«Мрію зняти Джекі Чана»: розповідь оператора новин про роботу

«Ця робота – наркотик, від якої важко відмовитися», – говорить Вадим Литвин, оператор новин «ТСН» про свою роботу.

Зазвичай телеоператор – людина непримітна і загалу невідома.

Усі лаври похвали і невдоволення переважно збирає на себе журналіст.

Але без оператора не вийде жодного сюжету – це очевидно.

Попри те що оператор здебільшого залишається за кадром, Вадим Литвин став улюбленцем телеглядачів.

Завдяки почуттю гумору та злагодженій роботі з журналісткою «ТСН» Наталкою Нагорною Вадіка полюбила публіка.

Власне, про роботу за кадром, здійснену дитячу мрію, поки що нездійснену дорослу мрію, зйомки українських військових, Мадонни і Шварцнеггера, а також про те, з ким із відомих людей його плутають, Вадим Литвин розповів спеціально для Bituk.

«Неймовірно було побачити, як працює оператор».

Вадим Литвин мріяв стати оператором із семи років, відколи побачив на кіностудії ім.

Довженка як працює людина цієї професії.

Відтоді він здійснив власну мрію і вже 19 років працює телеоператором.

Навіть точну дату пам’ятає – 18 листопада 2001 року.

«Ми тоді жили на вулиці Уманська, у тодішньому Залізничному районі, зараз це Солом’янка, неподалік Кіностудії імені Довженка.

У нашому будинку проживало багато операторів, акторів, режисерів.

Ми жили на другому поверсі, а мої товариші Діма і Федя, які були дітьми режисера, жили на четвертому поверсі.

На літніх канікулах дядя Боря забирав нас на «Довженка», щоб ми не тинялися по вулиці, а дивилися, як знімається кіно», – пригадує Вадим.

І додає: «Мені тоді було 6-7 років, і неймовірним було побачити, як знімають кіно.

Я дивився на це все з величезним захопленням, і мені дуже подобалося, як працював оператор».

Якщо твоя дитяча мрія втілюється в життя, це дає привід мріяти завжди і здійснювати ці мрії.

Відтоді як Вадим прийшов на телебачення, зняв безліч сюжетів на різні теми.

Але свою першу зйомку пам’ятає досі.

«До цього я їздив на зйомки з операторами, а потім мені сказали, що я можу знімати вже сам.

Прийшов знімати якесь інтерв’ю, а там щось не вийшло і мені сказали, що потрібно поїхати у Святошинську адміністрацію і зняти засідання.

Дуже здивувався, але зняв».

Навіть касети береже та планує знайти час, щоб оцифрувати її.

«У мене досі є ця робота, яка відсотків на 60 складається із загальних планів і панорам, деталей було дуже мало.

У 2011 році знайшов ці касети вдома.

Мама постійно каже, щоб я повикидав, а я думаю: «Як це – повикидати, це мої творчі роботи», – розповідає Вадим.

Усміхається, пригадуючи, що тоді його хвалили інші оператори за відчуття кадрування.

А зараз, з досвідом, і сам відзначає, що володіє природним умінням кадрувати.

За його словами, це вроджене вміння, його можна пояснити молодому спеціалісту, але не навчити.

«Зараз я став лише детальніше кадрувати.

Я б не сказав, що на той час це була погана зйомка, може, трохи перелякана, але достатньо нормальна», – додає він про свою першу зйомку.

Разом із роботою і багаторічним операторським досвідом Вадим зауважує і зміну техніки.

Його перша робоча камера важила 13 кілограмів, а якщо додати вагу штатива, то операторові доводилося тягати на собі близько 26 кілограмів техніки.

«Тоді ти, молодий і гарячий, носив це все цілий день.

З часом камери зменшувалися.

Хоча не можна говорити, що старі камери гірші, ніж сучасні.

У них оптика скляна і передавала якіснішу картинку, ніж пластмасова оптика з маленьких камер», – говорить Вадим.

«У мене була стара камера, яка гуділа, як кондиціонер, коли її вмикав.

Я завжди казав: «Одразу видно, що камера працює, бо її чути».

