Реліктове випромінення авангарду. Новий фільм Буковського про Сильвестрова

Прямо зараз, з 20 по 29 березня, в Києві мав би проходити Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, але, як і всі громадські заходи, його скасували і перенесли на посткарантинний час.

А під час нього мала відбутися прем’єра нового фільму Сергія Буковського «В.

Втім, «святе місце порожнє не буває» – є сенс заповнити його рецензією на фільм, аби хоч трохи розважити потенційного (майбутнього) глядача і фактичного (знудженого) читача.

Після смерті минулого року грузинського композитора Гія Канчелі, друга Валентина Сильвестрова, наш маестро залишився в цьому світі єдиним з великих представників своєї авангардової формації XX сторіччя.

Тут варто взяти вислів Сильвестрова, влучно промовлений ним щодо своїх творів, але використати щодо нього самого, бо він справді є «реліктовим випроміненням авангарду».

82-річний, він доволі енергійний, приязний.

Із-за окуляр стирчать кущі брів.

Сиві короткі пасма волосся.

На гладенько поголеному обличчі – тонкі губи з короткими посмішками.

І жодного натяку на слабкість в очах..

А руки, ці руки в постійному русі!.

Розділений на три частини фільм показує нам іпостасі Сильвестрова, у яких він існує: записує твір з дорослим хором, провадить інтерв’ю про своє минуле і слухає виконання свого твору хором дитячим, за яким – майбутнє.

Але між усім цим міжчасовинням режисер вставляє кадри життя, рухаючись від минулорічної зими у лісі Ворзеля і через замерзлі канали на Березняках до весіннього дощу, літніх площ із фонтанами, самотніх будинків і постійного, ніби знакового туди-сюди-руху метро-поїздів-електрички.

І камера оператора Сергія Михальчука ці стани ритмічно й метафорично дуже точно вибирає з пейзажів природи, з урбаністичних пейзажів, знаходячи самотню продавчиню меду, закинутий Будинок творчості, бабцю, що активно розминається, а потім довго кашляє.

З цього складається документалістика часу, в якому є Сильвестров, людина з минулого, але яка займалася «передовою» музикою.

Саме зараз, під час карантину, особливо цікаво дивитися фільм із зображенням залюднених київських вулиць, вагітних без масок і дітей з вудками.

А хори – перший у кількості 30-40 дорослих людей, і другий у кількості 20 дітей, зібраних кожний в одному місці, де між людьми не більше п’яти сантиметрів дистанції – і поготів неймовірна наразі ситуація.

Та очевидно, що Сергій Буковський не вкладав у фільм таких значень, про які навіть не йшлося на момент його створення.

Режисерові йшлося про композитора та людину Сильвестрова, не надто популярного в радянській епосі через «дивний» вибір стилю виконання (з Москви приїздили і вмовляли маму Сильвестрова, щоб вона вплинула на сина і відмовила від несучасної на той момент музики).

Буковський дає слово інакшому сприйняттю, інакшому ставленню до звуку й до успіху.

Дає слово тому, хто залишився тут, хоча міг переїхати на Захід, хто майже не писав на замовлення; кого виконували Гідон Кремер і Олег Криса; хто має непопулярний песимістичний погляд на розвиток цивілізації, хто каже, що «абсурд – нарастает» і що пророкують «крах победоносный».

Сильвестров справді постає іншим – ми ніби відкриваємо його.

А щоб ми його «побачили», режисер направляє глядача в певний керунок.

Наприклад, десь на початку фільму Буковський поза кадром задає чудне як до композитора запитання – про його улюблений звук.

Але й отримує від маестро неочікувану й важливу відповідь: «У Данте в описанні музики використовується термін “дольче” (“ніжно”) – звук, узятий обережно і легко».

І саме такою відчувається музика Сильвестрова, чий твір опробовує хор: музика ніжна, духовна, радісна за своєю звуковою природою.

У першій частині фільму, в репетиційній кімнаті (ймовірно, на базі хору імені Верьовки), маестро слухає й поправляє хор.

Часом жартує із себе.

Репетиція курсує навколо покладеного на музику вірша «Садок вишневий коло хати».

Сильвестров просить хормейстера додати-переробити-акцентувати деякі деталі, а одного разу каже, що тут ось цей такт спеціально зроблений, бо ним промовляє сам Шевченко – колись молодий тенор.

«Уяви собі, Женя, – каже сучасному тенору хормейстер, – як ти маєш перевтілитися в цей момент?».

До Шевченка композитор звертається не вперше: уже були піснеспіви на слова Шевченка, кантата на його вірші, псалми.

І Шевченківську премію Сильвестров теж отримував.

Його «Садок вишневий коло хати» виходить якимось символічним, бо Буковський візуалізує його кадрами Києва, ще бурхливого та сповненого людьми, а разом із символізмом виникає відчуття позачасовості.

Композитор каже про вірші Шевченка: «Це не вірші – це псалми, їх треба співати».

І вони, вплетені в хоральний, акапельний спів, набувають зовсім іншого життя, життя з паралельного виміру, з глибокого минулого або небаченого майбутнього.

Тобто фільм концептуально поєднує звуки із зображенням, де дивовижна музики Сильвестрова, з його додекафонічними композиціями, у додатку зі знайденими кадрами Михальчука, складає пазл портрета композитора, портрета в сіруватій гамі, ніби демонструючи ставлення композитора до сучасності, сірої для нього.

Втім, оптика, використана для зйомок, ракурси, повільні проїзди і заглядання в обличчя роблять сучасність формально цікавою.

А коли запаралелюють дощ із фортепіанною атональністю, ця форма стає подібною до експериментальних музичних кліпів, таким чином вкладаючи у фільм важливе візуальне нюансування, щоби підкреслити – мова про просту людину, здатну творити непросте.

«Будь-який стиль вимагає того часу, для якого він є актуальним», – каже Сильвестров, і задумуєшся про точність визначення.

От тільки який стиль, яка музика, яке звучання придатне до нашого, карантинного часу? Певно, не звук, а пауза між ними.

Весь світ став на паузу.

Цілком імовірно, потім, після світового карантину, хтось інший придумає музику про цей час, цей стан.

А може цей стан і мав на увазі композитор, песимістично зазираючи в майбутнє? Тобто фільм «В.

Сильвестров» Буковського можна розглядати як пророчий?.

Самокритика композитора і відсутність зверхності, природні страхи за життя близьких, але інтелектуальне небажання пишатися власними досягненнями – таким показаний Буковським Сильвестров.

Він вимогливий стосовно виконання власного твору, але байдужий до свого зовнішнього вигляду, майстер у видобуванні звуку та цілковитий аматор у мистецтві слова.

Чи може навпаки – постійне збивання і перебивання себе, неможливість промовити жодного повноцінного речення, перескакування з теми на тему – це і є характеристика його музики? «Мысль изреченная есть ложь, – цитує Сильвестров Тютчева у фінальній фразі, – и я как раз нахожусь в этом изречении».

І вимикає світло.

І думай тепер, що це означає, і наскільки глибокий був вкладений ним зміст.

І що ховається за цією на позір самоіронією..

Все не так просто, як здається.

Про це фільм.

Сильвестров» очікуватиме на свого глядача – і під час просто перенесеного фестивалю Docudays, і під час уже запланованого кінопрокату.

Адже реліктове випромінення з часів Великого вибуху незнищенне, і продовжує тішити своїм далеким звуком.