Бій за гору Маківка: як 105 років тому українські січові стрільці розгромили росіян і змінили хід війни

Гора Маківка розташована поблизу села Тухлі, яке стало легендарним із легкої руки Івана Франка (згадайте його "Захара Беркута").

Воно знаходиться між містами Сколе і Славськом.

Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці укріпили, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним місцем для прориву російської армії, яка вже понад пів року тримала в окупації Галичину.

Прорив лінії фронту відкривав дорогу для наступу через Карпати на Угорщину та на Відень.

Бої за гору Маківку тривали тиждень – із 29 квітня по 4 травня 1915 року – між підрозділами австро–угорської армії, куди входили 7 сотень 1–го та 2–го куренів Леґіону УСС, та російськими військами.

Українцям належало тримати відтинок фронту на горі Маківці.

До підніжжя Маківки січові стрільці підійшли 22 березня 1915 року після важких випробувань.

Зима бцла суворою, снігові замети сягали 1,5–2 м.

При цьому погано обмундироване військо змушене було ночувати на снігу – і це безперервно на передових позиціях.

Часом втрати від холоду перевищували бойові.

Наприклад, у курені Семена Ґорука 89 стрільців обморозили ноги.

Та навіть попри це їм вдавалося забезпечувати успішний наступ австрійських військ.

На той час "усуси" вже мали досвід боїв на Борецькому та Ужоцькому перевалах – із кубанськими козаками, а перед тим фактично власними силами звільнили від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавку, Славське, Грабівці, Головецько….

Хорунжий Осип Яримович.

Маківка, квітень 1915 р.

Сотник УСС Дмитро Вітовський.

Славське, 1915 р.

1 лютого 1915 року сотню Дмитра Вітовського у складі 2–го куреня направили до Славського, що біля Маківки.

Тоді ж відбулася реорганізація Леґіону УСС: командантом 1–го куреня став Григорій Коссак, а 2–го – Степан Шухевич, дядько Романа Шухевича.

Обидва курені входили до складу 130–ї бригади.

Сотня Вітовського ввійшла до 2–го куреня, який у лютому 1915 року знаходився на вершині "923" (західний край хребта Татарівка).

На Великдень, 4 квітня 1915 р., курінь із новим командантом – сотником Василем Дідушком – направили на Маківку.

Сотні куренів УСС зайняли позиції на північно–західному схилі гори.

Австрійською 55–ю піхотною дивізією тоді командував генерал Ігнац фон Фляйшнер.

130–ю бригадою, в резерві котрої перебували січові стрільці, керував полковник Йозеф Вітошинський.

Командантом гори був капітан Георг Дрозд.

Першим куренем Леґіону УСС командував отаман Григорій Коссак, другим куренем – отаман Семен (Сень) Ґорук.

Додатковою сотнею, що готувала поповнення для Леґіону УСС, керував сотник д–р Никифор Гірняк.

Серед командирів сотень були організатори Леґіону УСС Омелян Левицький, Андрій Мельник, Дмитро Вітовський, Роман Сушко, а також дві перші у XX ст.

жінки–офіцери – Олена Степанів і Софія Галечко.

Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі намагалися прорвати позиції УСС на лівому фланзі.

Ворог безперервно докучав стрілецьким заставам нічними вилазками.

Та завдяки пильності стрілецької сторожі плани нападника постійно руйнувалися.

Австрійське військове командування, маючи в резерві дві сотні угорців і один курінь УСС, вирішило почати наступ, попередньо обстрілявши вершину Маківки з артилерії, спровокувавши паніку серед росіян….

"Дим із наших і московських шрапнелів сповив гору туманом, зносився над нею, мов над вулканом.

Щохвилини прошибали той дим блискавиці – то рвалися шрапнелі.

Не поодиноко, а так як пащі цілих батерій плювали ними по чотири, по шість, по десять.

А їм відповідала гора вибухами землі.

В цих вибухах столітні поторощені смереки, фонтани каміння, а в суміш людські руки, голови, ноги, людське м’ясо.

Робота наших і московських гранатів, попис наших мерзерів та московських "дурних Іванів".

Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні ґранати – здавалося гора рухається, дихає пеклом…", – згадував пізніше учасник тієї битви, січовий стрілець Дмитро Вітовський.

Завзяті бої були продовженням "Великоднього бою", у ході якого австрійська армія намагалася збити росіян із Карпатських перевалів і вийти на Подільську височину.

Якби їй вдалося в кінці квітня – на початку травня 1915 року перемогти російський XXII корпус і змусити його відступити, то в сукупності з німецьким успіхом Горлицького прориву 1915–го (наступальна операція німецько–австрійсько–угорських військ, проведена з 2–15 травня) це могло загнати весь Південно–Західний фронт генерала російської артилерії М.

Іванова в мішок – і той не зміг би вийти з–під ударів 11–ї армії Августа фон Макензена.

Героїчна оборона Маківки.

Гора Маківка має три вершини – північно–західну, центральну і східну, власне Маківкою вважалася саме середня – найвища.

Лінія фронту тоді проходи­ла між східною (утримуваною росіянами) і головною вершинами цього гірського хребта.

На початку 1915 року, відступаючи в ході розпочатого австро–угорського зимового Карпатського наступу, російські війська таки змогли утримати за собою східну вершину Маківки, інші дві були зайняті австро–угорськими військами.

Таким був розклад сил на початок лютого.

Бій на Маківці став першим бойовим успіхом Леґіону Українських січових стрільців.

У ньому особливо відзначилися командири сотень і чот старшини О.

Будзиновський, Д.

Вітовський, Р.

Дудинський, А.

Мельник, Р.

Сушко, Б.

Гнатевич, В.

Кучабський, хорунжа О.

Степанів та інші.

У травні 1915 р.

у львівській газеті "Діло" писали: "Маківка – це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності.

Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, творцями своєї будучини".

29 квітня 1915 р., атакувавши з трьох сторін, російські війська розпочали наступ на австрійську арміїю.

Росіяни захопили перші лінії окопів та 114 полонених, але були відкинуті артилерійським вогнем з австро–угорських позицій та контратакою двох куренів січових стрільців.

Того дня росіяни втратили 572 чоловік.

Контратаки влаштували сотні Леґіону Українських січових стрільців.

На загрозливу ділянку гауптман Георг Дрозд направив 1–й курінь отамана Гриця Коссака (сотні О.

Букшованого, Р.

Дудинського, З.

Носковського й О.

Семенюка) і половину 2–го куреня сотника Василя Дідушка (сотні О.

Будзиновського, А.

Мірошника й одну чоту із сотні О.

Січовики підійшли до Маківки між 4–ю й 6–ю годинами ранку….

Сотник УСС Роман Дудинський.

Маківка, 1915 р.

Чотар УСС Антін Артимович.

Маківка, 1915 р.

Хорунжий УСС Петро Прокопів (праворуч) під час бою.

1915 р.

"Москалів сипалось і майоріло поміж нас, як ліса.

Вони оточують сотню Будзиновського, якій до того ж забракло набоїв.

На допомогу приходять чоти Романа Сушка, Володимира Свідерського та Йосипа Яримовича.

Перший рукопашний бій – і росіяни відходять.

Другий бій вже біля підніжжя Маківки призводить до відступу росіян аж за річку Головчанку.

У результаті 200 російських вояків убито, кілька сотень узято в полон.

Чимало ворогів поглинула Головчанка, що в той час вийшла з берегів…" – писав учасник боїв, стрілець Петрів.

А Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не основний удар, писав: "Змагалося дві сили.

Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам".

Перший штурм Маківки російськими військами зазнав невдачі: вони навіть не змогли зруйнувати лінії дротяних загороджень.

І хоч пізніше австрійські частини відступали під натиском росіян, які деякий час займали половину Маківки, Леґіон УСС не тільки вистояв, а й зумів втримати позиції….

Другий штурм центральної вершини Маківки відбувся 30 квітня – 1 травня 1915 р.

силами двох полків російської армії.

Вони зайняли першу лінію окопів та зруйнували дротову огорожу супротивника, проте після цього росіян накрив щільний вогонь стрільців, які перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети та полонили 173 російських солдатів.

Це сповільнило початок атаки лівого флангу росіян та загальний наступ останніх призвів до першого захоплення вершини Маківки.

Згодом, залучивши резерви та артилерію, австро–угорські війська успішно контратакували – і повернули вершину гори.

А ввечері 1 травня залишки російських батальйонів відступили, кинувши на полі бою чимало своїх вбитих.

Після другого штурму росіян австрійські офіцери писали доповіді у штаб – і хвалили січових стрільців.

У денному наказі командант 55–ї дивізії австрійської армії, генерал Ігнац фон Фляйшман відзначив вирішальну роль українських леґіонерів у відбитті Маківки:.

"…У дводенних боях вдалося ворогові здобути частину становищ нашого відтинку.

Аж тут, у найгрізнішому моменті з’явилися українці… Із запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, із розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте.

Небезпеку усунено.

Українські Стрільці двічі рушили бій у нашу користь… Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші геройські вчинки.

Кожен мусить бути гордий за свою приналежність до Вашого корпусу, який має право називати себе вибраною частиною.

Я певен, що в кожній небезпеці можна на Вас числити.

Щоб ці бажання сповнились – тричі слава!".

2 травня росіяни знову рушили на Маківку.

Двічі вона переходила з рук у руки, і аж на третій раз стрільці зламали опір ворога.

Увечері 3 травня 1915 р.

два курені Леґіону УСС були відведені у резерв 130–ї австро–угорської бригади….

Отож, перші два штурми російських військ були відбиті із великими втратами для них.

Російський генерал Володимир Альфтан 2 травня доповідав командуванню:.

"После невероятных усилий войск Макувка была взята, но так как атакующие понесли громадные потери, то контратакой свежих частей противника были оттеснены из занятых окопов…".

Оборонці гори навіть застосовували вогнемети, з якими росіяни зіткнулися чи не вперше, назвавши їх "апаратами для обливання палаючим бензином".

Українські січові стрільці не раз сміливо контратакували, відкидаючи противника.

Особливо відзначилися курені Гриця Коссака і Василя Дідушка.

Лише в результаті третього штурму, 3–4 травня, росіянам вдалося захопити Маківку, при цьому були використані майже всі їхні резерви, а втрати сягнули до 3 тисяч убитими й пораненими.

Після третьої атаки росіяни потрапили у справжнє пекло, адже "усуси" застосували вогнемети.

Окрім того, на схилах гори були закладені фугаси, які продовжували нищити росіян навіть після взяття ними вершини.

Аби врятувати армію від повного винищення, росіяни мусили відступати.

Вони покинули Перемишль і Львів – майже всю територію Королівства Галичини та Володимирії, зазнавши величезних втрат.

Під час Горлицької операції російське командування вперше широко застосувало тактику руйнування важливих об’єктів та нищення різного майна на шляху наступу австро–угорських військ.

На всіх напрямках були, знищені мости, зруйновані колії, спалені стаціонарні будівлі, вивезені паровози і вагони.

Майно, яке не можна було вивезти, знищували на місці.

Мости зберігались до останньої хвилини, і їх підривали перед приходом противника.

Це дещо сповільнювало просування австро–угорських військ….

Втеча росіян.

Травень, 1915 р.

Оборона Маківки 29 квітня – 4 травня 1915 р.

не дозволила військам російської армії генерала Селіванова прорватися через Карпати і вийти в Угорську рівнину – а це би стало катастрофою для австро–угорського фронту.

Водночас ця оборона дала можливість німецьким військам 11–ї армії Августа фон Макензена зосередити основні сили на ділянці "Горлиця – Тарнув" і почати стратегічний наступ на Східному фронті – Горлицький прорив, що призвів до загального відступу російських військ із Галичини.

13 травня 1915 р.

російські війська покинули Маківку, яку швидко зайняли австро–угорці.