А зараз це велика проблема операторів, які тільки починають працювати – вони забувають кнопку rec натиснути і ніби ходять з камерою, знімають, а відео потім немає.

У мене теж були такі випадки, коли щось знімав, але rec забував натиснути, а от стару камеру чув за звуком», – пригадує оператор.

За його словами, часто журналісти на знімальному майданчику думають, що оператор не бачить того чи іншого моменту, наприклад, на певних акціях, на судах чи на подіях.

Але це не так.

«Якщо я перебуваю на знімальному майданчику, то я все бачу і розумію, про що ми знімаємо.

Якщо ми щось не встигли зняти, є багато моментів, якими це можна виправити», – каже він.

«Журналіст повинен довіряти оператору».

Робота оператора на новинах дещо позбавлена творчості, вважає Вадим.

Для телебачення потрібна людина з більш технічним мисленням, яка знає, як підключити все обладнання, щоб вийти в прямий ефір, познімати, перегнати, змонтувати….

«Для творчості в нашій професії на новинах… не вистачає часу.

У нас усе «давай бігом», «давай, ми не встигаємо».

Творити можна, коли є час».

Але, разом із тим, оператор повинен знати не лише як увімкнути камеру та гарно зняти якусь подію, а і йти в ногу з часом.

«Час іде вперед, і епоха діджиталізації вимагає знання нових форматів, вміння знімати на телефон – горизонтально, а не вертикально», – жартує Вадим.

І хоч оператора не видно з-за камери, він не звертається до телеглядача у прямому ефірі, але саме на ньому величезна відповідальність за те, що бачитиме глядач.

А щоб герої сюжетів максимально комфортно й відкрито себе почували, то до кожного потрібно знайти особистий підхід не лише журналістові, а й оператору.

«Ми працюємо на новинах і щодня з різними людьми, які можуть між собою бути з різних верств, тому потрібно знайти підходи до всіх, щоб зйомка не була каторгою.

Якось я думав, що роботи, які ми знімаємо, дивляться приблизно 50 мільйонів людей у всьому світі – це велика відповідальність», – говорить Вадим.

До того ж, величезне значення відіграє підтримка в команді одне одного, де кожен повинен довірити свої навички і вміння іншому.

Повинна бути дружня атмосфера.

«Дружити з усіма, звичайно, важко, але під час зйомки повинна бути підтримка.

Часом доводиться працювати із журналістами, які чогось не знають, і я намагаюся допомогти і підказати, як зробити краще».

«Так само і журналіст може підказати оператору, як краще він бачить картинку, – додає оператор.

– Але якщо журналіст сподіватиметься на оператора, а оператор не знатиме, чого хоче журналіст, якщо ці люди не спрацюються, то так і вийде – наче гарно написаний і знятий сюжет, але не клеїться».

Але, за його словами, такі «проколи» бачить відсотків десять глядачів, решта ж думає, що так повинно бути.

А ще – камера передає настрій оператора.

І глядач обов’язково помітить, якщо оператор працював у пригніченому стані.

Дружня атмосфера в команді “журналіст-оператор” повинна бути ще й для того, щоб… не загубитися на зйомках.

А телевізійники – це завжди «червона ганчірка» для розлюченого чи невдоволеного натовпу.

Але Вадим говорить, що давно вже навчився працювати в таких умовах.

«Коли приїжджаєш на зйомку у велике скупчення людей, оператор повинен бути свідомим того, що відбувається.

Потрібно розуміти: хтось може щось в тебе кинути, люди можуть бути агресивними (часто так реагують на телебачення).

Часто люди біжать до оператора, а не до журналіста.

Можна вислухати багато чого від людей, але я ніколи їхні слова близько не сприймаю – розумію, що людина, можливо, хоче виговоритися».

А ще він переконаний, що всі стереотипи, які можуть існувати про операторську роботу, – це вигадки журналістів і монтажерів.

«Усі люди різні – комусь треба тричі обійти навколо дому, щоб зняти, а хтось починає знімати, коли ще на зйомку не виїхав.

Є багато жартівливих історій і про операторів, і про журналістів.

