Особисті історії, війна, психлікарня: чого чекати від українських документалістів

Перед міжнародним журі дистанційно проходив закритий пітчинг шести українських документальних повнометражних фільмів на стадії виробництва та постпродакшену.

Точніше не «перед журі», а «разом із журі».

Сторінка Zoom у межах монітору — єдиного входу на подію — був поліекран, як у фільмі «Таймкод» Майкла Фіггіса чи «Валізи Тульса Люпера» Пітера Гріневея.

В одному прямокутнику показували трейлери проєктів, в інших — режисери-продюсери і, власне, всі члени журі.

Але ця «структура» дивовижним чином рухалася географічно й математично.

Від кожного чотирикутного елементу тяглися невидимі ниточки електронів у 12 країн світу, де сиділи у своїх самоізольованих квартирах учасники Ukrainian Doc Preview.

Прямокутнички мінялися місцями, як у грі «п’ятнашки»: люди переходили з правої частини екрана в нижню, потім у ліву і вгору; одні учасники обговорення йшли, інші з’являлися; кількість прямокутників зменшувалася від 16 до 1 або від одного до 17.

Сталою залишалося фактично лише віконечко модераторки — перші півтори години пітчинг вела німкеня Бріджит О’Ші, голова Індустріальної програми «DOK Leipzig» і засновниця Європейської асоціації документального кіно, а в другій частині — американка Трейсі Голдер, режисерка, подюсерка та експертка з пошуку фінансування.

Вони представляли проєкти, направляли русло обговорення, жартуючи й розважаючи «публіку» (наприклад, Бріджит пропагувала фемінізм, книжки про який читає).

Розпочав пітчинг проєкт «Залізні метелики», повнометражна документальна робота Романа Любого (ще один його фільм, War Note, бере участь у конкурсі «Docu/Україна»).

Це буде перша велика нетелевізійна стрічка про збитий на Донбасі російськими найманцями літак рейсу MH17.

Втім, проєкт не просто документальний — він цілковито нетривіальний за формою.

У ньому поєднаються документалістика з художньо відтвореними сценами, архівні кадри межуватимуть з інсталяціями, а факти — з вигадками, що, в задумі творців, мусить справити враження сюрреалізму минулих подій, дотичних і до сьогодення.

Як це все буде скомпільоване — бо передбачено ще й використання танцювальних сцен, перформансу та відеоарту — дуже хвилювало швейцарську продюсерку Меделін Робер.

Проєкт Олександри Чуприни, «Перлина абсурду», теж не є простим — у ньому мусять сполучитися дві історії, однаково персоналізовані.

Перша стосується її діда, репресованого в 30-х роках ХХ сторіччя, якого вона шукає через архіви власних родичів і через архіви міські й, урешті, знаходить орієнтовне місце поховання, де невдовзі… мають збудувати великий торговельний центр.

Ця проблема сполучається із другою історією, її рідної Одеси — із проблемою будівель і будівництва в ній, коли нове й потворне росте, мов гриби, а пам’ятки архітектури знищуються часом, неуважністю влади й людським знеціненням.

Власне, Олександра про це добре й детально розказала, хоч і мала в себе за вікном 5-ту ранку, адже перебуває наразі в Чикаго, де вчиться на фулбрайтівській програмі Іллінойського університету (UIC).

Певно, розлоге пояснення дало чимало інформації для журі, бо спочатку питань, а потім і порад журі давалося густо і багато.

Сама режисерка в коментарі «Детектору медіа» так відгукнулася про пітчинг: «Презентація проєкту для міжнародної аудиторії — це завжди виклик.

А в онлайн-умовах виклик подвійний.

Вражень багато.

З основних — вдячність експертам за уважність і щирість.

Конструктивна критика від професіоналів з різних країн і культур — це безцінний досвід.

Корисно й цікаво слухати різні думки і “голоси”, а в нашому випадку навіть досить полярні.

Попереду фінальний монтаж — найбільш відповідальний етап.

Коли монтуватиму, буду згадувати коментарі, шукати баланс — бути зрозумілою і водночас зберігати авторський погляд.

Дякую команді Docudays і експертам за такий унікальний досвід!».

Так само особистим вважає свій проєкт і Поліна Кельм.

Україно-польська «Ельфова вежа» була розпочата ще 2016 року, а року наступного стала лауреаткою 10-го конкурсного відбору Держкіно.

Унікальність зйомок — фактично вже завершених, бо фільм перебуває на стадії постпродакшену — в тому, що вони відбувалися у психіатричній лікарні, де самі пацієнти ставлять спектакль, і в представленому трейлері в чудернацький спосіб не видно межі між театром і життям.

Саме цього ефекту, як пояснювала журі Поліна, вона й домагалася: «У моїй історії абсурдність поєднана з абстрактністю, а театральність — із реалізмом».

Відчуття лінчівської потойбічності, розмитості реальності відбувається не за рахунок якоїсь особливої режисури, а вже від споглядання за героями й від слухання того, про що і як вони говорять.

Який же буде ефект від цілого фільму, якщо лише трихвилинний ролик здатний загіпнотизувати?.

Чому героїв «Ельфової вежі», скоріш за все, без їхньої згоди запроторили до такого закритого від світу місця, як лікарня для божевільних, — питань не виникає.

