"Заяєв дістав з кишені 1000$: "Це, щоб в збірній нудно не було". Історичний бомбардир про чемпіонство Таврії і шок у Дніпрі

Хронометрично Юрій Гудименко провів в Україні менше двох років.

Та й зіграв він за наші команди всього лиш півсотні матчів.

Проте за такий ультракороткий відрізок часу цей футболіст вписав своє ім’я в історію українського футболу.

Перший чемпіон України, найкращий бомбардир прем’єрного чемпіонату, творець дебютного покеру і автор першого виїзного гола збірної України – блискавичний перелік рекордів та досягнень.

Майже всю свою кар’єру уродженець Киргизії провів у Росії, однак встиг відзначитися забитим голом за новостворену збірну України, зігравши при цьому лише у двох поєдинках.

Майстер ефективності і геній корисності стрімко ввірвався у наш футбол і так само раптово його покинув.

Щоправда, залишив яскравий слід і чималий спадок.

"Якщо при +45°С полити газон, то футболісти повмирають на полі".

- Юрію Аркадійовичу, як минає ваш карантин?.

- Карантин запроваджують не просто так.

Тому потрібно його дотримуватися і виконувати вказівки відповідних відомств.

Я нечасто виходжу з дому.

- У Волгограді ви провели лише сезон.

Чому вирішили там залишитися після завершення кар’єри?.

- На той момент наш Ротор був прекрасною командою, ми стали переможцями Першої союзної ліги.

Місто сподобалося, люди добре ставилися, тому захотів повернутися сюди, коли остаточно розпрощався з футболом.

- У вас українське прізвище, попри те, що народилися ви у Киргизії.

- Мій батько і навіть моя бабця народилися у Киргизії.

Наприклад, бабця з’явилася на світ у 1905 році.

Мабуть, причину цього варто шукати у часи сивої давнини – епоху великого переселення народів за правління Петра Столипіна.

Очевидно, людей з України переселяли в Азію.

- Давайте внесемо ясність: Гуд.

Именко чи Гудим.

- А хто знає? В Узбекистані в передматчевій програмці взагалі писали "Гудамека".

Традиційно в Україні мене називали Гуд.

Именком, а в Киргизії і Росії я – Гудим.

- Киргизькою мовою не володієте?.

- Ні, в дитинстві спілкувався виключно російською.

Киргизька мова викладалася лише в одній чи двох місцевих школах.

У дворі всі діти використовували російську.

Мій рідний Бішкек, який називався тоді Фрунзе, був чудовим містом.

Якби СРСР не розвалився, я би повернувся жити у Киргизію.

В дитинстві комп’ютерів ми не мали, зранку до ночі перебували на вулиці.

Я ж не тільки у футбол грав.

Зараз з усмішкою згадую наш хокей зі шваброю.

Що вдієш, якщо телевізор показував два канали – і обидва тільки й розповідали про те, яка партія хороша.

- Ігор Шквирін згадував, як у рідному для нього Ташкенті на очах плавилися світлофори від спеки.

Ваш Бішкек теж бив температурні рекорди?.

- У нас також було спекотно – як і у всій Азії.

Хоча цей баланс вирівнювався завдяки ночі – у цей час надворі прохолодно.

Якщо чесно, то в деяких українських містах спека відчувалася більше, ніж в Киргизії, де більш сухе повітря.

Нехай тут висока температура, однак в Україні та Росії на полі почував себе менш комфортно через надмірну вологість.

Проте найбільше вражень у мене залишилося від селища Ханка.

Чув таке? Добре, що не чув.

- Чим воно унікальне?.

- Це невеличке селище в Узбекистані, де на стадіоні навіть води не було.

Зате існувала місцева команда, у складі якої виступало чимало українців.

Душові кабінки організували собі прямо на полі.

Місцеві умільці встановили чан і обладнали його шлангами.

Так і вмивалися після поєдинку (посміхається).

Я об’їздив повністю Киргизію, Узбекистан і Казахстан, але такого шедевру ніде не бачив.

Щось схоже тільки зустрічав в узбецькому Шахрисабзі.

- Можна уявити якість місцевого газону.

- Там просто суха трава.

Зрештою, якщо в Узбекистані при температурі +45°С полити газон, то футболісти повмирають під час матчу.