Але часто ті проколи, які трапляються, у перший момент викликають гнів, а потім згадуєш і не стримуєшся від сміху».

«Оператор – це людина, а не кріпак».

За словами оператора, великою проблемою буває, коли група неспрацьована і журналіст губиться в натовпі.

А оскільки відсотків 90 журналістів – дівчата, то, окрім виконання своєї роботи, операторові ще потрібно дивитися за журналісткою, щоб вона не була в гущі подій і щоб у неї все було добре.

Вадим наголошує, що потрібно розуміти відповідальність команди не тільки за зйомку, а щоб після неї всі повернулися здорові.

Вадим Литвин часто працює і в зоні бойових дій на сході України, і саме в тих відрядженнях надважливими, за словам оператора, є довіра до людей, які тебе супроводжують, та згуртованість команди.

А ще – за будь-яких обставин не забувати про роботу.

«Треба розуміти, де ти перебуваєш, і якщо десь гахнуло, метрів за 50, це не означає, що в паніці потрібно бігти на амбразуру, а треба якось сховатися і зняти», – пояснює Вадим, додаючи, що знімальні дні бувають украй важкими як морально, так і через погоду, і через якісь організаційні моменти, та завжди потрібно намагатися підняти настрій одне одному.

«Якщо щось відбувається не так, я це сприймаю більше з гумором і починаю людині допомагати.

Люди, які мені довіряють, прислухаються.

Іноді я просто мовчу, бо розумію, що ситуація напружена і краще промовчати», – говорить оператор.

Вадик зазначає, що кожна ситуація в житті чогось учить, і він зовсім не сприймає людей через гнів, навіть навчився абстрагуватися від таких журналістів, з якими важко працювати психологічно.

«Хоча трапляються моменти люті і в мене, але я її завжди в собі тримаю.

Можу висловити після зйомки.

З мого досвіду, якщо починати сперечатися до зйомки або під час, то важко буде працювати», – говорить Вадим, додаючи, що частіше журналісти його не бісять, а просто тиснуть психологічно.

У будь-якій командній роботі у кожного повинні бути свої чіткі обов’язки, але є три важливі речі, які, на думку оператора, повинен робити кожен журналіст.

«Журналіст повинен розуміти, що ми знімаємо, і повинен говорити свої побажання оператору.

Нам би хотілося, щоб журналісти з нами спілкувалися про знятий матеріал.

І ще, повинен не забувати, що оператор – це людина, а не кріпак».

А от чого категорично не потрібно робити журналістові, так це звинувачувати оператора у невдало виконаній роботі.

«Треба розуміти, що сюжет роблять дві людини, а не одна.

І не звинувачувати у власних проколах оператора: «Я йому говорила, що треба зняти».

А насправді оператор про це дізнався в режимі: «Знімай, знімай».

Момент скінчився, а тобі кажуть: «Ну, я ж тобі говорила, треба було скоріше дивитися».

У такий момент заспокоїти журналіста, який нервується і злиться, дещо складно.

Вадим вважає, що тут існує тонка психологічна межа.

«До кожної людини треба знати підхід.

З деякими людьми я працюю восьмий рік і знаю їхні характери.

Я бачу, коли людина на зйомці починає нервувати: у неї очі бігають, починає смикати оператора, видавати мільйон слів за хвилину.

Іноді треба збадьорити людину, щоб вона трохи заспокоїлася», – говорить Вадим.

«У мене є така фраза на випадок, коли ми маємо увімкнутися в прямому ефірі, а журналіст може заплутатися і збитися, я кажу: «Никогда не сдавайся, позорься до конца».

Людина розуміє, що навіть якщо щось піде не так, вона говоритиме далі», – додає оператор.

«Знімав Шварценеггера, і він мені потиснув руку».

За 19 років роботи оператором Вадим Литвин знімав безліч сюжетів на різноманітну тематику, його навіть називають «Володарем».

«Таке буває – самі надумаємо, самі сміємося з цього», – говорить Вадим і пригадує, звідки в нього таке прізвисько.