Натомість вникає питання в Марти Смеречинської, режисерки «Щоденника нареченої Христа», чому люди закриваються добровільно, як це зробила її сестра, котра із власної волі й з радістю відмовилася від усього мирського задля сутани монахині й любові до Ісуса Христа? Фільм-дослідження, знятий Мартою у власній родині і в західноукраїнському монастирі, знаходить відповідь не скандальну, не гучну й не крамольну, що викликала неоднозначні реакції у складі журі.

Наприклад, уже згадувана Меделін Робер була шокована вже самою темою фільму, натомість Адам Паплінський, представник польської вебплатформи документальних проєктів «Pitch the Doc» відверто радів саме такому ракурсу теми — розповіді про монастир, у якій, нарешті, не йтиметься про педофілію.

Але всі решта в унісон звернули увагу на особистісний аспект режисерки до героїні фільму, а отже на емоційний характер майбутньої стрічки (вона є на етапі постпродакшену, а завершення очікується вже восени).

Продюсерка Наталія Лібет коментує: «Ми дуже хвилювалися перед презентацією, тому що для Марти — це перший пітч узагалі.

Дуже приємно було почути відгуки міжнародних експертів і зацікавленість у подальшій долі фільму.

Та й слова — досконалий пітч — дуже гріють.

Ми планували за десять хвилин розповісти про основні елементи фільму, про виробництво та фінансування, й нам це вдалося — бо не було запитань поза нашої презентації, тільки коментарі.

Будемо працювати далі, щоб показати фільм уже наступного року».

«Плай» Єви Джишиашвілі розказує про іншу сім’ю, цілком мирську, але з такою ж вірою у своє маленьке угрупування і з такою ж самовідданою любов’ю, щоправда вже іншого ґатунку, із суто українським звучанням — із коханням: в одному епізоді трейлера, показаного в межах презентації проєкту, героїня Гануся, вже не молода й не надто гарна кобіта, каже про те, як любить свого чоловіка, Дмитра: «Діти ревнують».

А чоловік — теж не перший хлопець на селі, старий і побитий, ба більше — без ноги.

Та має таку вдачу до роботи, таку впертість і таку праведність, щоб усі такими були.

Щоденно гарує на подвір’ї, полі чи по дому; їздить, возить, підпирає, лагодить; а на питання онуки, якого милого він поїхав на ту війну, відповідає: «Бо хотів кращого для України».

«І що, стало краще?» — проникливо питається онучка.

І в цій проникливості — весь проєкт: режисерці вдалося побачити, вкарбувати саму суть життя.

Очевидно, що Єва в цьому має хист і досвід, тому цікаве завершення її першого повнометражного фільму, з очікуваною прем’єрою в жовтні.

Натомість україно-польсько-грузинська стрічка «Сіль з Бонневілю» Семена Мозгового вже завершена (його частини були представлені 22 січня в «Довженко-Центрі») — залишилося зробити кілька штрихів в історії поїздки українських байкерів до штату Юта у США, де сіль відомого озера утворила майданчик завширшки 230 км, що в сумі з рівністю дороги і специфікою ґрунту дозволяє розігнатися до 1000 км на годину.

І саме це планували зробити Назар та Максим, збираючи у своєму гаражі на Святошині потенційно найшвидший мотоцикл зі старого радянського ІЖ-49 — планували встановити новий світовий рекорд.

Роудмуві, яке пропонує режисер, починається в Києві й більшу частину часу розказує не про мотоцикли, хоча і про них також, а про стосунки друзів, про те, що не просто втримати дружбу і врешті таки добратися разом до наміченої цілі.

Тобто в такому вигляді в документалістику ще привносяться драма та пригоди.

А це дає драматургічну основу і для музичного супроводу, який і зробили два грузинські композитори Лука Лебанідзе та Звяд Мгебрішвілі, отримавши грант від Британської ради.

Не будемо згадувати фільм «Найшвидший “Індіан”» з Ентоні Хопкінсом — якраз про те саме озеро й ті самі змагання (хоча журі програми Ukrainian Doc Preview це згадували), — очікуватимемо чогось особливого.

Для Семена це вже друга повнометражна робота — його дебют, «Історія зимового саду» (що, у свою чергу, визрів із короткометражного фільму), мав прем’єру на минулорічному «Docudays UA».

Тепер він коментує «Детектору медіа» презентацію нового проєкту: «У цілому, проєкт сприйняли дуже гарно.

Проте завжди є ті, хто хоче бачити у фільмі те, чого там немає.

Головне — знайти потрібний баланс.

Це вже п’ятий міжнародний пітчинг проєкту, проте його головна відмінність у тому, що цього разу я презентую майже готовий змонтований фільм.

Тож я в цілому більш задоволений, ніж у попередні рази.

А далі будемо рухатись нашим нелегким шляхом до завершення постпродакшену та презентації стрічки міжнародним та українським глядачам».

Як висновок треба сказати, що всі проєкти Ukrainian Doc Preview мають спільність — без винятку, це проєкти з великим кінематографічним потенціалом, і нехай вони робилися довгі роки, їх відчутна якість проявляється з усе більшим відчуттям правильного терпіння й долання труднощів, щоб дійти до значного й важливого результату.

Фото надані «Docudays UA».