Для медіа пандемія – це теж час про «змінюйся або помри», – Настя Станко

У межах спецпроєкту «Детектора медіа» «Медіа vs Covid-19» досвідом кризового менеджменту, долання викликів карантинної доби, а також знахідками позитиву вже поділилися керівники розмовних та музичних радіостанцій, телевізійних каналів та холдингів і мультимедійних інтернет-платформ.

А чи впоралися українські та світові медіа з новими обставинами та як коронавірусна пандемія та прийдешня криза далі вплинуть на журналістику й медіаринок, «Детектор медіа» запитав у медійних експертів.

Ми вже публікували відповіді на наші запитання від Ніни Кур’яти.

Наступною про вплив пандемії на медіа розмірковує Анастасія Станко – журналістка, заступниця головного редактора hromadske.

– Анастасіє, як змінилося ваше професійне життя з початком коронавірусної пандемії та карантину?.

– Роботи стало втричі більше.

Багато роботи, спрямованої на постійну комунікацію.

Раніше ти міг за п’ять хвилин поговорити з людиною в офісі.

Ти міг з людиною вийти на каву чи за хорошої погоди пройтися вулицею.

Тепер ти мусиш створювати Zoom-конференцію: технічна організація краде час у самої розмови, у вирішення питання.

Крім того, у «Громадського» безліч месенджерів.

Нова команда подбала, аби з’явився вже четвертий – Slack, у якому спілкується керівництво, до якого я належу.

У телеграмі ми спілкуємось з You.

Tube-, сайт-, ньюзрум-групами, тобто співробітниками, які відповідають за той чи інший напрямок роботи.

І всюди хтось про щось запитує, тегає мене.

На відповіді йде купа часу.

Іноді ввечері у мене складається враження, що я нічого не зробила, витративши цілий день.

Здається, що мало створила, мало ідей пропонувала, а більше вирішувала якісь тактичні питання.

Але загалом карантинний досвід «Громадського» дуже крутий.

Незважаючи на те, що ми дотримуємося правил карантину – соціальної дистанції, ми відправили 70% працівників працювати з дому.

Уявіть собі, телебачення відважується на такий крок: залишилися з третиною команди і робити марафон в середньому по п’ять годин на день.

Було дуже складно, але маємо хороші відгуки, фідбеки.

Багато глядачів дякували, що ми в ефірі – пояснюємо, заспокоюємо.

Нам вдалося навіть організувати невеличкий хаб – зв’язувати між собою тих, хто потребує допомоги, з тими, хто може допомогти.

Донори побачили, що і скільки ми робимо, і сказали: «Ми хочемо і далі вас підтримувати».

З’явилися менші партнери, соціальні бізнеси, проекти, які бажають долучалися до нашої роботи.

У квітні 400 людей надіслали нам донати, досить немалу суму.

Дехто підписався на регулярні платежі.

Це дуже надихає.

– Які джерела і які особистості (не обов’язково журналісти, медійники) допомагають вам краще зрозуміти ситуацію та її можливі наслідки – у тому числі економічні, політичні, геополітичні?.

– Це непросте питання.

Дуже мало часу на те, аби оглядатися, як працюють, що пропонують інші.

Бо ти постійно в потоці своєї роботи.

У нас є вправні редактори, які займаються політикою, оглядом світових новин.

Комунікація між колегами доводить: ситуація з пандемією подібна в усьому світі.

У медіа мало історій непростих, сумних, важких, але вони потрібні.

Вірус для багатьох людей несе із собою смерть, проте журналісти повинні писати ці негативні, складні історії, навіть якщо рекламодавці не хочуть, аби їх реклама містилася поруч із такими заголовками.

Кажу зараз не про «жовтушні» чи «чорнушні» заголовки, а про реальні.

Скажімо, «У Чернівецькій області від коронавірусу помер молодий чоловік» – ніхто цього не очікував, людина раніше не хворіла.

І якщо через коронавірус у скрутній ситуації опинилися цілі родини, про це варто писати.

Так само потрібно писати про різні маргіналізовані групи громадян: безхатченків, людей, які живуть на лінії зіткнення на Донбасі.

Останні стали ще більше малопомітними, бо журналістам і так складно було туди потрапити, а через карантин стало надскладно.

Репортерам усе важче дізнатися реальну ситуацію в якомусь маленькому селищі чи містечку: що з правами людей, які опинилися у карантинній пастці, наскільки пропорційно влада застосовує заборони і обмеження?.

Усе це в нашому фокусі.

І якщо мені не вистачає глибини розуміння, я йду до експертів, яким довіряю.

