Наталія Лигачова: «Ми пишемо, щоб змінити»

Бути незалежним журналістом — складна робота.

Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками.

Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Гонгадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.

Читайте інтерв'ю з Юрієм Макаровим — тут.

з Крістіною Бердинських — тут.

Наталія Лигачова розпочала журналістську кар'єру в 1984 році в Держкомтелерадіо УРСР.

Пізніше працювала у виданнях «Киевские Ведомости», «Дзеркало тижня», «Натали», «День».

У 2001 році заснувала інтернет-видання про медіа «Телекритика», у 2004 році — Громадську організацію «Телекритика».

З 2003 по 2011 роки виходив також щомісячний друкований журнал «Телекритика».

А з 2009 року - сайт «Дуся».

У 2015 році разом із командою вийшла з ТОВ «Телекритика», яка стала на 100% належати холдингу «1+1 медіа», та разом з колегами створила громадську організацію «Детектор медіа» і однойменне інтернет-видання.

Нині засновниця та голова ГО «Детектор медіа», шеф-редакторка порталу «Детектор медіа».

Заслужена журналістка України.

Я не народилася з бажанням стати журналістом.

Але з ранньої школи мені добре вдавалося писати твори, що дало поштовх подумати про цю професію.

Крім того, свою роль відіграла мама.

Ми жили тоді в Нікополі Дніпропетровської області, це були радянські часи, 1970-ті, і при місцевій газеті була школа робкорів.

Десь із восьмого класу я вирішила туди піти.

Як і будь-якій дитині, інколи мені хотілося там займатись, інколи — ні.

Досить довго не вдавалося нічого опублікувати.

Але мама наполегливо мене мотивувала, тож я продовжувала.

Цей досвід відіграв важливу роль.

По-перше, побачила на практиці, що таке журналістика, спробувала власні сили.

У 10-му класі навіть пішла на курси машинопису, щоби здобути корисну для журналіста навичку.

По-друге, я не була позбавлена честолюбства.

Навчаючись у школі робкорів, відвідувала зустрічі читачів з журналістами із Дніпропетровська й була вражена тим, що їх сприймають як зірок.

Зараз для мене це кумедно, але для 13-річної мене це було важливо: цих людей поважають.

Усе це врешті-решт визначило майбутнє.

Червень 1984 року, після вречення дипломів.

Викладач Олександр Гусєв та тодішній декан факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка Анатолій Москаленко, Наталія Земнорий, НАтіля Лигачова, Лариса Івшина.

Я ніколи не шкодувала про свій вибір.

Для мене це й улюблена професія, і стиль життя.

Вважаю, що це одна з найцікавіших творчих і водночас практичних професій.

Адже для журналіста є багато можливостей: від фрилансу до експертності.

Також немає такої залежності від волі інших, випадку — як, наприклад, у професіях, пов’язаних із кіно, театром.

Робота завжди мене драйвила.

Попри те, що я інтроверт і маю зробити над собою зусилля, аби з кимось поговорити, мене завжди приваблювала можливість цікавих знайомств і поїздок.

А улюбленим жанром довгий час було інтерв’ю — добре вдавалося розкривати людей.

Утім, по-справжньому моїм жанром врешті-решт стала телекритика.

Вона ж дала головний професійний стимул, який рухає мною тепер.

Він називається «не можу мовчати».

Часто я писала, та й зараз пишу, в основному в соцмережах, не тому, що хочу чогось добитися (хоча це також одна з основних моїх мотивацій), не тому, що хочу когось вразити або висловити свою думку.

Буває, не хотіла би писати — скажімо, у відпустці.

Але не можу мовчати.

Частіше в такому разі йдеться про негативні історії, але трапляються й позитивні.

Безумовно, завжди мене по-справжньому мотивувала впливовість професії.

Ще в університетські часи, після третього курсу, я проходила практику в дніпропетровській молодіжній газеті.

Якось поїхала до рідного Нікополя у відрядження, щоб написати про те, як тодішній комсомол дбає про ветеранів Афганської війни.

Приїхала, пішла до райкому комсомолу і зрозуміла, що насправді нічого не робиться й жодної опіки немає.

Натомість мені відверто брехав другий секретар райкому комсомолу, будучи впевненим, що я все напишу «так, як треба».

Мене це дуже вразило й розізлило.

Отож, поговоривши із функціонерами та прочитавши документи, я написала критичну статтю, яку обласний «Прапор юності» опублікував.

А за кілька днів у всесоюзній «Комсомольській правді» вийшов матеріал журналістки Інни Руденко, котра розкрила ту ж тему на прикладі історії одного нікопольського ветерана з ампутованою ногою, який не отримував допомоги.

На мою статтю у «Прапорі юності», можливо, й не звернули б аж такої уваги, але після розгромної статті Руденко пішов резонанс.

І саме за наслідками моєї статті зняли того другого секретаря райкому комсомолу.

Я відчула можливість реально щось змінювати в житті завдяки власним зусиллям.

За час практики того й наступного року опублікувала ще кілька матеріалів, які викликали резонанс.

Хоча, маю зауважити, в ті часи з цим було легше, адже не було можливості не бути почутим.

У медіакритиці, яку я, можна сказати, започаткувала в Україні, впливовість теж мотивує.

Я почала писати такі колонки в газеті «День» у 1997-му році — до цього підштовхнула її головна редакторка й моя університетська подруга Лариса Івшина, мотивуючи тим, що я мала 10-річний досвід роботи на телебаченні у 80-х роках минулого сторіччя, одразу після закінчення вишу.