- Про футбольну інфраструктуру цього регіону ви розповіли.

Цікаво почути кілька слів про місцеву кухню.

- Найбільше я любив, коли мама готувала манти.

Їв колись манти?.

- Ніколи.

- Усі мої дружини готували дуже смачні манти.

Ще люблю місцевий суп лагман.

Моя нинішня жінка не може ніяк навчитися готувати цю страву.

А лагман надзвичайно смачний! Власне, як і вся азійська кухня.

"Казав Кучеревському: "Це не мій рівень, відпустіть мене".

- З дитинства ви дуже багато забивали.

Згодом ця результативність проявилася у вашій першій професійній команді – Алзі, що представляла Бішкек.

- Після 8-го класу усіх талановитих хлопців залучали до збірної республіки.

У складі цієї збірної ми їздили на різноманітні турніри: "Надія", "Юність", чемпіонат спецшкіл.

Я ще там багато забивав – якось так складалося.

Мене помітили в Алзі, хоча я не розраховував на потрапляння в головну команду країни.

Коли татові озвучили мою зарплату, то він сказав: "Йди, синку".

- Можна припустити, що ви швидко почали заробляти більше за батька?.

- Я з простої робочої сім’ї – тато працював зварювальником.

Мабуть, вже у 18 років я приносив додому більше за нього.

Крім хороших заробітків, мені також пощастило з колективом.

На початку 80-их ще існувало поняття "ветеранства".

Як це виглядає? В команду приходить молодий футболіст і старші розпочинають його вчити: як йому ходити, як йому жити, як йому вмиватися, як їсти, як на дівчат дивитися.

Ми дотепер зідзвонюємося з хлопцями з Киргизії, у нас зберігся контакт.

- За Алгу ви зіграли шість сезонів, оформили майже сотню голів.

Мабуть, пропозицій з інших команд вистачало.

Чому обрали саме Дніпро?.

- Варіантів справді було чимало.

Насправді я взагалі не хотів їхати з Киргизії.

Ключову роль відіграв у цій ситуації Рохус Шох, тодішній селекціонер дніпрян.

Він настільки мене дістав, що я просто-таки втік з Алги (посміхається).

Втім я не шкодував ніколи.

В Дніпропетровську я познайомився з такими людьми! Я навчився грати у зовсім інший футбол.

Зовсім! Друга ліга в Киргизії – це одне, а володар Кубка СРСР і друга команда країни – це інше.

Спочатку мене не покидало відчуття шоку.

Як люди швидко мислять, як вони працюють з м’ячем.

Я кілька разів намагався піти звідти ще на зборах.

- Не вірили в себе?.

- Підходив до Євгена Кучеревського і відверто зізнавався: "Це не мій рівень, відпустіть мене".

Євген Мефодійович відповідав: "Терпи, синку, навчишся.

Все у тебе буде гаразд".

Кучеревський – надзвичайно розумна людина! Крім класного колективу, мені саме місто дуже сподобалося.

- Здається, спочатку Дніпро не міг вас заявити на офіційні змагання.

- Все через комерційні аспекти.

У Киргизії підписав якийсь договір.

Мені пояснили – це, щоб нам зарплату виплачували.

Насправді виявилося, що я підписав контракт.

Довго це тягнулося… Не знаю суми трансферу, цим займався Кучеревський.

Але чув, що Дніпру довелося заплатити за мене доволі непогані гроші на той час.

- У Дніпрі вас забезпечили хорошими умовами?.

- Я жив на базі, чекав на квартиру.

Автомобіль не просив – я взагалі не їжджу за кермом.

Квартиру пообіцяли, та в підсумку таки не дали.

"Не думав, що Калітвінцев досягне таких вершин".

- У складі дніпрян ви відзначилися єдиним забитим голом, зате яким – у ворота шотландського Хартса.

Пас Кудрицького це магія?.

- Коля такі передачі давав! Точнісінько на партнера.

Якби голуб пролітав над полем, Кудрицький влучив би навіть йому в голову.

Мені потім хлопці казали – якби я не переправив м’яч у ворота шотландців, вони б мене вбили.

До речі, в Кудрицького була інша унікальна особливість – він завжди залишався відкритим на полі.

- За сумою двох матчів Хартс переміг 4:2.

