Як українські невігласи та ідіоти стають корисними у справі знищення культури

Почну із фрагмента розмови, яку мав тиждень тому з дуже давнім і добрим знайомим.

Говорили про українське кіно та величезні ризики, які несе для нашої індустрії секвестр бюджету.

«Узагалі, я вважаю, це правильно, що фільми мають окупатися в прокаті, — сказав колега.

— Давай чесно: викидають державні гроші хрін знає, на що.

А ті гроші розкрадають.

Ні, треба знімати кіно, яке окупає себе.

Наприклад, "Кіборги"».

— «Класне кіно, — погоджуюся.

— Скільки там вони зібрали в прокаті?» — «Я чув, більше двадцяти мільйонів гривень».

— «Двадцять три з хвостиком, — уточнюю.

— А бюджет — сорок вісім оголошений.

Отже, якщо так рахувати — "Кіборги" в прокаті провалилися.

За твоєю логікою, більше на таке кіно держава не повинна виділяти кошти, правда?».

Подумавши трохи, колега, до його честі, переглянув позицію.

Визнав — такі фільми потрібні й не все міряється касовими зборами.

Я ж завівся й на пальцях пояснив: в Україні касовими зборами не міряється нічого.

Цвях у переконання колеги був забитий визнанням: його робоче місце — телеканал, який входить до одного з олігархічних медіахолдингів.

І без дотацій, без постійних фінансових вливань, ані цей канал, ані ця медіагрупа, ані інший канал, ані решта медіахолдингів в Україні не виживуть та не будуть розвиватися.

Навряд треба пояснювати: поштовхом до наведеної вище дискусії стала ініціатива чинного уряду скоротити в новій, «кризовій» версії державного бюджету всі закладені раніше видатки на культуру.

Попередивши при цьому про смертельний удар по всій українській креативній індустрії, складовою якої є виробництво фільмів.

Українська кіноспільнота глибоко стурбувалася раніше.

Та виглядає — вперше з моменту обрання Володимира Зеленського президентом і утворення в парламенті монобільшості «Слуги народу» представники влади, здатні впливати на якісь процеси, опинилися з гуманітарною спільнотою по один бік барикад.

Щоправда, новопризначена очільниця Держкіно Марина Кудерчук повелася в критичній ситуації вкрай дивно.

Вона відмовилася ставати на бік інституції, яку поставлена очолити, підтримавши не схвильовану та мобілізовану індустрію, а… скорочення витрат на кіногалузь.

Її фраза: «Нас зрозуміють, якщо ми відмовимося від виробництва фільму заради будівництва лікарні» стала на короткий час локальним мемом усередині кіноспільноти.

Ба більше: пані Кудерчук непозбувно збентежила пана Ткаченка.

Який 27 березня активно долучився до онлайн-мітингу «Ні — знищенню культури!» — й не побачив серед спікерів, котрі говорили про кіно, голови Держкіно.

Втім, потім вона оговталася.

Мабуть, зрозуміла, для чого їй зберігають зарплату на фоні загального скорочення видатків.

Та вже за тиждень долучилася до другої серії згаданої акції.

Загалом дотична не лише до гуманітарної сфери, а й передусім — до створення культурного продукту спільнота від своєї «чорної середи» 25 березня розвинула активну діяльність.

Настільки активну, наскільки дозволяли введені в Україні карантинні обмеження.

Хтось записує відеозвернення, хтось аналізує критичну ситуацію, хтось зважає на заклики й критику та не голосує за бюджет без культури.

Проте паралельно в соціальних мережах ширяться сумні прогнози.

Є думка, що влада хоче вбити культуру та зруйнувати вже збудоване за кілька років після Майдану.

Мотив — діячі культури не підтримали Зеленського та його кварталівську кліку на виборах.

І досі ставляться до них критично, дозволяючи собі часом аж надто багато.

Не знаю, наскільки подібні припущення реалістичні.

Тим більше не уявляю, до якої міри культурна спільнота та її активісти справді дошкуляють особисто панові Зеленському.

Не певен, що йому взагалі потрібна підтримка тих, хто на фоні двадцятирічного домінування продуктів «Кварталу 95» у нашому інформаційному та культурному просторі виглядає маргінально.

Натомість підтримка справжніх маргіналів не так голові держави, як чинному уряду дуже потрібна.

Й виправдання намірам зрізати видатки на всю культуру під корінь влада вже отримує.

