легких.

Аби не вмерти з голоду, юнак співав по селах.

Доки одного дня не “прорізався” його дивовижний тенор.

Зрозумівши, що музика покликала його назад, на сцену, у 1917 р.

Іван Козловський причвалав до Києва, де приймальній комісії, яка саме набирала абітурієнтів на вокальний факультет новоствореного Державного музично-драматичного інституту ім.

В.Лисенка, з порога заявив:.

– Послухайте мене, і самі переконаєтеся, що брати треба!.

– Подумаєш, Собінов! – покепкувала більшість професорів.

Хто такий Собінов, юнак не знав, але коли заспівав голосом “від мар’янівських верб”, одразу здобув можливість безплатно навчатися у вузі.

Втім, була у Івана Семеновича одна велика таємниця.

1919 р.

у складі новоствореної Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця старший брат співака, 24-річний Федір Козловський виїхав на гастролі до Західної Європи та Північної Америки.

З огляду на встановлення в Україні більшовицької влади та московітської диктатури – Федір Семенович, як і весь хор у повному складі – по закінченні турне на Батьківщину не повернулися.

Із часом Федір Козловський висвятився на священника та мав паству у містечку Пайн-Буш під Нью-Йорком, де нині і похований.

Цей факт у біографії соліста Большого театру залишався таємницею за сімома печатками.

Це була велика таємниця Івана Семеновича, про яку він не міг говорити навіть з найближчими друзями.

...Найбільша політична тварина пальцем намалювала на лівій стороні грудей небагатозначний символ.

1938 рік.

Після гучного скандалу дирекція Большого театру звільнила тоді вже добре відомого ліричного тенора з роботи.

Минув десь рік, і в Кремлі захотіли послухати “божественного українця”.

Митця із забуття дістали і поставили перед очі Сталіна.

Того вечора Іван Семенович, кажуть, був в ударі, а співав – як завжди, бездоганно.

Особливо сподобалася Сталіну “Пісенька ґерцога” з опери “Ріґолетто” Джузеппе Верді.

– Повторіть іще раз, – жестом наказав із ложі той.

У відповідь Іван Козловський схопився рукою за горло.

Мовляв, двічі поспіль витягнути фінальне фермато надзвичайно складно.

Був би на сцені хтось інший – уже, мабуть, стояв би біля стінки.

Але найбільша політична тварина лише пальцем намалювала на лівій стороні грудей небагатозначний символ.

Зрозумівши знак, Іван Семенович ще раз мусив виконати жадану арію:.

– Сердце красавицы склонно к измене...

Невдовзі “Пісенька ґерцога” повернула соліста до Большого театру – на нечувано вигідних умовах, а ще – почепила на груди орден Леніна і подарувала звання Народного артиста СРСР (1940).

Фан-клуб "козловитянок".

Розповідаючи про службу Івана Семеновича у Большому театрі, слід згадати іншого видатного тенора тих часів – Сергія Лемешева.

Біографії співаків багато в чому схожі: Лемешев теж народився в селі, теж у 1920-х співав у Свердловській опері, його голос також цінував корифей оперної сцени, згаданий вище Леонід Собінов.

І репертуар в нього був той самий, що у Козловського.

У тодішній Москві були навіть два табори оперних прихильниць: "козловитянки" та "лемешистки".

Співаки-конкуренти не були друзями, але й не ворогували.

Лемешев згадував про Козловського так: "Слухаючи майже всі спектаклі Івана Семеновича, я став розбиратися в особливостях його вокального апарату, техніки та інтерпретації.

Іноді, втім, подумки вступав із ним у суперечку, щось не приймав.

Але завжди захоплювався".

"Фотографуватися удвох – на розлуку".

Іван Козловський був дуже забобонним.

Він міг змінити маршрут, коли дорогу перебігала чорна кішка, завжди виходив із театру через один і той самий вихід, вважав, що порожні відра віщують невдачу.

Попри умовляння не сфотографувався з Собіновим, якого дуже шанував, тому що "є така прикмета: фотографуватися удвох – на розлуку", – казав Козловський.

Десятиліттями митець носив один і той самий портфель, бо вважав його щасливим.

Легендарний портфель подарував Івану Семеновичу знаменитий український бас Михайло Донець, розстріляний у 1941-му НКВДистами.

Голос свій Іван Семенович беріг фанатично, у холодну погоду намагався не розмовляти надворі, після склянки гарячого чаю довгий час на вулицю не виходив, на біс майже ніколи не співав..

У складеній ним самим молитві просив: "Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі".

Як росіяни Козловському..

змінили національність.

Козловський був патріотом.

Іван Семенович підтримував тісні зв’язки з київськими митцями та земляками-мар’янівцями.

У його московській квартирі завжди лунала українська мова.

Серед репертуару співака були "політично небезпечні" українські твори: "Мені однаково" на слова Т.

Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом) та ін.

Іван Семенович заповів поховати себе в рідній Мар’янівці, сам вибрав місце для могили – але й останню волю митця не було виконано: українець знайшов свій останній притулок на офіціозному Новодівочому цвинтарі в Москві.

Московські шовіністи робили і роблять усе, щоб викреслити українську сторінку біографії Козловського.

Перш за все це стосується видання його українських творів.

Деякі його найкращі записи українською мовою не перевидавались по 50-60 років.

Лише завдяки старанням доньки Анни Іванівни, яка мешкала в Москві, та Фонду Козловського 24 березня 2004 р.

відбулася презентація компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича.

Але й те замовлення московська фірма MOROZ Records зробила дуже недбало.

Красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського.

Із них можна дізнатися, що Козловський виконував твори Шапоріна та Власова, проте у списку немає… українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка.

Автори пишуть, що "с большим мастерством исполняет И.

Козловский русские старинные романсы" – та їм "невідомо", що співак тричі записував український романс "Коли розлучаються двоє", інші українські твори цього жанру.

Як правило, пишуть, що Козловський (який переїхав у Москву вже сформованим відомим співаком, солістом Київського оперного театру) "является ярким представителем русской вокальной школы".

Шовіністичне нахабство перетнуло всі межі – в Москві співакові навіть… змінено національність.

Він тепер не "советский" чи "российский" (аби там згадали, що він українець – годі й казати), а… "русский" певец.