По ділу?.

- Складно сказати.

Дніпро вже йшов на спад.

Всі думали про те, як би кудись поїхати.

Не існувало такої єдності і дружби.

Залишили команду Антон Шох, Олександр Сорокалєт та інші хлопці – обстановка змінилася.

Ми могли пройти Хартс, однак не вистачило завзяття і азарту.

- Згодом Дніпро зазнав ще суттєвіших втрат.

Один з асистентів Кучеревського, Леонід Колтун, запропонував вам, Геращенку, Лєдяхову та Яровенку спробувати свої сили у Роторі.

- Залишати Дніпро мені було боляче, я не дуже хотів переходити в Ротор.

Проте мені зробили таку пропозицію, від якої я не міг відмовитися.

Я не встиг приїхати у Волгоград, мене ще навіть не заявили, а вже квартиру двокімнатну показують.

В радянський період з цим було непросто.

- Про методи роботи Леоніда Колтуна ходять легенди.

- Леонід Якович – тренер свого часу.

Він розумів людей, розумів мене.

Вважаю, що Колтун не до кінця розкрився, хоча міг.

Розбавив себе не на ті речі, на які потрібно.

- Кучеревський не ображався на вас?.

- Це ж Кучеревський, великий тренер.

Все він прекрасно розумів.

Євген Мефодійович працював у Роторі в 2000-му році.

Ми з ним зустрілися, обійнялися.

Тренер знав, чому я покинув Дніпро.

- У тому Роторі розпочинав свій шлях Юрій Калітвінцев.

Могли подумати, що він гратиме на такому рівні?.

- Якщо відверто, то не думав, що Юра досягне таких вершин.

Та це не відміняє того факту, що Калітвінцев – відмінний гравець з сильним характером.

Великий молодець! Радий за нього, адже йому пощастило попрацювати з Лобановським і зробити розкішну кар’єру.

"Головко різав так, що піджак завертався".

- У 1992-му році ви опиняєтеся в Таврії, яка готувалася до старту в першому чемпіонаті України.

Як виник цей варіант?.

- Колтун посварився з президентом Ротора Володимиром Горюновим і частина футболістів покинула Волгоград.

Лєдяхов пішов у Спартак, Калітвінцев – у московське Динамо.

Одного дня мені зателефонував Анатолій Заяєв: "Приїжджай в Сімферополь".

От я і поїхав.

- На старті чемпіонату могли повірити у те, що Таврія здобуде золоті медалі, а ви станете найкращим бомбардиром?.

- Ні, ні… Ніщо цього не віщувало.

Просто у нас сформувалася хороша команда, яка представляла класне місто.

Тільки згодом ми помітили, як все добре складається – час минає, а Таврію ніхто не може перемогти, і ми виграємо у всіх.

Взяти того ж Олександра Головка – чудовий захисник.

Різав так, що піджак завертався.

Йому допомагав Микола Турчиненко – це чудова пара.

Вони мали чітке завдання.

Відібрав м’яч – віддай Сергію Шевченку.

- Чемпіонська Таврія програла тільки одного разу – 0:1 шепетівському Темпу.

- Визначальну роль відіграла жахлива поляна у Шепетівці.

Мабуть, єдине погане поле в Україні.

Трави майже нема, лиса земля… Як же ми погано грали! До речі, в Україні мені завжди подобалися умови для футболу.

Навіть навесні прекрасні поля.

А ще відмінні готелі.

- В другому колі Темп приїжджає у Сімферополь і пропускає шість "сухих" голів, чотири з яких до активу записуєте саме ви.

Перший покер в історії українських чемпіонатів пам’ятаєте?.

- На жаль, вже не пам’ятаю.

Я чомусь думав, що я не Шепетівці забив чотири, а Карпатам.

Значить відімстив Темпу – не можна було нас обігрувати (посміхається).

- В чому секрет Анатолія Заяєва?.

- Він кожного дня налаштовував нас на позитив і подвиги.

У певний момент тренер відчув, що ми маємо шанс.

Напевно, Анатолій Миколайович сам до останнього не вірив, проте закладав ці думки в наші голови.

Заключний вирішальний матч в групі ми проводили у Донецьку з Шахтарем.

Заяєв кожному з футболістів персонально доводив: "Ми виграємо, ми виграємо".