Ефект виявився дуже швидким.

По-перше, мною стали цікавитися західні дипломати та вітчизняні експерти, політологи, політики.

Вони читали мою колонку, запрошували на зустрічі, круглі столи й конференції.

По-друге, будучи знайомою з багатьма телевізійниками та кіношниками, я отримувала швидкий резонанс із їхнього боку.

З кимось, звісно, псувала взаємини.

Але інші зверталися до мене, щоб обговорити свої програми.

Я зрозуміла, що мене читають, на мою думку зважають.

Невдовзі я, несподівано для себе, стала одним із найбільш популярних, після політичної оглядачки Тетяни Коробової, колумністів газети.

Це з’ясувалося за результатами щорічного анкетування серед читачів, яке проводила газета.

Коли вирішила створити власний медіакритичний проєкт, ці зв’язки зіграли важливу роль: співробітники посольств Німеччини та США допомогли з отриманням гранту і познайомили з Марджорі Роуз та Костянтином Квуртом, керівниками, відповідно, Internews Network та «Інтерньюз-Україна».

Сайт «Телекритика» став спочатку проєктом «Інтерньюзу», а в 2004 році ми створили вже власну громадську організацію з такою ж назвою.

У 2016-му ГО «Телекритика» було реорганізовано в ГО «Детектор медіа», змінив назву й наш портал.

Березень 2017 року.

Презентація «Настоящего времени» у Києві.

З головною редакторкою київського бюро українського «Радіо Свобода» Інною Кузнєцовою та радницею з питань преси, освіти та культури посольства США Карен Робблі.

Тепер я рідко щось пишу сама на «Детектор медіа», більше зосереджена на роботі голови ГО, шефредактора порталу.

Але мої колеги Світлана Остапа, Галина Петренко, Отар Довженко, Мар’яна Закусило, Наталія Данькова, Галина Скляревська, Ярослав Зубченко своїми текстами й діяльністю мають вплив на ситуацію в нашому медійному просторі.

Впевнена, що цей простір був би дещо іншим, якби вітчизняні проєкти, присвячені медіа, не контролювали його поступ, не задавали певні тренди у сприйнятті його аудиторією.

Я ніколи не втомлююся від роботи.

Можливо, це навіть погано.

Бо моє життя — суцільна робота, яка насолоду приносить частіше, ніж засмучення через втрачені прогулянки та спілкування з друзями, непрочитані книжки, непереглянуті фільми.

Втому частіше викликає біль у спині через довге сидіння, ніж робота сама по собі.

Інколи я можу втомлюватися від конфліктів і скандалів, але це властиво будь-якій професії.

Інколи накопичується образа через нерозуміння сутності нашої роботи, медіакритиків.

Адже ми пишемо не заради того, щоб когось «замочити» й показати себе надто розумними.

Ми пишемо, щоби змінити: або вплинути на тих, про кого пишемо, або на громадську думку щодо певного продукту або чиїхось дій.

Я постійно нагадую команді й коли читаю лекції студентам, що ми маємо бути конструктивними, ніколи не виходити з нелюбові до когось і прагнення себе піднести.

Журналісту легко завоювати увагу аудиторії на критиці, і треба стежити, щоб це не стало мотивацією: критика заради критики, заради хайпу.

Потрібно мати добрі наміри та бути чесним.

А ще критикам дуже важливо легко визнавати власні помилки, завжди бути готовим вибачитися.

Ну і, звісно, для того, щоб мати право когось критикувати, власна професійна та моральна репутація мають бути бездоганними.

Тож від дуже багатьох спокус у професії мене стримувала саме ця життєво важлива необхідність, коли твоя репутація стає твоїм головним капіталом.

Вважаю, що коли така необхідність буде в більшості українських журналістів — об’єктивно, незалежно навіть від внутрішніх бажань — тоді наша журналістика підніметься на високий рівень.

Адже все ж таки в нашій професії моральний чинник дуже важливий.

Знаючи майже всіх у цеху, важко сказати, що на когось рівняєшся.

Але, мабуть, еталоном для мене завжди був Сергій Рахманін, котрий ніколи не розчаровував.

Є безліч дуже хороших українських журналістів.

Можу ставитися до них по-різному, можу не розділяти позицію чи не погоджуватись із певними матеріалами, але поважаю як професіоналів.

До таких відношу Мирославу Гонгадзе, Юлію Мостову, Вахтанга Кіпіані, Юрія Бутусова, Ларису Івшину, Дениса Казанського, Настю Станко, Юлію Банкову, Ніну Кур’яту, Віталія Портникова, Інну Кузнєцову, Олексія Шалайського, Наталію Седлецьку, Дениса Бігуса, Севгіль Мусаєву, Ларису Денисенко, Ірину Славинську, Олега Вергеліса, Богдана Кутєпова, Аллу Єременко, Сергія Сидоренко, Соню Кошкіну, Івана Верстюка, Альону Романюк, Олексія Мацуку та багатьох інших колег.

Дуже при цьому ціную трудоголізм :).

Лютий 2020 року.

З Миколою Семеною та Ларисою Губіною.

Зараз я несу відповідальність за редакційну політику порталу «Детектор медіа».

Мені подобається редакторська робота, хоча я не люблю переписувати тексти.

Люблю замовляти, обговорювати й читати хороші тексти.

І, звісно, хотіла би сама писати частіше.

Припускаю, що в якийсь момент зможу не керувати редакцією й тоді повернуся до телекритичних колонок.