«Коли ми почали їздити в АТО і приїжджали на позиції, там у всіх позивні були «Хантер», «Убийца», «Рембо», – здавалося, там на кожній позиції ті самі люди і ті самі позивні.

Ми почали з гумором до цього ставитися, і Наталка запитала, який я позивний собі хочу.

Я сказав: «Бєлий господін», потім після одного турецького серіалу я став «Володарем», ще в мене є кличка від по батькові «Ригорович».

Про улюблені і не улюблені теми для зйомок «Володар» відеокамери може говорити багато.

«Раніше мені подобалося їздити на зйомки в музеї, де можна було побачити якісь речі, про які мріяв, які дають змогу побачити щось, що бачив по телевізору, а тепер бачу на власні очі і до цього можна доторкнутися.

А зараз, на жаль, ми живемо в складний час і таких зйомок дуже мало».

«Я не люблю знімати похорони.

Для такої зйомки потрібно мати велику психологічну витримку.

На таких зйомках треба абстрагуватися, щоб зняти і показати людям, що ця людина варта, щоб її показувати, хоч вона й загинула», – додає він на противагу і щодо тем, які не любить знімати.

Але дуже важливо, щоб у роботі, навіть улюбленій, нічого не дратувало.

Для цього, на переконання телеоператора, потрібно ставитися спокійніше до певних невдач, які можуть трапитися, і нести за них відповідальність.

«Бувають такі моменти: готуєшся до інтерв’ю, усе виставляєш, приходить людина – а в тебе сіла батарейка.

Ну, хто винен? Бувають важкі зйомки, навіть їхати не хочеться, але треба».

А бувають такі зйомки, під час яких здійснюються мрії.

У сюжетах Вадима були зірки світового масштабу, які дали можливість доторкнутися до мрій і мріяти ще більше.

«Однією із зірок, яких я знімав, була Мадонна, у 2012 році.

Для мене це було неймовірно.

Я цю людину слухав у дитинстві, дивився кліпи – і тут я її бачу зовсім поруч.

Я був у прострації.

Ще знімав у 2013 році Шварценеггера, і він мені потиснув руку, і для мене це було неймовірне «щось».

Ще Ван Дама знімав.

І мрію зняти Джекі Чана.

Мрію всіх кумирів мого дитинства побачити на власні очі».

Самого Вадима теж часом плутають із зірковим телеведучим каналу «1+1» Дмитром Комаровим.

«Мене чомусь плутають із Дімою Комаровим.

Колись був випадок: у нас з’явилася нова прибиральниця на каналі, ми їхали з нею в ліфті, і вона каже: «Дима, а можно с вами сфотографироваться», а я кажу: «Я не Діма, я Вадик, оператор», а вона каже: «Ну, как это не Дима, я все ваши передачи посмотрела».

Ну, мені довелося з нею сфотографуватися, хоча я їй доводив, що я не Діма Комаров».

Загалом, свою роботу – телеоператора новин – Вадим Литвин називає наркотиком, від якого важко відмовитися, а операторів – дружними, творчими людьми, з різними поглядами і характерами, але розвиненими і грамотними.

«Ця робота – це наркотик, від якого важко відмовитися.

Щодня щось відбувається різне.

У мене був такий випадок у 2014 році, я, мабуть, запам’ятаю його на все своє життя.

Я був два тижні у відпустці, а потім вийшов і в понеділок знімав тіла загиблих десантників, яких привезли в Київ із Луганського аеропорту, у вівторок я знімав якісь похорони, у середу – щось у морзі, у четвер щось теж було пов’язане із цією темою, у п’ятницю я поїхав на прем’єру в театр.

Такий контраст – чотири дні таких важких, а в п’ятницю якась трупа приїжджала».

Телеоператор переконаний, що телебачення не помре ніколи, хіба, можливо, дещо трансформується до онлайновості.

А ще він упевнений, що і в 90 років зніматиме сюжети.

«Поки я не побачу, чим закінчиться цей дурдом, хай на мене не розраховують.

Будемо з Наталкою Нагорною шкутильгати, мазати коліна «Фастум-гелем», але будемо працювати для глядача», – обіцяє “Володар”.