"Назустріч ішов старий. Простягнув два вареники. Я заплакав"

Після закінчення Другої світової війни всім наливали по 100 грамів горілки1933-й був важким роком.

Я жив тоді з батьками, двома сес­трами і старшим братом.

Із нашої родини вмер тільки тато.

Але не через голод. 1914-го на фронті він отримав поранення.

Воно дало ускладнення.

Організм не витримав.

Під час Голодомору люди вмирали на ходу.

Та матері вдавалося нас прогодувати.

При батьках вона добре жила.

Мала хрестики, каблучки та десятку – модне в ті часи намисто, на яке вішали монети.

Все добро вивозила в Черкаси.

Міняла на стакан крупи чи манки.

Цього нам вистачало на кілька днів.

Якщо мама дізнавалася, що в селі в когось є картоп­лина чи лушпайки, вимінювала.

Так робили всі, хто мав, що продати.

Мою сім'ю хотіли розстріляти німці.

Під час війни за наказом Гітлера ромів нищили.

Нам пощастило.

Коли німці їхали до нас у Дмитрівку, їх ударили під Волгоградом.

Почали тікати – вже було не до ромів.

На війну мене взяли 17-річним, бо вже не було кому воювати.

Був зв'язківцем.

Годували перловкою, м'ясом та овочами.

Багато залежало від частини та старшини.

Коли не було, що їсти, від'їжджали кілометрів за 30, щоб узяти в людей корову чи барана.

Близько цього не можна було робити, бо воєнний трибунал судив би за мародерство.

Люди були бідні, але ділилися.

Коли нас пішки пригнали в Полтаву, харчів майже не було.

Я спустився в яр, щоб знайти якийсь кущ чи дерево.

Назустріч ішов старий.

Простягнув два вареники.

Я заплакав.

Воювати починав під білоруським Вітебськом.

Нас там зустрічали, як ніде.

Квіти під ноги кидали.

Ми колоною йшли, а люди вибігали з домівок, обнімали нас і цілували.

Зустрічали з хлібом.

Бачив тисячі смертей.

Тепер стріляють із-за рогу, а тоді йшли в бій ешелонами.

Солдати падали і вмирали.

Відступати не можна було, бо застрелили б.

Попереду з кулеметів і автоматів дощем кулі сипалися.

Вбитих перескакували і бігли далі.Одного разу з товаришем, рослим красивим татарином, на горищі спостерігали за переднім краєм фронту.

Хата стояла пусткою.

Злізли з горища, щоб покурить.

Стояли по обидва боки дверей.

Раптом упав снаряд – великий осколок влучив у живіт татарину.

Перерубав навпіл.

Кишки вилізли назовні.

З рота пішла слина з кров'ю.

Я намагався засунути кишки назад і так їх тримати.

Він помер.

Тоді зрозумів: смерть знайде, від неї нікуди не сховаєшся.

Бачив, як розстрілювали двох солдатів, які хотіли втекти.

Були таджиками чи узбеками.

Навмисне поранили один одного.

Це кваліфікували як надзвичайну подію.

Польовий суд протягом трьох днів виніс вирок.

Їх змусили викопати для себе могили.

На наших очах розстріляли – хотіли в інших вселити страх.

Поранених на полі бою відносили в сарай, клали на сіно з брезентом.

Там же під свічками робили операції.

Ті, хто був легко поранений чи вже одужував, допомагали лікарям.

Перший раз отримав поранення осколком у сідницю.

Вона отерпла.

Спершу подумав, що вдарило твердою грудкою.

Та, коли доторкнувся, рука була в крові.

Наступного разу прострелили ногу.

1944-го отримав контузію, від якої пошкодилася сонна артерія.

Відтоді можу раптово засинати.

Спочатку було важко, бо не розумів, що зі мною коїться.

Із часом звик.

Де не був би, а як захочу спати, то лягаю на 15 хвилин і дрімаю.

Стає легше.

До солдатів вірусні хвороби, такі як тиф чи холера, не чіплялися.

Через постійне напруження організм працював на повну силу: було багато енергії, адреналіну.

В армії служили в основному хлопці з сіл.

Усі були здорові.

Їли багато вітамінів: калачики, шовковиці, груші-гнилички.

Коли хлопцем пас корову, мати давала пляшку молока і кусочок хліба на весь день.

З'їдав за раз.

А потім наривав повні кишені глоду.

Так покращував здоров'я, хоч тоді не знав, що це лікувальні ягоди.

Кінець війни застав мене в польському місті Любава біля Балтійського моря.

Про перемогу солдати кричали з машин.

Тієї радості не передати.

Картузи летіли догори.

Автоматами стріляли в повітря салюти перемоги.

Кричали: "Ура!" Наступного дня кожному по 100 грамів горілки давали.

Навіть якщо солдат був непитущим.

Коли вернувся додому, люди обіймали та вітали з перемогою.

Жили в землянках.

Була страшна бідність.

Вона здружила людей.

Держава допомагала.

Виписували ліс на забудови.

Америка привозила гуманітарну допомогу.

Стояли в черзі за вживаним одягом.

Чекав, коли з фронту повернеться однокласник, з яким разом воювали.

Знав, що він живий і має приїхати.

Та за кілька днів прийшла телеграма, що його вбили.

У потязі посперечався з поляком, теж фронтовиком.

Той виманив його в тамбур і застрелив.

У телеграмі написали, що польського солдата покарали.

Після війни пішов у будівельний технікум.

Вважав це перспективною професією, бо починали відбудовувати країну після війни.

Пробував працювати за спеціальністю.

Але через поранення через місяць мене попросили написати заяву.

Отримував пенсію як ветеран війни.

Розкоші не мав, але на життя вистачало.

Одружився 1949-го.

Сестра моєї майбутньої дружини приїхала в Пирятин.

Через два тижні мала виходити заміж.

Хтось із знайомих їй про мене розповів.

Вона ска­зала, що її Марія – хороша дівчина, і запропонувала, щоб із нею одружився.

Коли побачив її, одразу покликав заміж.

В один день грали подвійне весілля.

Прожили з Марією 54 роки.

Завдяки старшій сестрі переїхав до Черкас, вона вийшла заміж у місто.

З чоловіком працювали на цукровому заводі.

Мені в Черкасах ділянки не давали, бо був прописаний у селі.

Сестра взяла землю і на мене.

Разом збудували хату на дві половини.

65 років живу в місті.Торік на роковини Голокосту молодіжна організація ромів запросила ветеранів та очевидців трагедії в Польщу.

Там потоваришував з одним угорцем, старшим за мене.

Він був циркачем, тричі тікав з концтабору Аушвіц.

Курив папіросу за папіросою.

Сказав, добирався автобусом до Польщі, бо в літаку не можна курити.