Полеглим українцям – присвята.

Бої за Маківку – свідчення незвичайної мужності й жертовності молодих людей, котрі в складі австрійської армії боролися за українську ідею.

У міжвоєнні роки Маківка стала місцем паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН, які вшановували полеглих героїв–січовиків.

У 1920–х роках було започатковано встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки.

Так українська молодь почала масові паломництва на гору.

Пластуни д–р Олександр Тисовський (стоїть у центрі) та Микола Колесса (вдалині малює шкіц цвинтаря) на горі Маківка.

1921 р.

11–14 серпня 1921 року за участю пластунів Львівського та Стрийського кошів на Маківці відбувався вишкільний табір.

Один із засновників "Пласту", доктор Олександр Тисовський, який був організатором львівської групи учасників цього табору, згадував:.

"Пластуни відшукали пам’ятну боями Українських Січових Стрільців гору Маківку, позбирали розкинені кістки українських героїв, упорядкували їхні гроби і створили українському народові ціль прощі, ціль мандрівок непроглядних мас українського народу.

Пластунки порядкували і прикрашали гроби наших героїв по кладовищах і всіми способами зберігали і утривалювали пам’ять тих, що протягом страдальної історії українського народу гинули за волю України".

Після відновлення стрілецьких могил пластуни встановили 5,5–метровий смерековий хрест із написом: "Тут спочивають Українські Січові Стрільці, що згинули за Україну в місяці маю 1915 року.

Український Пласт 12–13.

Поштова листівка 1915 року.

23 червня 1929 року, після відправленої панахиди на Маківці посвячену землю в урні пластуни 10–го куреня УСП "Чорноморці" естафетою передали на Янівське кладовище до Львова.

Щорічно у першу неділю серпня до 1939 року тут відбувалися поминальні богослужіння, на які приходили сотні і тисячі людей з цілої Галичини.

За радянської влади стрілецькі могили знищили.

Влітку 1988 року Студентське братство вперше за радянського часу відзначило подвиг Легіону УСС на горі Маківці.

У 1991–му та 1998–1999 роках цвинтар відновили.

На могилах січових стрільців встановили 50 хрестів і новий пам’ятник.

У 1999 р.

тут відкрили меморіальний військовий цвинтар, що став місцем щорічного вшанування борців за незалежність і соборність України.

Меморіальний цвинтар Леґіону УСС на горі Маківці.

Нині ідентифіковано такі прізвища полеглих на Маківці:.

Загинули у віці 26 років: Пилип Тимчишин, Кость Попенюк.

У 25 років: Осип Конюшевський.

Загинули у віці 23 роки: Борис Ткачук, Михайло Мицканюк.

Загинули у віці 22 роки: Дмитро Формусяк, Дмитро Мицканюк, Микола Михайлюк, Осип Матковський, Федір Карпин, Ілько Бехметюк.

У 21 рік: Федь Ткачук, Сумарук, Іван Тимчишин, Микола Мицканюк, Танас Дупрейчук, Василь Геник.

У 20 років: Юра Пітиляк, Іван Ребеньчук, Федір Пик, Дмитро Петрів, Василь Палійчук, Михайло Дячук, Василь Вітенюк, Петро Данищук, Ілько Грицюк, Юрко Григорчук, Степан Гаврилюк.

У 19 років: Онуфрій Федорчак, Юліан Шевчук, Дмитро Цвілинюк, Дмитро Савчук, Іван Лаврук, Іван Кішка, Олекса Курендаш, Ілько Ганущак.

У 18 років: Микола Юзьвяк, Михайло Стратійчук, Михайло Стефанський, Гриць Стефурак, Дмитро Снітович, Ілько Матійчук, Федь Матійчук, Микола Максимʼюк, Василь Іличук, Іван Гільтайчук, Олекса Григорчук, Михайло Білячук.

У 17 років: Омелян Стратійчук, Федір Бельмега.

За інформацією "Галицького кореспондента".

джаз: як комсомольці у Львові цькували маестро Ігоря Хому за "буржуазну" музику.