Унікальний психолог! Таких постатей у наші дні просто немає.

Як кажуть євреї, це люди з минулого часу.

- Звернутися до Анатолія Миколайовича із життєвим питанням могли?.

- Безперечно.

Проблем вистачало, особливо побутових.

Втім завдяки ставленню тренера особисто у мене в Сімферополі жодних труднощів не виникало.

"Після гри з Шахтарем блював – був настільки втомленим".

- Кажуть, воротар Таврії Олег Колесов провів надзвичайний поєдинок з Шахтарем.

Ви зіграли 0:0 і отримали нагоду зустрітися з Динамо в золотому матчі.

- Було страшенно складно.

Коли СРСР розвалився, багато футболістів роз’їхалося.

Тільки Шахтар нікого не відпустив.

Варто глянути хоча б на склад: Щербаков, Ребров , Драгунов і компанія грали проти нас.

Ми стояли на смерть, у це просто важко повірити.

Після поєдинку я зайшов у роздягальню і блював – я був настільки втомленим, що шлунок назовні вивертався… Заяєв поміняв мене на 89-й хвилині, оскільки я ходити не міг.

А ще Шевченко той матч пропускав – для Таврії це велика проблема.

До речі, недавно з Сергієм спілкувалися і згадували цей момент.

Шевченко для тодішньої Таврії це пів команди.

- Футболісти часто запевняють, що на хорошому рівні по два тури за тиждень проводити непросто.

Таврія 17 червня взяла участь у битві в Донецьку, а вже 21 червня протистояла Динамо у Львові.

- Ми справді не були свіжими.

У Львові хлопці просто вийшли на поле і зіграли від душі.

Нічого не боліло, за спиною не висів тягар, жодного мандражу.

Насправді я не думаю, що те Динамо було сильнішим за Таврію.

- У чемпіонському сезоні ви зіграли в усіх матчах, крім золотого.

Не встигли відновитися після Шахтаря?.

- Смикнув м’яз – я просто не міг бігати.

Якби вийшов грати, то "порвався" б на 5-й секунді.

Заяєв відпустив мене додому.

До Львова я прилетів сам рейсом з Волгограда в день матчу.

Сидів з хлопцями на лаві запасних.

- Напруга була шаленою?.

- Я не мав жодних сумнівів.

Хлопці так грали, що я навіть не хвилювався.

Пам’ятаю фінальний свисток – всі понеслися на поле.

Заяєв страшенно кричав (посміхається).

Ми підкидали його, раділи – ось це щастя, якого не так багато буває у нашому житті.

- Як вас приймав львівський стадіон "Україна"?.

- Вільних місць майже не було.

Спочатку Львів вболівав за киян.

А наприкінці зустрічі люди почали кричати: "Таврія! Таврія!".

- Чемпіонство святкували гучно?.

- Нічого надзвичайного – я одразу після цього двобою вирушив у розташування збірної України.

Ми випили трохи шампанського і пива в Сімферополі.

Кожен святкував по-своєму, загальних гулянь не організували.

Не пригадую, які преміальні ми отримали.

Закарбувалися у пам’яті лише два телевізори: один маленький, а інший великий.

Можливо, ще якісь гроші дали, не пам’ятаю.

"Було приємно захищати честь України".

- У вас був ще один приємний бонус – звання найкращого бомбардира.

По ходу чемпіонату ви слідкували за конкурентами?.

- Не особливо.

Заяєв поставив нам завдання – потрапити в Кубок УЄФА, і ми жили цією ідеєю.

Зрештою, моїм партнером був Сергій Шевченко.

Він вирізав такі передачі, з яких забивав би кожен.

Взагалі про звання бомбардира я дізнався тільки тоді, коли чемпіонат закінчився.

Не здогадувався, що Гусейнов відстає на один гол.

Моя позиція у тій Таврії – відтягнутий півзахисник, я не вважався чистим нападником.

Я звик спускатися донизу, шукати м’яч, а тоді з глибини атакувати.

- Премії за титул голеадора не отримали?.

- Коли їхав у національну збірну, то Анатолій Заяєв дістав зі своєї кишені тисячу доларів і сказав: "Це, щоб тобі нудно не було у збірній".

Але не знаю, чи можна прив’язати це якось до мого бомбардирства.