Наприклад, Денис Кобзін, який давно досліджує поліцію і може пояснити мотивацію правоохоронців в умовах карантину.

Чи правозахисники.

На Docudays спілкувалися з Олександром Павліченком з Української Гельсінської спілки з прав людини, Олександрою Матвійчук, Максимом Буткевичем.

Вони стежать за тим, як утискаються чи не утискаються права громадян.

– Які позитивні та, навпаки, негативні тенденції в українських та світових медіа ви спостерігаєте за час пандемії та обмежувальних заходів? Чи вдалося медіа швидко і сповна трансформувати свою роботу в нових обставинах? Кого ви можете поставити в приклад іншим?.

– Не всім вдалося трансформуватися.

Для медіа ця ситуація стресова, страшна, але не одні медіа опинилися в ній.

Ще гірше лікарям, медицині загалом, яка й надалі повинна справлятися і з обсягом хворих, і з тим, що медики теж інфікуються.

Так само малий, середній бізнес, скажімо, ресторанний, маленькі кафе.

Я лише можу уявити, що в людини кредит на бізнес, а гроші немає звідки взяти, бо бізнес закрито.

Люди в цих обставинах вигадують що тільки можна, перепрофільовуються на доставку готової їжі – розумію, наскільки це непросто.

Для медіа це теж час про «змінюйся або помри».

З одного боку, ти можеш виділити щось важливе і сказати: «Ок, а ось це, неважливе, просто не будемо робити».

Це хороший час позбутися співробітників, які не допрацьовують.

Або вони класні і допрацьовують, але ми не можемо дозволити собі проекти, які вони б хотіли робити, бо зараз реально кризовий момент.

А з іншого боку, це шанс для медіа мобілізуватися і запитати себе: «Ми живі, ми є? Чи ми не здатні впоратися з цим?» «Не здатні впоратися з кризою» – це теж гарна відповідь, яка може бути рішенням.

Втім «Громадське» хоче все ж таки справитися.

Які медіа я б назвала як приклад? Я читаю ВВС – українську, російську і британську служби.

Якщо говорити про українську, вони великі молодці, мені подобається, як вони працюють з усіма темами, виважено подають матеріал.

І трохи не подобається, що багато медіа переключились на розважання тих, хто на карантині: мовляв, ось вам 10 фільмів на карантині, ось вам 10 занять йогою, а ось 10 варіантів приготування гречки.

Хтось скаже, що це реально класно, але мені здається, що більше треба говорити саме про проблеми.

Навіть якщо це несексуально в плані тексту, і не всіх це буде веселити, і не всі будуть на це клікати.

Звісно, є медіа просто божевільні.

Приміром, токшоу, на які й далі приходять гості в студію.

Ці люди можуть інфікуватися.

А в студії працюють гримери, оператори, режисери.

Ми пам’ятаємо історію із депутатом Шаховим, який одним із перших інфікувався, походив по ефірах, на щастя, нікого не заразив.

Але така безвідповідальна позиція тих, на кого дивляться глядачі! А по-друге, потрапила на «112 Україна» чи ZIK, не пам’ятаю – ці гості говорять відверту дурню про теорію змови, і ніхто їх не спростовує, не перебиває, що реально шкідливо для життя і здоров’я глядачів.

І я не знаю, що з цим робити, але щось, звісно, треба.

– Як, на вашу думку, коронавірусна пандемія й економічна, соціальна криза, які прийдуть за нею, можуть змінити журналістику і сферу медіа в Україні та світі? Чи прогнозуєте ви зміни у моделях фінансування медіа?.

– Думаю, це вже відбувається.

Бачимо, як невеликі медіа, які орієнтувалися на рекламодавців і жили за їхній рахунок, відкрили donation і просять аудиторію підтримати їх фінансово.

Гадаю, не за горами поява системи, коли за хорошу інформацію треба буде платити.

І добре, що коронавірусна пандемія підштовхнула до усвідомлення: якісна інформація, на яку журналіст витрачає купу зусиль, часу, гроші на логістику, не може бути безплатною.

Медіа висвітлюватимуть менше тем, але з більшою обізнаністю, і матимуть свою, може, вужчу аудиторію, але дружню і зрозумілу.

Ця аудиторія знатиме, що обране ЗМІ пише про це і це, а інше – на інші теми, і буде з цими медіа й надалі, і фінансуватиме їх.

Мені здається, це непогана схема фінансування медіа.

Все ж таки ми працюємо для аудиторії.

Очевидно, багато регіональних медіа зникнуть.

