/https%3A%2F%2Fdetector.media%2Fdoc%2Fimages%2Fnews%2Farchive%2F2016%2F176901%2Fi150_ArticleImage_176901.jpg)
Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»
Бути незалежним журналістом — складна робота.
Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками.
Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.
У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Гонгадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.
Дивіться перше інтерв’ю циклу — з Юрієм Макаровим — тут.
Крістіна Бердинських – українська журналістка, розпочинала журналістську кар'єру в Києві з видання «Кореспондент».
У 2012 році виграла в конкурсі для журналістів із країн Східного партнерства «Репортери для репортерів».
Була ведучою авторської програми «Політична кухня» на 24 каналі.
Нині працює журналісткою видання «Новое время».
Я не мала мрії стати журналісткою і потрапила у професію випадково.
Коли навчалася на четвертому курсі факультету політичних наук в університеті Миколаєва, отримала пропозицію писати для рубрики «Політичний вісник» у студентській газеті.
Попередній її редактор саме поїхав до Києва.
Спершу почувалася розгублено, бо ніколи до того не писала жодної статті.
Але спробувала — й мене затягнуло.
Пам’ятаю, була така історія.
Тодішній президент Віктор Ющенко проводив студентський телемарафон.
І місцева влада зібрала нас у залі кінотеатру, звідки мали організувати телеміст.
Але виявилося, що включення з Миколаєва навіть не планувалося, а влада, скориставшись приводом, просто обманула студентів і затягнула на свій захід.
Я зрозуміла, що про таке потрібно писати.
Згодом почала співпрацювати з місцевими ЗМІ.
Була допитливою і швидко відчула смак і силу професії.
Це було майже кохання з першого погляду.
Мої замітки в місцевій пресі читали.
Я почала ходити на пресконференції з чиновниками.
Але до того, щоб мої тексти почали сприйматися серйозно, йшла ще багато років.
Я завжди вважала, що журналістика дає змогу розповідати про несправедливості світу, показувати проблеми — те, що чиновники дуже не хотіли би виставляти чи бачити самі.
Я вже 13 років у професії, й моя спеціалізація — політична журналістика.
Але найважливішими для мене були історії, за допомогою яких змогла допомогти конкретним людям.
Точно знаю про результати двох таких.
Одна пов’язана з операцією в Дебальцевому.
Тоді люди тікали з навколишніх сіл на підконтрольну Україні територію.
Найближчі населені пункти були переповнені.
Люди знімали житло за шалені кошти або безкоштовно зупинялись у санаторіях.
Ніхто не знав, що на них чекає і як довго триватиме така ситуація.
Тоді я поспілкувалася з однією сім’єю, біженцями із селища Чернухіне.
Жінка до останнього працювала медсестрою в лікарні, допомагала українським військовим, і ті попередили, що потрібно тікати.
Ця родина вразила тим, що вони не нарікали.
Втікаючи, привезли продукти й допомагали іншим біженцям.
Однак відчувалося, що перебувають у безвиході.
Казали, що більше не мають мрії і живуть одним днем.
Коли написала їхню історію, мені подзвонив читач і запропонував родині безкоштовне житло в Київській області.
Ті погодилися.
Через багато місяців вони дзвонили мені й дякували: обоє знайшли роботу, селищна рада дала землю, запланували будувати свій дім.
Ця історія точно не була найбільш резонансною в моїй кар’єрі, але допомогла конкретній сім’ї.
Друга історія теж пов’язана з війною.
У 2014-му в Дніпрі я зустріла пару біженців із Луганська.
Вони були активістами Євромайдану, через що хлопець навіть потрапив у полон.
Вони втекли, але проблема була в тому, що мали заплановане в Луганську весілля, яке, звісно, довелося скасувати.
Тоді вони казали мені, що у війну не до весіль, до того ж мають проблеми з документами.
Натомість я переконувала, що саме в такій ситуації варто зберегти одне одного.
А коли брала інтерв’ю в місцевих чиновників, то розповіла історію цієї пари і про їхню проблему.
Ті швидко все організували, пара одружилася.
Нещодавно я зустріла ту дівчину в Києві.
Вона працює в організації «Восток SOS», допомагає переселенцям.
Розповідала, як відсвяткували чергову річницю шлюбу, й подякувала за допомогу.
Я часто не зберігаю контакти людей, але виявляється, що журналістика може діяти, навіть коли ти про це не здогадуєшся.