Гроші Заяєва я навіть витратити не встиг (посміхається).

Другий запланований спаринг з Канадою не відбувся.

Назад ми летіли окремо – я з хлопцями з Шахтаря добирався додому через Москву.

- То були перші кроки новоствореної збірної України.

Розуміли тоді значення цих матчів?.

- Я Україну люблю, я її обожнюю.

Це прекрасна країна.

Мені було приємно захищати її честь, грати у цих кольорах.

Не кривитиму душею, мене складно назвати великим патріотом – я провів там обмаль часу.

Але Україну я завжди любив і зараз люблю.

- Ви стали автором другого гола в історії збірної.

Пам’ятаєте його?.

- У мене не дуже добра пам'ять, але цей гол чудово запам’ятав.

Призетко промчався по правому флангу, відпасував під себе у центр, а я одним дотиком спрямував м’яч у ворота збірної Угорщини.

За хвилину після цього отримав жовту картку – ці угорці неприємні такі, постійно кусалися.

От я і відповів.

- Перед вояжем до Угорщини збірна вирушила в турне у США.

Які емоції залишилися?.

- Ми не були розбалувані такими поїздками.

Я з Дніпром раніше відвідував Штати і Канаду, проте все одно було цікаво виїхати за кордон.

Нас добре приймали всюди.

Віктор Прокопенко провів одне тренування, назвав склад і все – це колектив, умовно кажучи, на два дні.

Хоча імена надзвичайні: Ребров, Цимбалар, Нікіфоров… Я завжди вважав Україну великою футбольною державою.

Не всі погоджуються з цим твердженням, але це факт.

Три українські володарі "Золотого м’яча", проти одного Льва Яшина у Росії.

"Закінчення кар’єри? Дуже важко це переживав".

- У другому сезоні Таврія стартувала в Кубку чемпіонів.

Якщо з Шелбурном проблем не виникло, то швейцарський Сьон просто не помітив українську команду.

Різниця у класі була такою відчутною?.

- Швейцарці виглядали сильніше за нас, це правда.

Плюс наш чемпіонський запал зник, не було такого азарту.

Ми начебто хотіли, та нам нічого не вдавалося, тому двічі без шансів програли.

У тому сезоні я провів ще кілька матчів за Таврію і мав повернутися у Волгоград через сімейні обставини.

А тоді мене запросили в московське Динамо.

- В команді Валерія Газзаєва ви також грали небагато.

- На першому зборі в Італії я зазнав травми – зламав ногу.

Під час спарингу мене ззаду вдарили і я вилетів на тривалий період.

Потім набрав форму, забив гол, віддав три гольові передачі.

А тоді почалися чергові сімейні проблеми і довелося піти з Динамо.

- Ще менше часу ви провели у Ладі з Тольятті, яка у 1994-му на сезон ввірвалася у Вищу російську лігу.

Знову травма?.

- Власники клубу мали надзвичайно великі амбіції – збиралися у дебютному сезоні стати чемпіонами.

Однак це складно і неможливо.

Насправді нам трохи не пощастило на старті.

Коли почалися поразки, то все посипалося.

Якщо в людей багато амбіцій, то вони починають шукати крайніх.

Одним з них обрали мене.

- Ви закінчили кар’єру, коли вам не було ще 30-ти.

- В Першій лізі виступав за Торпедо з Волжського.

Там я порвав хрестоподібні зв’язки – все сталося банально, на тренуванні.

На жаль, лікарі цього не помітили.

Місяць втратив, вийшов на поле, а нога вже не працювала так, як повинна.

Діагноз належний так і не поставили.

- Для футболіста завершення кар’єри – стресовий момент.

Тим більше, якщо це відбувається у 29 років.

Було складно?.

- Я дуже важко це переживав.

Усвідомлюєш, що ще 5-6 років можеш грати, але дивишся за грою лише з трибуни.

Потім на область я ще трохи побігав, та це зовсім не те.

- Зараз працюєте у Волгограді дитячим тренером?.

- Мені подобається працювати з дітьми.

Хочеться розповісти про ті речі, які не вдалося реалізувати самому.

Застерегти від помилок, пояснити незрозумілі моменти.

На даний момент бачу в цьому свою місію.

Любомир Кузьмяк.