Можливо, вони відродяться перед якимись місцевими виборами, але це будуть не дуже об’єктивні медіа, радше зовсім не медіа.

Їх відкриватимуть певні політики або люди з політичними амбіціями, і нічого доброго в тому не буде.

І швидше за все, вони зникнуть після тих виборів знов.

Думаю, загалом медіа стане менше.

Існуватимуть гіганти, чиї власники-олігархи мають багато грошей, і кілька десятків незалежних медіа, які фінансуватиме аудиторія.

– Як, на вашу думку, зміниться медіаспоживання? Чи залишиться в людей (і як надовго) звичка споживати медійний контент так, як під час карантину? За рахунок чого медіа зможуть утримати здобуту аудиторію після карантину?.

– Це буде досить складно.

Я бачу, як на «Громадському» виросла аудиторія: в телеграмі, на сайті – всюди.

Та нині відвідуваність падає.

Тому що люди втомилися від теми коронавірусу і взагалі від такої кількості інформації.

Спочатку вони її споживали багато – бо хвилювались, переживали.

А тепер їх уже трохи верне від тієї інформації, вони в принципі не хочуть нічого знати і чути.

Гадаю, колеги те ж саме бачать і відчувають.

Але ключ до цього – шукати, що цікаво, важливо аудиторії, зокрема, у способах подання інформації, бути з аудиторією в щільнішій взаємодії.

Мені здається, що проблема медіа і «Громадського» зокрема, що ми лінуємося.

Треба більше експериментувати, пробувати, треба бути чесними з аудиторією, запитувати людей: «А чого ви відписуєтеся? Вам не подобається новина? Вона погано написана? Чи вам не подобається тема, чи вона вам обридла? Поясніть нам: ми хочемо краще вас відчувати і розуміти».

Звісно, що аудиторія теж буває різної якості.

Але треба знайти свою, для якої хочеш знімати, писати, показувати.

І прагнути, аби вона взаємодіяла з тобою.

Це дуже важливо.

Але є і будуть залишатися теми, не всім приємні, які не всі захочуть читати чи слухати, але важливі.

І доведеться знаходити підходи, аби люди захотіли їх прочитати, почути, подивитися.

– На вашу думку, чи опанували більше українців за час пандемії навички інформаційної гігієни та медійної грамотності? Чи залишаться ці навички з ними? Як ви дійшли таких висновків?.

– Мені складно відповісти на це запитання, бо люди, які мене оточують, стали більш медіаграмотними.

Більше прочитали, дізналися більше надійних джерел.

Приміром, як працює коронавірус, що це реальна інфекція, реальна хвороба, а не якась вигадка.

Аудиторія «Громадського» теж виявилася адекватною, розумною, яка читає, прагне дізнаватися.

Я дуже мало зустрічала коментарів, коли люди не вірили у вірус.

Але здогадуюсь, що певна частина аудиторії і надалі віритиме в якісь незбагненні речі: як то вишки 5G чи те, що коронавірус вигадав «золотий мільярд».

І це мене трохи лякає.

Думаю, ми маємо більше працювати і більше пояснювати.

Сподіватись, що хоч трохи переконаємо того, хто вірить у 5G, і він залишиться з нами, і ми зможемо йому надати ще більше правдивої і корисної інформації.

Інший спосіб медіаграмотності – виховувати зі школи.

Або розвивати ютуб-канали, ми плануємо це і на «Громадському», бо туди приходять і школярі старшого віку, і студенти перших курсів.

Можливо, вони за допомоги роликів-експлейнерів побачать, що таке віруси, чому вини з’являються, як вони живуть.

Ми можемо спробувати запакувати цю правдиву, корисну інформацію в красиву обгортку, щоб на неї захотіли клікнути – почитати, подивитися і повірити в неї.

А не плодити фейкі й маніпуляції.

Але я згодна з тим, що є люди, які люблять вірити у всілякі конспірологічні теорії, і їх важко буде від цього віднадити, відмовити.

Адже якась частина медіа ставиться до роботи безвідповідально – підігрівають такі конспірологічні теорії.

Це велика біда.

Скажімо, люди які йдуть у церкву, повірять у Бога, а не в те, що зараз ходити до церкви небезпечно, що така колективна безвідповідальність породжує колективне інфікування і навіть смерті.

Втім мені все одно здається, що значна частина людей зрозуміла ситуацію й почала відповідально ставитися до інформації.

І надалі шукатиме чесні відомості, бо це може врятувати їм життя, яким не експериментують.

Фото – особистий архів Анастасії Станко.