Хоча 90 % часу присвячую політичній журналістиці, ці дві історії є для мене найважливішими за кар’єру.
Коли постійно висвітлюєш політичний процес в Україні, то бачиш, що будь-яка реформа стикається із шаленим спротивом, займає час.
Режим постійної боротьби за будь-яку позитивну для країни зміни виснажує.
Ти стежиш за цим і, звісно, вигораєш.
Багато людей знаходять вихід у тому, що дистанціюються від політики.
Я своїм завданням вважаю детально стежити за тим, що відбувається, аби мати, з чим порівнювати.
Відповідно, не можу втекти від цього чи розслабитись.
Якщо трапляються великі емоційні кризи, беру відпустку.
Можу поїхати кудись, змінити антураж, відключити інтернет і не читати новин.
Але знаю на 100 %, що після цього мені захочеться повернутися.
Проблема української журналістики, зокрема, в тому, що люди дуже часто йдуть із професії саме через емоційне вигорання.
Вони розуміють, що віддають роботі велику частину життя, можуть стати досить відомим, але великих грошей не зароблять.
Починають шукати себе в піарі, бізнесі тощо.
Я давно для себе вирішила, що журналістика — це те, чим хочу займатися максимально довго й не піду доти, доки мене не виженуть.
Тому питання кинути професію переді мною взагалі не стоїть.
Я про це не мріяла, але знайшла своє покликання в журналістиці.
Я приїхала у Київ, не маючи зв’язків, побудувала кар’єру з нуля й можу сказати, що якщо ти любиш професію, гориш нею, то зробити собі ім’я та кар’єру без корупційних зв’язків легко.
Коли потрапила 2008-го в журнал «Корреспондент», докладала максимум зусиль, щоб навчитися працювати за високими стандартами.
Коли у 2013-му довелося піти, йшла в нікуди, не маючи пропозицій.
Вирішила видохнути і зробити емоційну паузу, переосмислити все, щоби працювати потім знову.
Тоді до мене звернулося чимало ЗМІ з пропозиціями про роботу, це було приємною несподіванкою.
Але я вирішила, що ні.
«Корреспондент» був як родина.
Розпочалася революція, я почала ходити на Майдан і розпочала проєкт «Є люди».
Я навіть не розуміла одразу, що це якийсь новий проєкт, але він мене затягнув.
Коли Янукович втік із країни, мені у фейсбук написав видавець.
Я сказала, що не зможу переписати тексти під книжковий формат, бо це була емоція моменту.
І вдячна, що той погодився видати тексти в первинному вигляді.
Для нього це був ризик, але весь наклад у 5 тис.
екземплярів був розпроданий за перший рік.
За цей проєкт я отримала Премію імені Олександр Кривенка.
Це найголовніша нагорода, яку я отримувала в журналістиці.
Це було важливо, бо показало, що всі зусилля не дарма, їх цінують і читачі, й колеги.
Також це стало величезною мотивацією рухатись і розвиватися далі.
Бо нагорода — це обов’язок: дуже погано, коли здобуваєш нагороду, а через кілька років твоє ім’я стає токсичним, бо ти зайнявся чимось не тим.
Мені було б соромно, якби так сталося.
Мої друзі — це західні журналісти.
Я бачу, як вони працюють, і намагаюся вчитися в них.
В Україні поважаю дуже багатьох колег із різних видань.
Коли нарікають, що в нас погані журналісти, не погоджуюсь.
Мій орієнтир — мій редактор Андрій Смірнов.
Він не публічний, його не знає широка громадськість, але він докладає багато зусиль, щоб журналісти розвивались.
З інших колег поважаю журналістів «Української правди», «Дзеркала тижня», «Ліги», журналістів-розслідувачів із різних проєктів, а також тих, то пише про культуру, скажімо, Ірину Славінську.
Політики постійно шукають підставний інтерес, не вірять, що журналісти можуть працювати чесно, шукають, хто за тобою стоїть.
А за тобою стоять твої читачі.
Інколи читачі в чомусь звинувачують, бо притримуються певних поглядів, але завдання журналіста — показувати політика, як є, незалежно від фракцій і сфер.
Коли політики починають висловлювати невдоволення, кажу: «Друзі, ви в парламенті будете п’ять років, та й те не факт, що досидите каденцію.
Політика для вас — це, можливо, короткий експеримент, замість вас будуть інші.
А я нікуди не піду, моє ставлення до наступних буде таким же, як до вас.
Моя робота — гра в довгу.
Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками».