Героїні знімають білі сукні й залишаються у спідньому

Довічне ув'язнення – найвища міра покарання в Україні.

Смертну кару скасували 1999 року.

Правозахисники виборюють зміни, що наблизять нашу пенітенціарну систему до світових стандартів.

Цій темі присвячено проєкт "Довічно важливо" і його частину – "Пеніта.

опера" драматургині 42-річної Тетяни Киценко та композитора 45-річного Золтана Алмаші.

27 травня постановку планують показати на експериментальній "Сцені 6" Київського театру оперети.

Сучасна українська опера з елітарно-­андеґраундного мистецтва на очах стає мало не мейнстримом.

Тон задала формація Nova Opera Влада Троїцького разом із композиторським тандемом Романа Григоріва та Іллі Разумейка.

Від 2015-го під цим брендом поставили вісім опер, одна з яких – IYOV – отримала цього року Шевченківську премію.

Також цього сезону відбулося кілька оперних прем'єр українських композиторів: "Наталка Полтавка" Олександра Щетинського – в Харкові, "Лис Микита" Івана Небесного – у Львові, "Ентропія" Андрія Мерхеля за прозою Ольги Токарчук – у польській Познані.

На травень анонсували харківську прем'єру опери Алли Загайкевич на лібрето Сергія Жадана "Вишиваний.

Король України".

На тлі цих переважно літературних сюжетів "Пеніта.

опера" вирізняється документальністю.

В її основі – історії чотирьох жінок, що відбувають покарання в Качанівській виправній колонії №54 у Харкові.Оперу показали торік у Києві, Одесі, Дніпрі та Харкові.

Планували постановку й у самій колонії, але адміністрація не дала дозволу.

Побоялися реакції засуджених.

Близько чотирьох відсотків довічників у світі засуджено несправедливо, за статистикою.

На відміну від європейських країн, у нас немає практики умовно-дострокового звільнення довічників.

Як і механізму виправлення судових помилок.

Проєкт "Довічно важливо" передбачає виставку фотографа-документаліста Русі Асєєвої.

Знімки зроблено в Качанівській колонії.

Бачимо обід ув'язненої, випрану постільну білизну на мотузці, фотокартку родини на стіні камери.

Кураторка проєкту драматургиня Тетяна Киценко написала й лібрето опери.

Вона свого часу стала відкриттям "Тижня української актуальної п'єси".

За драматургію взялася, маючи за плечима журналістський досвід.

Можливо, звідси її інтерес до соціальних тем.

Написала п'єси про проблеми української медицини "the Білохалатність", про ситуацію в органах внутрішніх справ "Моя міліція мене", про феномен Майдану і роль жінок у війні "Жінки і снайпер".

Основою її п'єс є інтерв'ю з людьми.

Її стиль – поєднання документалістики з абсурдом і гротеском."Пеніта" – перше оперне лібрето Тетяни.

У Качанівській колонії спілкувалася з довічницями, записуючи їхні історії на диктофон.

Співрозмовницями стали 37-річна Катерина Щука, 39-річна Марина Говор, 40-річна Лілія Чижик та 62-річна Ірина Радосюк.

Одна сидить за вбивство, друга – за подвійне, інші дві стверджують, що не вбивали, але їх підставили.

Персонажі по черзі розповідають свої історії, перериваючись, щоб дати слово наступній героїні.

Вони не чують одна одної.

Кожна живе у своєму світі, у своїх спогадах.

Говорять різними мовами.

"Темпераментна ассирійка", персонаж Лі Берлінської, і "найнесміливіша з ув'язнених", яку грає Вікторія Ромашко, – українською.

"Баба-грім" із 38-річним тюремним стажем, її втілює актриса Тетяна Лавська, – російською мовою.

Четверта – "пальця в рота не клади", героїня актриси Асі Середи, – спілкується суржиком.

Чотири монологи сплітаються в макрометафору граничного людського горя, болю і страждання.

Текст лібрето – це синтез фактів із життя людей і заїжджених кліше: "я вірила, що зустріну прекрасного принца", "то була любов", "Вадим був не такий, як усі".

І це все вперемішку з відсилан­нями до "Божественної комедії" Данте та "В очікуванні Годо" Семюела Бекета.

Музика вплітається в дію і стає частиною символічного коду.

Імена головних героїнь розподіляються за партіями струнного квартету: "Хороша Скрипка", "Погана Скрипка", "Альт" і "Віолончель".

Власне, струнний квартет – у київській постановці це Квартет імені Левка Ревуцького – супроводжує дійство від початку і до кінця.

Розміщується у лівому верхньому крилі сцени на порталі.

Музиканти виконують також роль натовпу, "суду громадськості", викрикуючи моралізаторські репліки: "Сором який!", "Ти ж жінка!", "Треба було думати!", "Таких розстрілювати треба!"Партію віолончелі у квартеті виконує композитор Золтан Алмаші.

Він зачитує статтю Кримінального кодексу України про "умисне вбивство".

Для Золтана і Тетяни це перший досвід створення опери.

Композитор звертається до традиції комічної опери.

Алмаші – майстер стилізації, і "Пеніта" – такий собі коктейль з усього, від духовних кантів до блатняка.– Віддалено це, безумовно, традиції опери буффо, зінґшпілю, далі – оперети, мюзик­лу.

Тобто це різновид оперного жанру, де багато діалогів, проговореного тексту, – каже Золтан Алмаші.

– Але є і всі ознаки класичної опери – лейтмотиви, лейттембри, модифіковані речитативи.

Загалом я виходив із поставленого завдання – це документальна, соціальна опера.

Крім репу, є речитативи у стилі коломийок, стилізації під попмузику, тюремний шансон, романс, під релігійну пісню у стилістиці новітніх протестантських християнських течій.

Усі героїні є жертвами чоловіків, за сюжетом.

І в історії про зґвалтування, де жінка – жертва чоловічого насильства – вбиває своїх ґвалтівників, і в інших ідеться про самопожертву жінки заради кохання.

Чоловік, скоївши вбивство, змушує дружину розділити відповідальність: "Ми з тобою в одній упряжці".

У світі, де панують чоловіки, а жінки жертвують собою і потім відбувають довічні терміни, як глузування, звучить "Пісня про зубасту вагіну": "Вагіна зубаста / ти – нечиста сила! / Вагіна зубаста / член відкусила".

І ідея каяття довічниць видається абсурдом.

Вони зрештою не знають, у чому каятись:"Віолончель: А что если нам и правда покаяться?Хороша скрипка: У чому?Віолончель: Мы могли бы и не уточнять".

Здавалося б, система правосуддя не повинна розділяти людей за гендерним принципом, перед законом усі мають бути рівні, і людина за свої дії мусить відповідати.

Але цю "правильну симетрію" розвінчує один із найдраматичніших епізодів у спектаклі – розповідь про вагітність однієї з довічниць.

Раз на два місяці засудженим дозволяють побачення з близькими в окремій кімнаті.

Це закінчується абортом, бо – "з дітьми тут не можна!"Сценічна дія розігрується в межах білого круга, що навіює асоціації про кола дантівського пекла, замкнене коло, безвихідь.

У крузі розсипано червоне конфеті.

Ці два кольори – червоний і білий – домінують у символізмі спектаклю: кров і невинність.

У фіналі всі чотири героїні знімають свої білі сукні й залишаються у спідньому, оголюючи свою незахищеність."Довічне ув'язнення – це не лише про тих, хто решту життя проведе за ґратами, а й про всіх нас.

Багато людей на волі мають лише ілюзорну свободу – закуті в тюрму власних стереотипів і днів бабака.

Якщо ж без метафор, то довічники, звісно, мають відповідати за скоєне.

Довічне ув'язнення без можливості умовно-дострокового звільнення суперечить суті пенітенціарної системи: людина не має ані мотивації, ані можливості виправитися", –Тетяна КИЦЕНКО, драматургиня, кураторка проєкту "Довічно важливо".

Реалізований за фінансової підтримки Європейського Союзу в рамках програми Culture Bridges.