Хуліган у генеральських погонах

Ще зранку 15 квітня 2020 року я думав, що Ірина Венедіктова пропрацює на посаді генерального прокурора хоча б до жовтня й буде вигнана перед місцевими виборами задля того, щоби підтримати рейтинг партії «Слуга народу» (якщо на той момент до цієї політичної сили взагалі можна буде застосовувати таке поняття як рейтинг).

Але вже вдень 15 квітня засумнівався.

І тепер не виключаю, що президент Зеленський позбавиться від Ірини Валентинівни раніше – з огляду на її феноменальні виробничі успіхи, дивовижну правосвідомість та виняткове знання кримінального закону, пише naspravdi.

Підставою для такого невтішного висновку стало повідомлення Державного бюро розслідувань про те, що слідчі територіального управління ДБР в м.

Києві 15 квітня 2020 року повідомили про підозру колишньому начальникові УСБУ в Харківській області, який 12 червня 2015 року вчинив хуліганство (ч.1 ст.

296 КК України), а саме – «рухаючись на автомобілі «Volkswagen Touareg» по вул.

Лаврській у м.

Києві, обігнав та примусово зупинив автомобіль активіста ГО «Автомайдан».

Після цього експравоохоронець завдав тілесні ушкодження потерпілому».

Історія ця відома, зловмисником є генерал-лейтенант СБУ у відставці Олександр Полковниченко 1951 року народження, а потерпілим – фотограф Роман Малко.

Полковниченко переступив поріг Управління Комітету державної безпеки по Харківській області ще далекого 1976 року, з 2 вересня по 24 жовтня 2008 року та з 23 березня 2010 року по 11 листопада 2011 року очолював Управління Служби безпеки України в Харківській області.

Якби б тов.

генерал-лейтенанта засудили за неприпустиму поведінку впродовж трьох років з моменту вчинення ним кримінального правопорушення, це б свідчило про те, що в Україні, дійсно, була проведена вдала поліцейська реформа – бо витівка Полковниченка належала тоді саме до підслідності Національної поліції.

Але цього не трапилось.

Можливо, тому, що тов.

генерал-лейтенант має давні грошові відносини з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим: доказів тому тьма, зокрема – розміщений колись в Інтернеті запис телефонної розмови між Полковниченком і помічником Авакова.

Але, нарешті, справедливість восторжествувала, справа опинилась у ДБР і під процесуальним керівництвом Офісу генпрокурора Полковниченку повідомлено про підозру.

А тепер подумаймо – невже Ірина Валентинівна про це не знає? Невже Степан Богданович Божило, якого Венедіктова поставила керувати Департаментом організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, не доповів, як мінімум, заступнику генпрокурора Андрію Любовичу про цю справу? – Напевно, доповів.

Бо не кожний день статус підозрюваного набуває аж цілий генерал-лейтенанту СБУ, нехай навіть і у відставці.

Тим більше, що й сама Ірина Валентинівна з Харкова.

Уявімо, що на місці генерального прокурора була б розумна людина.

Перше запитання, яке б миттєво виникло в такому разі – а чому про підозру повідомляють через два роки після того, як скінчився строк давності? Бо, відповідно до п.2 ч.1 ст.

49 Кримінального кодексу України, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо сплинуло три роки з моменту вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі.

А хуліганство, себто злочин, відповідальність за який встановлена ч.1 ст.

296 КК України, якраз до числа таких і належить.

Тобто, прямої заборони повідомляти про підозри в подібних випадках немає.

Але навіщо займатись роботою, яка не має судової перспективи?.

І тоді в розумної людини (якби така людина випадково опинилася б у кріслі генерального прокурора) виникло б друге запитання – а чи не перетинались, часом, шляхи Полковниченка та в.

директора ДБР Олександра Соколова? Кому-кому, а Ірині Валентинівні має бути відомо, що ці шляхи перетинались, бо Соколов проходив службу в УСБУ в Харківської області якраз тоді, коли цей заклад очолював Полковниченко.

Причому шляхи ці в Полковниченка перетинались не тільки з Соколовим, але й найближчим другом і соратником Соколова, Ігорем Гейдою, якого Полковниченко вигнав з СБУ у вересні 2010 року за «сприяння третім особам, а саме начальнику першого відділення слідчого Управління СБУ генералу Файницькому Е.Є.

у вилученні двох автомобілів іноземного виробництва « Лексус GX»- 470, (який належить його жінці Файницькій А.

В.) та «Мерседес Бенц» С 300 з Ягодинської митниці, доставці їх у місто Харків та наступної передачі зацікавленим особам».

Більш того, цього Гейду, який після СБУ влаштувався в міліцію і який допомагав колишньому міністру внутрішніх справ Віталію Захарченку таємно перетнути російсько-український кордон після втечі Януковича, Соколов та перший заступник директора ДБР Олександр Бабіков зараз намагаються призначити керівником Головного оперативного управління ДБР.

І ось тут в генерального прокурора, якби б на його місці перебувала розумна людина, виникло б запитання – а чи не займається Соколов елементарним зведенням рахунків зі своїм колишнім начальником? І чи немає в справі Полковниченка якогось конфлікту інтересів? – Ні, не для того, щоби продемонструвати високу правосвідомість генерального прокурора.

А хоча б для того, щоби не влаштовувати черговий скандал на рівному місці.

Більш того, у розумного генерального прокурора виникла б підозра, а чи не замовив «справу Полковниченка» Антон Геращенко – заступник всемогутнього міністра внутрішніх справ, якого Полковниченко ледь не відправив у СІЗО в червні 2011 році? Йдеться про державну зраду, яку УСБУ в Харківській області інкримінувало Антону Юрійовичу та його найближчим сподвижникам – за фабулою справи вони заробляли тим, що продавали представникам китайської розвідки секретні розробки з архівів харківських науково-дослідних установ.

Помічники Геращенка, Сергій Чичотка та Олексій Рудь, були відправлені за ґрати й тривалий час провели в катівнях злочинного режиму, сам Антон Юрійович пережив кілька страшних років і зміг звільнити своїх соратників і закрити кримінальне провадження вже після Революції Гідності – і то не з першого разу.

Ця трагічна історія була описана на сторінках флагмана української непідкупної журналістики – газети «Дзеркало тижня», у числі №14 за квітень 2012 року.

Автором публікації є сам Антон Юрійович, який приніс цю статтю в редакцію та заплатив 5 тис.

доларів на підтримку незалежної преси… До речі, Чичотка та Рудь згодом стали помічниками-консультантами народного депутата Геращенка, Рудь навіть примудрився розбити «Хонду» Антона Юрійовича.

А крайнім став колишній начальник Департаменту контррозвідки СБУ Володимир Бік, якого в листопаді 2014 року арештували на прохання міністра Авакова за те, що через цього Біка Антон Геращенко колись виплакав очі….

І тоді, хутенько розібравшись у цих інтригах, генеральний прокурор, якби це була розумна людина, надавав (або надавала) би Соколову й Бабікову по вухах – щоби не думали, що вони найрозумніші.

А кримінальне провадження відносно Полковниченка було б списано в архів.

Але оскільки в Україні розумних людей давненько вже не призначають генеральними прокурорами, нам залишається лише запастись попкорном і вичікувати той момент, коли Зеленський зрозуміє, що він знову вляпався.