«Золота дзиґа» як зріз тенденцій і здобутків українського кіно

Якщо минулого року єдиним і безперечним кандидатом на «найкращий фільм» був «Донбас» Сергія Лозниці, то цього року ситуація кардинально змінилася.

Причому зміна відбулася на професійному і ментальному рівнях.

Адже Лозниця прийшов в українське кіно, вже будучи високим художником у документалістиці, а більшість сучасних українських режисерів є дебютантами.

Втім, важливіше інше – центром тяжіння думок Лозниці майже завжди була Росія як осередок тоталітаризму, імперія, що спровокувала породження зла, злом жила і в злі продовжує жити.

Перший його художній фільм «Щастя моє», хоч і знімався в Україні, ментально стосується саме Росії.

Другий фільм, «В тумані», попри стосунок до Білорусі, теж по суті є про наслідки розвитку імперії, нехай існуючої під назвою «радянська».

«Лагідна» – з усією її умовністю і кафкіанством – очевидно про сучасну Росію, абсурдну й дику.

І навіть «Донбас» не про Україну, бо більшість героїв у ньому – або самі росіяни, що приїхали постріляти на війну, або сепаратисти, які так само не визнають Україну й українське...

Цього року, поки новий фільм Лозниці «Бабин Яр» перебуває у виробництві, у шпаринку між ним і глядачами-критиками прослизнули два фільми молодих, талановитих і перспективних режисерів, цілком гідні «Золотої дзиґи»: «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча і «Додому» Нарімана Алієва.

Попри те, що в номінації «Найкращий фільм» зазначено п’ять кандидатів, визначальними є саме два названі.

Причини на це об’єктивні й суб’єктивні.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» все ж стосується документального кіно, під яке виділена окрема профільна номінація, а поява його серед загальної, уніфікованої номінації, скорше, пов’язана з неможливістю уникнути чисельних і цілком умотивованих голосів академіків саме за цей фільм.

«Вулкан» поступається «Моїм думкам тихим» і «Додому» тим, що український «поворот не туди» швидко втрачає темп і, що важливіше, поступово, з розвитком сюжету, втрачає визначені на початку сюжетні й тематичні орієнтири.

А «Гуцулку Ксеню» варто оцінювати насамперед за музику, і, зрештою, в номінаціях за «найкращу музику» і «найкращу пісню» вона й присутня.

Між тим наявність у визначеній п’ятірці найкращих такого різностороннього добору фільмів приємно свідчить саме про наявну в українському кіно різноманітність – аудиторія має вибір.

За інформацією Української кіноакадемії, на «Золоту дзиґу» цьогоріч було подано 88 фільмів, серед яких повнометражних 17 ігрових, 20 документальних і 1 анімаційний (минулого року, відповідно – 16, 13 і жодного анімаційного повнометражного).

І тут представлені діаметрально протилежні за орієнтацію на глядача стрічки, що цілком представляє світову тенденцію, особливо явно виражену номінантами на американську кінопремію «Оскар»: наприклад, минулого року поруч з мистецького ґатунку «Ромою» Альфонсо Куарона стояла коміксова «Чорна пантера».

Цього року в номінанти на українську «Золоту дзиґу» потрапив «Захар Беркут», до якого претензії не в площині жанру, а в площині реалізації та наявності здорового глузду: на думку спадає й актриса з ботоксом, хоча мова йде про XIII сторіччя, і «навала монгольської орди», зібрана з півсотні людей.

Утім, на щастя, цей псевдоісторичний пеплум не потрапив до основної номінації, віддзеркалюючи справжність лише в реконструкції майданчика художньою постановкою (особливо показовим виявився факт номінування художника-постановника Влада Одуденка одночасно за два фільми – крім «Захара Беркута» ще й за роботу в стрічці «Додому»).

Власне, «Золота дзиґа – 2020» проявила ще одну цікаву характеристику сучасної ситуації в українському кіно.

Наприклад, серед «операторської» номінації є Вадим Ільков з фільмом «Вулкан».

І справа не в тому, що він оператор з багаторічним досвідом, а в тому, що він уже є й режисером, і після свого минулорічного документального дебюту «Тато – мамин брат», номінанта на «Золоту дзиґу – 2019», він зняв і чудовий фільм-концерт «роздІловІ наживо», випущений в акурат перед Новим роком.

Так само, як у «сценарній» номінації цього року присутня знана сценаристка Марися Нікітюк, від позаминулого року режисерка свого дебютного фільму «Коли падають дерева».

А в «акторській» номінації є Ахтем Сеітаблаєв, співрежисер «Захара Беркута», і Сергій Степанський, не стільки актор-дебютант у «Вулкані», скільки звукорежисер у головних претендентах – «Моїх думках тихих» і «Додому».

В українських реаліях це свідчить радше про малочисельність талановитих людей і відчайдушний їх брак у сфері кіно.

Коли 2014-2015 років Україна мусила стрімко злазити з російської голки в серіальному-кіношному просторі, студії неодноразово скаржилися, заламуючи руки, на відсутність потрібної кількості акторів задля забезпечення безперебійного процесу зйомок.

І певна проблема із цим усе ж таки є, якщо з десяток топових акторів з’являються в серіалах через один, а минулого року навіть виникла комічна ситуація на конкурсі Держкіно: Станіслава Боклана представляли ледь не в кожному значному проекті, які за знімальними графіками ніяким чином не могли бути реалізовані з цим актором без посередництва клонування.

Але можна втішитися появі нових талантів, цього разу зазначених у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану».

Один з них – Ремзі Білялов, який зіграв молодшого сина героя Сеітаблаєва в «Додому», кримськотатарського студента київського університету, змушеного слідувати за тілом свого старшого брата на вимогу свого авторитарного батька.

І зіграв він, мов прожив, на повну, з нюансами, без натяжок і ще й з розвитком персонажа, від малоемоційного початку до вибухового драматичного і навіть трагічного фіналу.

Ще один претендент – Віталій Салій у ролі історичного монстра, головнокомандувача московських військ Муравйова, з фільму «Крути 1918».

Ця роль, певно, одна з найбільш яскравих в українському кіно останніх років, запалює своєю пластичністю, художньою розробкою образа й потужною демонічною еманацією, магічною і магнетичною, трохи театральною, гіперболізованою, але продуманою і придумано-узгодженою з сюжетом.

На жаль, фільм вирізнився тільки цією роллю, яка стала довгоочікуваним подарунком кінематографу глядачами і критиками.

Таких подарунків небагато, як у долі.

Але всі вони вагомі, бо поодинокі, як, до прикладу, «Мої думки тихі» та «Додому».

У головному протистоянні «Мої думки тихі» виглядають більш цілісними, гладенькими в плані режисури і тексту, без неприємних сюжетних і сценарних задирок, присутніх у «Додому».

Стрічка захоплює виваженістю гумору, фантастично балансуючи на тонесенькій межі між комедією й драмою та водночас не впадаючи в роудмуві.

Обраний жанровий мікс, де немає стандартизації, робить її винятковим.

Як, до речі, винятковою є й роль Ірми Вітовської, номінованої за «Найкращу жіночу роль другого плану».

Так Вітовська в кіно ще не виглядала, моделюючи образ героїні за межами своєї звичної манери, що акторові зробити вдається дуже зрідка.

Ці два художні фільми, разом з документальними («Панорамою» Юрія Шилова, «Людиною з табуретом» Ярослава Попова, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан, «Портретом на тлі гір» Максима Руденка) становлять кістяк того найкращого, що ми наразі маємо в сучасному повнометражному кіно і чим цей рік відрізняється від минулого.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.