Повертаємося до згаданої вище розмови.

Мій колега, на щастя, виявився притомною людиною.

Його просто переконати на пальцях щодо критичної необхідності вливання державних коштів у створення й підтримку не лише виробництва фільмів, а й усього культурного продукту загалом.

Проте таких одиниці.

І, що характерно, у нинішніх умовах, коли українська влада оголошує про урізання «культурних» бюджетів, саме маргінали святкують свою перемогу.

Наприклад, у фейсбук-спільноті «Сценаристи України», де вистачає прихильників подібних бюджетних кастрацій.

Типова сентенція: «Нарешті в кіно перестануть красти державні гроші, а туди зайде приватний бізнес, як у Голівуді.

Дадуть працювати не тим, хто за хабарі біля корита, а нормальним фахівцям.

І кіно буде створюватися на конкурентній, ринковій основі».

Минулого року новопризначений тоді міністр культури Володимир Бородянський озброївся саме подібними оцінними судженнями, коли вирішив запровадити подальше фінансування державою виробництва фільмів за незрозумілими «критеріями успішності».

Навмисне, а швидше за все — мимоволі, активність подібних невігласів робить їх корисними ідіотами.

Ще до коронавірусу вони давали владі безліч пасів-приводів атакувати кіноіндустрію.

Згадати хоча би скандально відомого «слугу народу» Євгена Брагаря, котрий заявив: «Патріотичне кіно не треба фінансувати, бо воно провалюється в прокаті і не приносить прибутку, натомість виробники зловживають».

Витративши кілька годин, можу знайти аналогічні заяви, зроблені в різний час та різними особами від осені 2017 року, коли в національний прокат вийшло одразу 14 українських фільмів.

Більшість із них — за фінансової підтримки держави.

Математично доведено: саме такі фільми склали в нашому виробництві більшість, зайняли важливу нішу та мають найбільший попит у нашого глядача.

Але невігласи й ідіоти у своїй критичності користуються не раціональними цифрами, а негативними емоціями.

Їх виливають також на державне фінансування телевізійного продукту, передусім серіалів.

І хоча такі програми є в інших державах, агресивну, оцінну критику це не стримує.

Як це часто буває саме в українських реаліях, подібні закиди мають особистісний характер, персоніфіковані, персоналізовані, мають на меті демотивувати вразливих творців.

Проте в нинішніх кризових умовах мотивують владу, спікери якої наполегливо шукають причини зекономити саме на культурі.

І знаходять — завдяки негативній активності тих, хто вимагає для, цитата, «продюсерів, які все вкрали», кінець цитати, справедливого покарання.

А оскільки крадуть, за переконанням дилетантів, усі та все, хай краще ринок розсудить, кому можна робити кіно — а кому зась.

Бо, виявляється, криза — це можливість навчитися жити без державної підтримки гуманітарних інституцій.

Подібні висновки агресивна частина наших співгромадян робить не лише про кіноіндустрію.

Квоти на українську музику вже не раз вимагали переглядати ті, хто, за їхніми дописами у фейсбуку, дбає про однакові для всіх творців ринкові умови.

Наприклад, ефір зачищають від російської музики, бо вона — якісна й конкурентна, є такі твердження.

Або: державні закупівлі книжок для бібліотечних фондів не потрібні, бо там корупція, а книжок ніхто не читає.

Можна було б і тут згадати пана Бородянського, та він уже не при посаді, а думки далі гуляють.

Те саме чуєш про музеї, театри, загалом культурні інституційні проекти.

Мовляв, якщо ви такі креативні — талант відбудеться сам, без підтримки Українського культурного фонду.

Висновок із викладеного вище один.

Єдність, нехай віртуальну, у русі проти знищення креативної індустрії, демонструють ті, хто кілька останніх років у ній працював.

Та завдяки, в тому числі, державній підтримці, кожен на своїй ділянці щось та й створював.

Маючи медійний розголос чи не маючи його, проте завжди на виході маючи дещо цінніше — досвід та урок.

Натомість підтримують обрізання бюджетних програм ті, хто не працював ніколи, ніде, чи, як варіант, не домігся навіть мінімального успіху.

Не хочеться, аби ті, від кого у владі залежить рішення обрізати державні бюджети на культуру, слухали невдах.

Але, виглядає, їхні слова швидше заходять у владні вуха….